Домініканці
ДОМІНІКА́НЦІ — члени злидарюючого чернечого ордену РКЦ. Ін. назви — Орден монахів-проповідників, Орден проповідників. Засн. 1215 у м. Тулуза (Франція) іспан. монахом Домінґо де Ґузманом (1175–1221; канонізов. 1234). Д. живуть за правилами св. Авґустина, дають обіт бідності, утримання й послуху, не вживають в їжу м’яса. На чолі ордену стоїть обраний на 12-річ. термін генерал, підпорядков. безпосередньо папі римському. Д. брали активну участь у боротьбі Катол. Церкви з опозиц. їй угрупованнями, осн. способом переконання було не слово, а жорстока розправа. Вони навертали у християнство населення Пн. і Сх. Європи, Сх. Середземномор’я та Індії. Емблема ордену — собака із запаленим смолоскипом у зубах. Д. називали себе «псами Господніми» (від лат. dominus — пан, хазяїн і canis — собака). 1232 орден очолив інквізицію. Д. викладали богослов. науки у провід. школах Європи, а вчення Томи Аквінського визнане як офіц. вчення ордену (1278). Нині орден так само стоїть на позиціях ортодоксальності, діє у 50-ти країнах, нараховує понад 12 тис. чл., має бл. 600 монастирів. Від середньовіччя Д. традиційно обіймають відповідальні посади: міністра папського палацу — гол. консультанта папи з теол. питань і пропаганди, радників інквізиції, конгрегації обрядів і бібл. комісії. Під прапором місіонерства Д. проникали і на Схід, зокрема й на тер. сучас. України. 1233 під проводом Яцека Одровонжа побл. Києва заснували монастир. Однак, як свідчать літописи, князь Володимир Рюрикович того ж року вигнав їх із Києва. Наступного року папа Григорій ІХ видав буллу, адресовану проповідникам на землі руській. Д. намагалися поширити свій вплив далі на Сх. з допомогою хрестоносців. Від 14 ст. їх гол. осередком був монастир у Львові (нині Домінікан. костел), тоді ж Д. знову з’явилися у Києві та заснували костел св. Миколая і монастир. Однак 1651 домінікан. кляштор віддано православ. Братському монастирю. Натомість від 1612 на Зх. Україні діяла окрема Руська провінція ордену (1772 мала 62 монастирі та 565 ченців). Тоді Ян Дамасцен Соколовський, обраний руським провінціалом 1626, домігся від Конгрегації пропаганди віри титулу префекта місії, а для своїх помічників — звання апостол. місіонерів. Однак унаслідок Визв. війни під проводом Б. Хмельницького діяльність Д. на тер. сучас. Сх. і Пд. України значно скоротилася. Наприкінці 18 ст. Д. знову повернулися до Києва, де імператор Павло І дозволив їм 1799 будівництво костелу. 1832, після придушення польс. повстання, Руську провінцію скасовано цар. урядом, отож перебування Д. у Києві заборонено. Лише після 1-ї світової війни на базі Галицької провінції, що діяла на тер. Австрії після 3-х поділів Польщі, утвор. Польську, однак після 2-ї світової війни Д. залишили свої монастирі на тер. Зх. України, яка увійшла до складу УРСР. Нині, від 1992, чл. ордену ведуть активну місіонер. роботу в Україні, мають монастирі у Києві (Пресвятої Богородиці та св. Володимира), Фастові Київ. обл. (Воздвиження Святого Хреста; обидва — Києво-Житомир. дієцезія), Чорткові Терноп. обл. (блаженного Чеслава, Львів. архідієцезія латин. обряду) та Ялті (Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії, Одес.-Сімфероп. дієцезія). Крім того, 1992 у Києві засн. домінікан. Вищий інститут реліг. наук ім. св. Томи Аквінського, від 1993 виходить двотижневик «Парафіяльна газета» (наклад понад 6 тис. прим.).
Рекомендована література
- Чорний М. Історіографічні дослідження домініканського ордену в державах Центральної та Східної Європи // Вісн. Львів. університету. Сер. істор. Л., 2000;
- Козубська О. Джерела та історіографія руських місій домініканського ордену ХІІІ ст. // КС. 2003. № 3;
- Урсу Н. Історія фундацій осередків домініканського ордену на Україні // Зб. наук. пр. Кам’янець-Поділ. університету. Сер. Педагогіка. 2005. Вип. 6.
Завантажити статтю
