Допінги

ДО́ПІНГИ (англ. doping, від dope — давати наркотики) — фармакологічні та інші засоби і методи, за­стосува­н­ня яких нефізіологічним шляхом стимулює короткочасну фізичну і нервову активність. За­стосува­н­ня Д. у спорті заборонено як з мед., так і з морал.-етич. позицій. До заборонених класів речовин від­носять стимулятори, наркотики, анаболічні речовини, діуретики, пептидні та гліко­протеїн. гормони і їхні аналоги; методів — кровʼяний Д. (гемотранс­фузія), а також фармацевт., хім. та фіз. маніпуляції, спрямовані на приховува­н­ня за­стосува­н­ня заборонених речовин та методів.

У заг.-прийнятих класифікаціях лікар. засобів термін «стимулятори» як назва групи лікар. засобів від­сутній. До них від­носять речовини, що входять до різних груп фармакол. засобів: кофеїн та похідні фенаміну (психомоторні стимулятори, під­вищують швидкісні якості, витривалість, вибухову силу, знімають втому, зменшують апетит), бромантан (акто­протектор, під­вищує стійкість організму до не­сприятливих впливів), кокаїн (місцевоанестезуючий засіб), ефедрин (адреноміметик непрямої дії, або симпатоміметик, сприяє вивільнен­ню норадреналіну і виявляє пряму стимулювал. дію на альфа- і бета-адренорецептори, має стимулювал. ефект на ЦНС і бронхолітич. ефект), сальбутамол, сальметерол та тербуталін (бета-2-адреноміметики), стрихнін (аналептик з пере­важ. впливом на спин. мозок, стимулює органи чут­тів — загострює зір, смак, слух, тактильне від­чу­т­тя, збуджує дихал. центри, серц. мʼяз, метаболічні процеси). Ці речовини обʼ­єд­нує стимулювал. дія на ЦНС, вони сприяють інтенсив. викори­стан­ню ендоген. енергет. ресурсів організму, а системат. за­стосува­н­ня деяких з них (похідні фенаміну, кокаїн) може при­звести до роз­витку лікар. залежності.

До класу наркотиків від­носять наркотичні анальгетики — лікар. засоби природ., напів­синтетич. і синтетич. походже­н­ня, що мають виражений болезаспокійл. ефект з пере­важ. впливом на ЦНС. За хім. будовою їх класифікують на похідні фенантрену (морфін, кодеїн, омнопон), фенілпіпередину (промедол, фентаніл), бензоморфану (пентазоцин). За­стосува­н­ня у спорті зумовлене здатністю знижувати больові від­чу­т­тя, що під­вищує спорт. праце­здатність за рахунок продовже­н­ня викона­н­ня фіз. навантаже­н­ня. Наркотичні анальгетики також сприяють під­вищен­ню впевненості у своїх силах. Механізм дії морфіну й ін. наркотич. анальгетиків полягає в їхній взаємодії з опіатними (морфін., енкефалін.) рецепторами ЦНС, що призводить до моделюва­н­ня ефектів т. зв. внутр. морфінів, енкефалінів, ендорфінів. Побічною дією при пере­дозуван­ні є параліч органів диха­н­ня, причому це може при­звести до ураже­н­ня судин (поруше­н­ня по­стача­н­ня кисню) і до шокового стану, гіпоксії, повʼязаної з поруше­н­ням кровообігу, летал. наслідків. Тривале за­стосува­н­ня наркотич. анальгетиків призводить до формува­н­ня псих. і фіз. залежності (наркоманія).

Анаболічні засоби — група різних за структурою і походже­н­ням речовин, здатних під­силювати процеси синтезу білка та ін. біол. речовин в організмі шляхом впливу на різні механізми, сприяючи при­скорен­ню росту, зокрема мʼязів. Цей клас пред­ставляють анаболічні андроген­ні стероїди і бета-2-адреноміметики. Анаболічні стероїди — синтетичні похідні тестостерону зі зменшеною андроген. і збереженою анабол. активністю. Найві­доміші серед них — метандієнон (неробол), нандролону деканоат (ретаболіл), нандролону феніл­пропіонат (нероболіл), силаболіл. Їх широко за­стосовують у мед. практиці — при кахексіях різного походже­н­ня, астеніях, тяжких травмах і операціях, опіках, трофіч. роз­ладах у тканинах, інфаркті міокарда, хроніч. коронар. недо­статності, виразк. хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, екземі, псоріазі тощо. Бета-2-адреноміметики (кленбутерол, сальбутамол, тербуталін, сальметерол, фенотерол, ре­протрол, толбутерол та ін.) використовують з метою поліпше­н­ня структури мʼязів у процесі тренува­н­ня, зокрема у бодібілдинґу. При пере­дозуван­ні можуть роз­виватися інфаркт міокарда, метаболізм сполуч. тканин, структурні і функціон. зміни у кістк. тканині, пригніченість функцій імун. системи, поруше­н­ня статевої системи та ін.

Діуретики — лікар. засоби різного хім. складу, що сприяють збільшен­ню виведе­н­ня сечі і зменшен­ню вмісту рідини в організмі. Заборона за­стосува­н­ня таких препаратів повʼязана з тим, що вони можуть сприяти виведен­ню з організму ін. заборонених препаратів. Крім того, боксери і дзюдо­їсти іноді за­стосовують діуретики з метою швидкого зниже­н­ня маси тіла, щоб від­повід­ати конкрет. ваговій категорії у змага­н­нях. Під впливом цих засобів може знижуватися аероб. витривалість спортс­мена.

До класу пептид., гліко­протеїн. гормонів і їхніх аналогів від­носять хоріоніч. гонадотропін людини (ХГЛ), кортикотропін, гормон росту (соматотроп. гормон), інсулін і еритропоетин, а також усі чин­ники, що стимулюють продукцію гормонів гіпоталамуса. Інʼєкційний ХГЛ спортс­мени використовують з метою посиленого виробле­н­ня тестостерону. Соматотроп. гормон сприяє росту кісток, росту і диференціації органів, збільшен­ню маси тіла, стимулює викид у кров інсуліноподіб. чин­ників росту і соматомединів, через які і реалізується його дія. Побіч. ефект соматотроп. гормону — ризик роз­витку цукр. діабету і можлива гіпофункція щитоподіб. залози. Інсулін під­вищує проникність мʼязових і жирових клітин для глюкози, амінокислот, нуклеотидів, вільних жирних кислот, калію, магнію, фосфатів і нуклеотидів; активізує синтез ДНК і РНК, білка, ліпідів, глікогену. Еритропоетин являє собою гліко­протеїн. гормон, який контролює утворе­н­ня еритроцитів зі стовбур. клітин кістк. мозку залежно від спожива­н­ня кисню. У мед. практиці його використовують для лікува­н­ня анемій в осіб з хроніч. нирк. недо­статністю. Механізм дії полягає у стимулюван­ні пере­творе­н­ня ретикулоцитів у зрілі еритроцити в складі кровотвор. паростка кістк. мозку; збільше­н­ня еритроцитів призводить до під­вище­н­ня вмісту кисню в крові та покраще­н­ня його до­ставки до тканин. Еритропоетин за­стосовують у таких видах спорту, як легко­атлетич. біг (від 800 м), біг на лижах, велосипедні гонки.

Кровʼяний Д. (гемотранс­фузія) полягає у введен­ні спортс­менам еритроцитів і речовин, що містяться в крові. Зі збільше­н­ням концентрації еритроцитів і від­повід­но гемо­глобіну зро­стає здатність крові до­ставляти до мʼязів більшу кількість кисню.

У 60–70-х рр. 20 ст. гостро по­стала про­блема за­стосува­н­ня спортс­менами стимулювал. речовин. 1968 на 10-х зимових Олімпійських іграх в Ґреноблі та літніх Олімпійських іграх у Мехіко вперше здійснено заг. антидопінг. контроль. 1988 в Москві на Між­нар. конф. міністрів у справах спорту затв. методи боротьби із за­стосува­н­ням допінг. речовин. Щорічно від 1994 уточнюють і доповнюють пере­лік заборонених у спорті мед. препаратів. В Україні боротьбу з вжива­н­ням спортс­менами Д. офіційно роз­почато 2001 з прийня­т­тям Закону «Про антидопінговий контроль у спорті». 2003 створ. Нац. антидопінг. центр, функції якого полягають у запобіган­ні викори­ста­н­ня Д. 2006 ВР України ратифікували «Між­нар. конвенцію про боротьбу з допінгом у спорті», ухвалену 18 листопада 2005 на 33-й сесії ЮНЕСКО. Спортс­мени, в організмі яких виявлено ознаки за­стосува­н­ня Д., під­лягають дис­кваліфікації.