Драгоманови

ДРАГОМА́НОВИ — родина.

Михайло Петрович (псевд. і крипт.: Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Кузьмичевський, П. Петрик, М. Толмачов, Українець, Чудак, А-бер, А. А., М. Др. в Ж. та ін.; 18(30). 09. 1841, м. Гадяч, нині Полтавської обл. — 20. 06(02. 07). 1895, Софія) — громадсько-політичний діяч, учений і публіцист. Брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки та О. Драгоманової. Закінчив історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві (1863). Працював у ньому 1864–75: доцент кафедри античної історії. 1876 через пере­слідува­н­ня цар. владою за участь у діяльності київ. громади емігрував до Женеви. Заснував Вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878–82), брошури з метою інформувати європейську громадськість про українську про­блему. Драгоманова вважають одним із перших, хто роз­почав український соціальний рух. Під­тримував звʼязки з багатьма діячами української культури, встановив контакти з пере­довою галицькою молод­дю (зокрема І. Франком). Разом із С. Подолинським та М. Павликом заснував «Женевський гурток». Через роз­рив із громадівцями С.-Петербурга і головним чином із київською громадою (1886) Його було по­збавлено фінансової під­тримки. 1889 прийняв за­проше­н­ня обійняти посаду професор кафедри загальної історії Софійського університету. Зробив вагомий внесок у роз­виток політології, соціології, історії, філософії політики та філософії історії, літературної критики, літературо- і мово­знавства, етно­графії, фольклористики, історичної, су­спільство­знавчої, правової та філологічної термінології, наукових і публіцистичних стилів. Роз­почавши роз­будову власних світо­глядних позицій з ідеї романтизму, сформував широкий світо­гляд з орієнтацією на наукове тлумаче­н­ня світу з позитивістських засад. У системі цін­ностей пріоритет надавав людині, її свободі й гідності. Д. наголошував на генетичному звʼязку своїх по­глядів з ідеями українських декабристів (Товариство обʼ­єд­наних словʼян) та кирило-мефодіївців. Су­спільний процес ро­зумів як по­ступальний роз­виток політичних і моральних ідей, під­порядкованих внутрішнім законам про­гресу. За­пропонував концепцію анархії («без­начальства») — добровільній асоціації гармонійно роз­винених осіб з якнайменшим обмеже­н­ням елементів примусу (авторитаризму) в су­спільному житті, що можливо у федеративній державі, побудованій на основах адміністративного децентралізму і з само­управлі­н­ням громад як само­стійних соціальних одиниць і регіонів. Оскільки Драгоманов не вірив у можливість незалежності України в ті часи, став прибічником культурно-національної автономії з дотрима­н­ням принципу її соборності, від­так радив боротися за демократизацію і федералізацію держав, щоб українці могли вільно в них роз­виватися. У творах «Внутрішнє рабство і війна за звільне­н­ня», «До чого довоювалися», «Листи на Над­дні­прянську Україну» засуджував національне й соціальне поневоле­н­ня народів Російської імперії та Австро-Угорщини. Водночас серед головних політичних зав­дань виділяв усві­домле­н­ня національної єд­ності українців. Найголовніші з політ.-філософських праць Д.: «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Пропащий час — українці під московським царством, 1654–1876» (1880), «Либерализм и земство в Рос­сии» (1889), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891). Об­стоював позицію етнічної гомоген­ності українського народу на всіх землях його поселе­н­ня. У праці «Малорос­сия в ее словесности» роз­робив власну концепцію, яка не збігалася з офіційною. Він наголошував, що українець — спадкоємець не лише козаків, а й державних традицій Київської Русі, Галицько-Волинського князівства. Порушував пита­н­ня з історії України 14 — 1-ї пол. 19 ст., особливо про історичну роль Запорозької Січі. Як літературний критик висвітлив здобутки українського письменства, його значе­н­ня та місце в європейському літературному процесі. Зокрема, 1873 опублікував в італ. журналі «Rivista Europea» («Європ. огляд» ст. «Український літературний рух у Росії та в Галичині (1798–1872)». Брав участь у закордон­ному ви­дан­ні творів Т. Шевченка, М. Костомарова та інших українських письмен­ників і вчених, доклав багато зусиль для пошире­н­ня їхньої спадщини в пере­кладах європейськими мовами. У працях «Малоруські народні пере­кази і оповіда­н­ня», «Нові українські пісні про громадські справи», «Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст.» високо оцінив виховну й пі­знавальну роль народної творчості. У літературо­знавстві був пред­ставником культурно-історичної школи, прибічником порівняльно-історичного методу. Один із реформаторів української абетки, яка ді­стала назву драгоманівка (в основі — принцип від­повід­ності літери одній фонемі). Вживав новий правопис у листах і ви­да­н­нях від 1876, однак це не набуло широкого роз­по­всюдже­н­ня. Водночас із про­блемою історії України під­німав пита­н­ня походже­н­ня української мови. Його імʼя присвоєно Українському високому педагогічному ін­ституту (Прага), Національному педагогічному університету (Київ). Був одружений з громад.-культурною діячкою Кучинською Людмилою Михайлівною.

Кучинська Людмила Михайлівна (1842, м. Гадяч, нині Полтавська обл. — 15. 05. 1918, Київ). У 1860-х рр. долучилася до українського народницького руху. Входила до складу «Старої Громади». У 1-й пол. 1870-х рр. ініціювала організацію в Києві Товариства ден­них притулків-шкіл. Від 1876 — на еміграції (зокрема 1889 пере­їхала до Болгарії). Після смерті чоловіка 1895 повернулася до Києва. Авторка праці «Народные наречия и местный элемент в образовании» («Вестник Европы», 1874). Пере­клала російською мовою низку творів В. Стефаника. Допомагала М. Павлику у ви­дан­ні наукової спадщини М. Драгоманова, листувалася з І. Франком. Діти по­друж­жя: Світозар, Лідія та Аріадна.

Світозар (29. 06. 1884, Женева — 04. 12. 1958, м. Рочестер, США) — економіст. Закінчив Київський комерційний ін­ститут (1915). Від 1902 — спів­робітник українських періодичних ви­дань «Громадськийголос», «Рідний край», «Рада», «Слово», «Робітнича газета». 1920–33 — у Києві: ректор архітектурного ін­ституту, проректор художнього ін­ституту, секретар урбаністичного від­ділу й професор економіки, декан художнього факультету кіноін­ституту, керівник інформбюро правлі­н­ня Всеукраїнського фотокіно­управлі­н­ня й Українфільму; від 1933 — редактор тех. видавництва. 1935 під тиском влади ви­знаний лікарями особою, яка «втратила праце­здатність і пере­буває в стані де­пресії», й звільнений з усіх посад. Від 1943 — на еміграції у Німеч­чині. Професор Українського технічно-господарського ін­ституту. 1951 ви­їхав до США. Автор праць «Дрібні землеволоді­н­ня на Полтавщині», «Муніципальні під­приємства в Швайцарії», низки статей на соціально-економічні теми.

Аріадна (27. 03. 1877, Женева — 1954, Львів) — громадська діячка. Дружина Івана, мати Аріадни Трушів. На­вчалася у Державному рисувальному училищі (Софія, 1891–95). У Парижі 1893 ви­вчала творчість європейських художників, 1897–1902 студіювала філософію, історію та математику у Сорбон­ні. Повернувшись до Києва, провадила приватну практику викла­да­н­ня французької мови. Від 1904 — у Львові. Від­відувала лекції у Львівському університеті, давала уроки гри на фортепіано та французької мови. Долучилася до су­спільної діяльності чоловіка. На утвердже­н­ня її громадської позиції вплинули зна­йомство та налагодже­н­ня контактів із родинами Грушевських, Роз­дольських, Франків. Уві­йшла до плеяди діячів науки й культури, які 15 лютого 1904 під патронатом НТШ у Львові започаткували Товариство прихильників української літератури, науки і штуки. Брала участь в організації першої Всеукраїнської мистецької ви­ставки 1905.

Лідія (1865 — 1937) — громадська діячка. Дружина І. Шишманова. 1930 пере­дала частину архівних матеріалів батька Українському науковому ін­ституту у Варшаві. 1942 її син Димитр від­дав деякі матеріали Михайла Петровича Болгарській АН. 180 архівних одиниць спадщини М. Драгоманова пере­дано 1957 Бібліотеці ім. В. Леніна у Москві (залишилося 130 одиниць — пере­важно щоден­ники, друковані твори, біо­графічні матеріали, щоден­ник із враже­н­нями про Болгарію, кілька віршів та нотатник, деяка кореспонденція). У 1970-і рр. Україні пере­дано копії матеріалів, наявних у Болгарській АН. Дочка Світозара —

Наталія (Бартай-Арпадні; 21. 04. 1921, Київ — 31. 01. 2018, Будапешт) — громадська діячка. Орден княгині Ольги 3-го ступеня (2006). На­вчалася у Київському університеті. Від 1943 — у Будапешті. Спів­працювала з Товариством української культури Угорщини, із його журналом «Громада» (від 1995).

Завантажити статтю