ДЕЇ́ЗМ (від лат. Deus — Бог) — релігійно-філософське вче­н­ня, згідно з яким Бог як без­особистісна першо­причина Всесвіту не втручається у процеси та явища, що від­буваються в ньому. Засновника деїзму вважають англійського лорда Г. Чербері, котрий у трактаті «De Veritate…» («Про істину…», 1624) роз­глянув віру в Бога як вроджене людське поня­т­тя буття найвищої істоти, нівелювавши роз­межува­н­ня між природною релігією (мора­л­лю) та Божим Одкрове­н­ням. Уперше термін «Д.» вжив кальвініст П. Віре у праці «Instruction chrétienne» («На­станови християнам», 1564) на означе­н­ня раціоналістичної секти социніан. Французький гуманіст Ж. Боден у праці «Colloquium Heptaplomeres de rerum sublimium arcanis abditis» («Роз­мова сімох про заповітні таємниці величних речей», 1593) сформулював концепцію природної релігії як віри в єдиного Бога, без­смертя душі та посмертну шану, без якої неможлива мораль. Ірландський вільнодумець Дж. Толенд у праці «Christianity Not Misterious» («Християнство не таємниця», 1696) висловив тезу, що у Євангелії немає нічого надраціонального. Англійський філософ М. Тіндаль, чию книгу «Christianity as Old as Creation» («Християнство так само давнє, як і сотворі­н­ня світу», 1730) на­звали «де­їстською біблією», вважав Євангеліє пере­писом законів природи. У Франції Д. роз­винувся у звʼязку зі скептицизмом 17 ст. (вільнодумці, або лібертени) і поширився завдяки «Dictionnaire historique et critique» («Історичному та критичному словнику», 1697) П. Бейля. Де­їстичні по­гляди від­образив Вольтер у повісті «Candide» («Кандід», 1758). Ж.-Ж. Руссо сформулював інакший порівняно з вольтерівським деїзмом: верховна божествен­на істота — джерело справедливості й добра, віра в нього — вимога серця. У Німеч­чині Д. повʼязаний перед­усім з імʼям богослова і просвітника Г. Ра­ймаруса, котрий у трактаті «Apologie oder Schutzschrift für die vernünftigen Verehrer Gottes» («Апологія, або Оборона раціональних шанувальників Бога») висловив гіпотезу, що людський розум сам по собі здатний осягнути досконалу релігію. Ґ.-Е. Лес­сінґ під впливом цих по­глядів написав драму «Nathan der Weise» («Натан-мудрець», 1779), пред­ставивши основні моноте­їстичні релігії світу рівно­значними перед Богом. І. Кант вбачав причину моральних засад у чіткій структурованості людського ро­зуму. На­прикінці 18 ст. Д. став домінантним у по­гляді на релігію серед інтелектуалів та пред­ставників вищого класу США, саме під впливом Б. Франкліна, Т. Джеф­ферсона і Т. Пейна у Кон­ституції США 1787 записано принцип від­окремле­н­ня Церкви від держави. Натомість у Франції 2-ї пол. 18 ст. Д. за­знав критики з боку енциклопедистів П.-А. Гольбаха та Д. Дідро, згодом втративши вплив на релігійно-філософську думку в Європі.

Викладачі Києво-Могилянської академії так само, як і західноєвропейські філософи, намагалися нівелювати суперечність між вільною волею людини та Божим Провиді­н­ням. Так, К. Сакович (1578–1647) на­звав Бога гарантом законів, які сам він і надав природі; І. Гізель (1600–83), ви­знаючи створе­н­ня світу Богом, вважав, що у природі все від­бувається за законами природи, до яких при­стосовується навіть Бог; С. Яворський (1658–1722) писав, що матерія існує не через якусь раціональну форму, а саме завдяки людській душі, будь-яка матерія має власне існува­н­ня, від­мін­не від існува­н­ня Бога; Ф. Прокопович (1681–1736) вбачав первин­ність природи, створеної Богом, у кожній конкретній причині; Г. Кониський (1717–95) вважав, що Бог створив світ і, давши йому закони роз­витку, більше не втручається, тож людині на­дано можливість пі­знати світ і закони його роз­витку та пі­знати себе як частину цього світу; Д. Кавун­ник-Вел­ланський (1774–1847) стверджував, що Бог створив світ, але не втручається в закони природи, і кожний дбає тільки про себе, що веде до неминучого щастя найменшої кількості людей, виникне­н­ня ж життя на Землі — закономірний результат попередньої еволюції планети. Пізніше М. Драгоманов у праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» (Женева, 1879) висунув припуще­н­ня про де­їстичні по­гляди Т. Шевченка. Нині Д. присутній головно як теза про не­втруча­н­ня Бога, але не як релігійно-філософська течія або вче­н­ня.