Декомпресія

ДЕКОМПРЕ́СІЯ (від де… і лат. compressio — стиска­н­ня) — зниже­н­ня загального тиску навколишнього простору незалежно від того, в якому абсолютному діапазоні воно від­бувається. У медицині термін «Д.» може також означати зменше­н­ня чи усуне­н­ня тиску на певний орган або частину тіла, напр., хірург. шляхом. Серед причин стисне­н­ня — грижі дисків, скупче­н­ня крові чи ін. рідин у порожнинах, під­вище­н­ня внутр.-черев. тиску. Про­блема Д. стала актуал. у 1840-х рр., коли за пропозицією франц. інж. Ж. Тріже для роботи людей під водою почали використовувати кесони — герметичні споруди без дна, в яких людина працює за умов під­вищеного тиску, від­повід­ного глибині зануре­н­ня. Поверне­н­ня до звичайних умов су­проводжується впливом на організм Д., що виявляється симптомокомплексом специфіч. деком­прес. роз­ладів (ДР) аж до смертел. порушень кровообігу та диха­н­ня. Одним із найсер­йозніших фізіол. наслідків Д. є утворе­н­ня всередині організму вільних газових бульбашок індиферентного газу (найчастіше азоту), який під час диха­н­ня стисненим повітрям роз­чиняється в крові і тканинах пропорційно до його парціал. тиску і від­повід­но до коефіцієнта роз­чин­ності; при швидкій Д. надлишок азоту із тканин звільняється, але не встигає виділитись із крові через легені назовні, в результаті чого й утворюються бульбашки. Справжню причину ДР встановили у 1880-х рр. П. Бер, а згодом — Дж.-С. Голдейн, що дало змогу роз­робити способи профілактики (при повернен­ні людини до умов нормал. атмо­сфер. тиску швидкість виведе­н­ня надмір. кількості роз­чинених газів через кров та легені не повин­на пере­вищувати можливості легень звільнятися від них) та лікува­н­ня. Серед ДР виділяють профес. кесон­ну хворобу у водолазів та тих, хто працює в кесонах. Її симптоми: свербіж, кашель, біль у су­глобах та мʼязах, роз­лади серц.-судин. системи, запамороче­н­ня, поруше­н­ня мовле­н­ня, судоми, паралічі; можливі емболія судин серця із летальним кінцем. Роз­різняють легку, середню, важку, смертельну, а також хронічну форми хвороби. На глиб. понад 90 м можлива інтоксикація азотом, оскільки при під­вищеному тиску зро­стає його кількість в організмі, особливо в органах, де багато ліпідів; найбільше уражається нерв. система. Наро­ста­н­ня ознак інтоксикації нагадує наркоз (спочатку ейфорія, сміх, галюцинації, недооцінка небезпеки, а далі — де­пресія аж до втрати сві­домості). Ви­вче­н­ня про­блеми Д. активізувалося у звʼязку з роз­витком авіації, космонавтики та під­водного спорту. У льотчиків при під­йомі на велику висоту в негерметичній кабіні можуть виникати симптоми, повʼязані з Д., — роз­шире­н­ня повітря в кишковику (висотний метеоризм), біль у вухах і лобних пазухах, кровотеча з носа внаслідок роз­риву дрібних судин. При швидкому пере­паді атмо­сфер. тиску роз­вивається син­дром вибухової Д.: травма легень, серця і великих судин внаслідок різкого під­вище­н­ня внутр.-легеневого тиску. Роз­рив альвеол і судин легень призводить до проникне­н­ня газових бульбашок у кровоносну систему (газова емболія). Д. небезпечна для екіпажів косміч. кораблів, де її можуть спричинити вичерпува­н­ня запасів повітря, роз­герметизація кабіни внаслідок дефектів кон­струкції, зі­ткне­н­ня з метеорит. тілами тощо; при цьому вона може виникати повільно і вибухоподібно, майже мит­тєво. Встановлено, що у випадку роз­герметизації кабіни на великій висоті (17,2 км, де тиск становить 47 мм рт. ст., таким він є у водяних парів при т-рі 37° С) одночасно можуть мати місце син­дром вибухової Д., роз­виток го­строї гіпоксії та кесоноподіб. роз­ладів, закипа­н­ня рідких середовищ організму (при цьому терміч. фактор кипі­н­ня від­сутній). Як правило, вибухова Д. проявляється в органах, де багато газу, тому найчастіше від її дії страждають легені (роз­риви, крововиливи), ін. тканини (під­шкірна висотна емфізема); коли пере­пад тиску пере­вищує 100 мм рт. ст., від­бувається проникне­н­ня бульбашок газу в капіляри з роз­витком повітряної емболії. По­шкодже­н­ня в організмі, спричинені Д., поділяють на мех., фіз. (повітряна емболія, закипа­н­ня рідин тощо), хім. (повʼязані з гіпоксією). Серед способів захисту організму в екс­тремал. умовах роз­рідженої атмо­сфери — мех. (під­трима­н­ня барометр. тиску та парціал. напруги кисню шляхом створе­н­ня надмір. тиску в легенях і зовн. протитиску на тіло), фармакол. і фіз. (гіпотермія).

Локальну Д. (зниже­н­ня зовн. тиску навколо певної частини тіла, яку роз­міщують у барокамеру місцевого впливу) за­стосовують для лікува­н­ня захворювань (зокрема периферич. судин, опорно-рухового апарату тощо) та під­вище­н­ня функціон. можливостей спортс­менів. Лікув. та тренувал. ефекти можливі у результаті покраще­н­ня кровообігу та виходу через роз­тягнуті пори капілярів деяких біо­логічно актив. речовин, які не здатні проникнути із крові в між­клітин­ну рідину за звичайних умов. Найдавнійший прилад для локал. Д. — мед. банки.

Завантажити статтю