Деконструкція

ДЕКОНСТРУ́КЦІЯ (від де… і лат. constructio — побудова, скла­да­н­ня)– термін на означе­н­ня інтелектуального руху, що виник у європейській культурі на­прикінці 1960-х рр. у контекс­ті глобальної пере­оцінки метафізики Заходу. Поширений також у США. Серед пред­ставників руху — Ж. Дер­рида, М.-П. Фуко, Ж. Делез, П.-Ф. Гват­тарі, Дж.-X. Міл­лер, Г. Блум, Б. Джонсон, Дж. Кал­лер, Дж. Гартман, К. Белсі, Е. Донато, Ш. Фелман, Г. Лінденберґер, Г. Спів­ак. Існують різні тлумаче­н­ня Д. (філос., епістемол., методол., літ.-крит., політол. тощо). Цей факт від­ображає обʼєктивну складність і неодно­значність поня­т­тя «Д.», для якого в європ. метафізиці не існує від­повід­ника. Враховуючи неминучі огрубле­н­ня та схематизацію, Д. можна охарактеризувати як дослідж. феномена метафіз. методологізму, який виник, культивується і панує в культурі Заходу. Філософія Д. є твор. роз­витком не лише вче­н­ня Ф. де Сос­сюра про довільність вербал. знака, що пере­дає будь-який смисл, але й вче­н­ня К. Маркса про соц. навантаже­н­ня політ. ідеологій, а також психоаналіт. спадщини З. Фройда. У контекс­ті цієї філософії Д. — засіб викри­т­тя умовності, хисткості, про­блематичності (тобто залежності від мови, «жит­тєвого світу», повноти люд. інтересів, бажань, інтенцій тощо) тих категоріал. опозицій, на яких ґрунтується метафіз. традиція Заходу. Йдеться про про­блемат. характер, неабсолютну обовʼязковість опозицій «причина–наслідок», «істина–неправда», «ро­зум–безумство», «тотожність–відмін­ність», «несуперечливість–суперечливість», «логічність–алогічність», «раціональність–ір­раціональність», «присутність–відсутність», «мова–письмо» та ін. Щоб показати, звідки виникає в європ. культурі віра в абсолютну необхідність диктатор. влади ро­зуму, істини, логіки, раціональності та ін. метафіз. абсолютів, декон­структивісти аналізують походже­н­ня логіки тієї мови, засобами якої апологети метафізики висловлюють свою віру в ці абсолюти. Здійснюючи таку стратегію Д., вони показують, що довіл. текст (літ., філос., семіотичний) — «сімейство» різних, але завжди рівноправ. автоном. значень, які спів­існують. Ця рівноправність значень зникає тільки після того, як текст набуває осмисле­н­ня в метафізиці, тобто після примус. його реорганізації згідно з принципами метафізики: одному зі значень по-волюнтаристському надають привіле­йов. статус, усі ін. значе­н­ня текс­ту витісняють на периферію. Завдяки такій метафіз. реорганізації значень у текс­ті виникає «логіч. порядок», «ієрархія смислів», «несуперечливість». Однак будь-яка спроба «упривілеювати» одне зі значень текс­ту, зробити його домінуючим, завжди штучна, умовна, продиктована зовн. ідеол., метафіз., естет. мотивами. Виділене значе­н­ня починає ві­ді­гравати у текс­ті роль метафіз. центру влади. Усі значе­н­ня текс­ту пере­бувають під гнітом єдиної метафізики текс­ту, організованою за принципом «влада–підпорядкува­н­ня», вона ієрархізована від­повід­но до схеми «центр–периферія». Процедура «упривілеюва­н­ня» одного зі значень текс­ту лежить в основі числен. спроб установити «точне» значе­н­ня текс­ту. Такі спроби становлять зміст терміна «логоцентризм», який також означає віру метафізиків у суб­станц. раціональність, тобто онтол. припуще­н­ня про те, що розум, смисл, раціональність притаман­ні буттю до будь-якого його висловле­н­ня у мові. Декон­структивісти, на від­міну від метафізиків, вважають, що звʼязок «текс­т–смисл» завжди залежний від інтенцій автора текс­ту, тому він має випадковий характер, опосередков. мовою, соціумом, культурою. Емансипуючи філос. мисле­н­ня від диктатури суб­станц. раціональності, Д. «визволяє» мову залежно від позамов. референтів. Отже, слово «Д.» по­значає філос. зуси­л­ля продемонструвати, що будь-яка спроба одно­знач. тлумаче­н­ня гол. значе­н­ня текс­ту приречена на невдачу.

Деконструювати текст (або дискурс) — показати, яким чином він сам руйнує ті ієрарх. опозиції, на яких ґрунтується метафізика. Таке деконструюва­н­ня здійснюють у процесі виявле­н­ня та ідентифікації в текс­ті тих риторич. операцій, які забезпечують припущену основу аргументації, тобто ключове поня­т­тя або метафіз. припуще­н­ня. Декон­струкціоніст. стратегій може бути багато. Найважливішими вважають від­шукува­н­ня у текс­тах будь-яких категоріал. опозицій, традиц. для інтелект. історії Заходу, і під­рив віри в їхню абсолютну закон­ність; виявле­н­ня ключових слів у текс­ті, які входять в опозиції, істотні для його об­ґрунтува­н­ня, й водночас функціонують так, що руйнують ці опозиції; по­становка у центр уваги маргінал. особливостей текс­ту, напр., метафор, які використовують у ньому як ключ до того, що є важливим у текс­ті. Слово «Д.» може по­значати також спосіб існува­н­ня реал. текс­ту, текс­туал. й герменевт. процедури, які до­зволяють роз­хитати метафізику в текс­ті. «Д.» — одне з осн. понять граматології та декон­структивіст. напряму в сучас. філос. постмодерні; введене у процесі філос. узагальне­н­ня гайдеґ­ґерів. поня­т­тя «де­струкції». Полісемантичність слова «Д.» зумовлена тим, що воно означає процедуру нашарува­н­ня двох протилеж. граматол. процесів — створе­н­ня текс­ту та його прочита­н­ня. Це нашарува­н­ня характеризує реал. спосіб буття текс­ту, створе­н­ня якого потребує його первіс. прочита­н­ня, а прочита­н­ня — його від­творе­н­ня. Стратегія Д. виявляє принципову від­сутність меж між по­значальним та означуваним, між знаком і змістом, прочита­н­ням та створе­н­ням текс­ту, а звідси й між гносеол. та онтол. модусами текс­ту. Схарактеризована амбівалентна процедурність текс­ту загалом дає уявле­н­ня про текст як про обʼєкт. У згорнутому ви­гляді Д. завжди існує у будь-якому текс­ті. Без неї текст неможливий. Саме тому Ж. Дер­рида змушений стверджувати, що Д. — це все й ніщо. Д. свідчить насамперед про не­стабіл., неліній., темпорал. спосіб існува­н­ня текс­ту. У процесі становле­н­ня текс­ту на перший план спонтан­но ви­ступає то одна його семант. тема, то ін., найчастіше — протилежна. Тому текст — це наратив не про те, про що пові­домляє текст, а про те, як він себе маніфестує кожним значе­н­ням. Якщо врахувати текс­туальність Всесвіту, всієї його дійсності, то поня­т­тя «Д.» набуває глобал. значущості й мас­штабності. Д. по­стає як «міст», здатний зʼ­єд­нати сфери природ.-наук. і гуманітар. зна­н­ня, які ро­зі­йшлися у Новий час. По­глиблюючи сучас. філос. думку про світ і становище людини в ньому, вона орієнтує сучас. філософа на викрива­н­ня, подола­н­ня, деконструюва­н­ня ідеології логоцентризму, яка панувала в метафізиці модерну. Деконструюва­н­ня європ. метафізики, пронизаної ідеологією логоцентризму, є не що ін., як визволе­н­ня класич. зразків філософува­н­ня від ідеол. на­станов цього «ізму» і пере­творе­н­ня їх на постмодерніст. філософува­н­ня, завжди незавершене, недержавне, від­крите до майбутнього. Таким чином, Д. — не метод (хоч існують послідовники Ж. Дер­риди, які використовують її саме як метод). Вона не є також ні способом тлумаче­н­ня літ. текс­тів, ні теорією літ. критики. Стратегія Д. — глобал. альтернатива європ. метафізиці, її мета — радикал. пере­осмисле­н­ня, дезавуюва­н­ня не лише метафіз. традиції Сократа–Платона–Аристотеля–Декарта–Кан-та–Геґеля, а й усієї культури Заходу. Поле обʼєктів Д. охоплює роз­маї­т­тя текс­тів зга­даної культури з характерним для неї «онто-тео-телео-фало-фоно-лого-центризмом». Засоби, які використовують при цьому, пере­ймають з фундам. онтології М. Гайдеґ­ґера, семіології Р. Барта, граматології Ж. Дер­риди, сем­аналізу Ж. Батая і Ю. Крістевої, шизоналізу Ж. Делеза і П.-Ф. Гват­тарі. Не пере­більшуючи ідеї остаточ. подола­н­ня зх.-європ. метафізики, ви­знаючи неможливість написа­н­ня абсолютно декон­структив. текс­ту, очищеного від будь-яких слідів метафізики, декон­структивісти спів­чутливо ставляться до стихій. самодекон­структивності метафізики, ви­знають право на існува­н­ня таких текс­тів, які при­ймають метафізику з неминучими в ній ре­пресив. імпульсами.

Завантажити статтю