Демократичного централізму принцип

ДЕМОКРАТИ́ЧНОГО ЦЕНТРАЛІ́ЗМУ Принцип  — сукупність засад організації побудови та діяльності деяких су­спільних ін­ституцій. Послідовно впроваджувався у життя КПРС, під­контрол. їй держ. і громад. організацій, а також «братніх партій» в ін. країнах. Зміст поня­т­тя ви­значався у статуті КПРС низкою вимог, дотрима­н­ня яких повин­но було забезпечити орган. по­єд­на­н­ня централізму та демократизму — виборність усіх керів. органів партії знизу доверху; роз­виток внутріпарт. демократії: період. звітність парт. органів перед своїми парт. організаціями і вищими органами у парт. ієрархії, регулярне проведе­н­ня зборів первин. парт. організацій, конф. і зʼ­їздів, пленумів парт. комітетів, зборів активу з роз­горта­н­ням критики й самокритики; сувора парт. дисципліна, під­коре­н­ня меншості більшості, без­умовна обовʼязковість рішень вищих органів для нижчих. В. Ленін, автор Д. ц. п., вважав його гол. умовою формува­н­ня партії нового типу. Характерно, що чл. РСДРП не змогли від­разу оцінити всі небезпеки, повʼязані із за­провадже­н­ням Д. ц. п. На 2-му зʼ­їзді РСДРП (1903), де роз­горілася принцип. боротьба між прихильниками В. Леніна і Ю. Мартова, багато часу зайняло обговоре­н­ня пред­ставленого В. Леніним парт. статуту. Проте мартовці зосередилися на критиці першого пара­графа («чл. партії вважається кожен, хто ви­знає її про­граму і під­тримує партію як матеріал. засобами, так і особи­стою участю в одній з парт. організацій»), свою ред. якого В. Леніну вдалося провести тільки 1905 на 3-му зʼ­їзді РСДРП, а всі ін., включаючи Д. ц. п., були прийняті без особл. за­уважень. Організація, роз­буд. на основі Д. ц. п., порівняно з ін. політ. партіями кін. 19 ст. дійсно ставала партією нового типу, однак за структур. побудовою та ієрархією нагадувала середньовічні реліг. ордени. Цілковита під­порядкованість нижчих ін­станцій вищим утворювала жорстку систему, зовні замасковану проявами демократизму. Постулат «більшість завжди права» не мав нічого спільного з реальністю. Вимога проводити у життя ріше­н­ня більшості не давала опозиц. меншості можливості виявити власну думку й під­ривала осн. мотив обʼ­єд­на­н­ня людей за політ. інтересами, що зумовлював появу партій. Цілковита залежність рядових членів від лідерів пере­творювала остан­ніх на вождів, які не стільки керували діяльністю партії, скільки використовували її як інструмент для реалізації власних влад. амбіцій. Проте вожді повин­ні були мати харизму, щоб впливати на маси не тільки за допомогою організац. заходів, але й ідеологічно і на емоц. рівні. Хоча сформульов. у парт. статуті більшовиків декларація про орган. по­єд­на­н­ня централізму і демократизму залишилася лише побажа­н­ням, штуч. по­єд­на­н­ням непо­єд­нуваних якостей, вона ві­діграла у житті партії важливу роль, зокрема допомогла вижити у під­піл­лі. Опинившись після паді­н­ня самодержавства в умовах легал. діяльності, ленін. партія здобула істотну пере­вагу над ін. політ. силами знач. мірою завдяки суворій внутр. дисципліні. З приходом до влади вона почала пере­будовувати або заново створювати на засадах Д. ц. п. потрібні їй держ. органи, включаючи силові (ЧК, міліція, армія), з тим, щоб зробити під­контрол. і керованим усе су­спільство. Політики (навіть великого мас­штабу) не змогли від­разу оцінити небезпеку Д. ц. п. Багато хто з них вважав, що орган. по­єд­на­н­ня централізму і демократизму за певних умов є можливим. В. Вин­ниченко, який 1920 погодився увійти до складу керівництва КП(б)У й уряду УРСР, за місяць пере­бува­н­ня в Харкові та Москві побачив, що окремої КП(б)У не існує, а є тільки РКП(б) в Україні, яка діє винятково в інтересах центру. У від­критому листі до своїх однодумців на еміграції осн. рисою політики більшовиків він ви­значив абсолют. централізм як у партії, так і в усіх галузях її діяльності (екон., держ., політ., нац. та ін.), проте за­уважив, що внутр.-парт. життя може стати кращим, якщо абсолют. централізм замінити демократичним.

Одна з найбільш ві­домих у більшовиків опозиц. течій, від­стоюючи порушені, на її думку, статутні положе­н­ня, на­звала себе групою демократ. централізму. Після приходу до влади більшовики пере­творилися на держ. партію — політ. структуру тоталітар. типу, яка контролювала всі форми організов. сусп. життя. Завдяки Д. ц. п. це пере­творе­н­ня від­булось у своєрід. формі: роз­шарува­н­ням на дві взаємоповʼязані структури — зовн. і внутр. партію. Зовн. партія була багатоміль­йон. організацією з усіма ознаками звич. (хоча й монопольно існуючої) політ. партії, внутр. — номенклатур. організацією з особливо жорсткою дисципліною і влас. жит­тєвим побутом, яка складалася з кер. усіх структур. одиниць су­спільства (окрім реліг.). Номенклатуру формували парткоми різних рівнів. Кандидатури кер. парткомів рекомендували парткоми вищого рівня, що у 1920-х рр. викликало певні протести. У парт. середовищі навіть виник термін на по­значе­н­ня цього негатив., як вважалося, явища — «при­значенство». Однак з часом вибори кер. за рекомендацією вищих компарт. ін­станцій стали традиц., хоча іноді, на посади нижчого рівня, парт. осередки могли обирати кер. з влас. ініціативи (найчастіше — у первин. організаціях). На­строї і побажа­н­ня чл. партії, що брали участь у виборах парт. кер., враховувались у рекомендаціях вищих парт. ін­станцій за умови, якщо вони не суперечили їх намірам і цілям. У зга­даному вище листі В. Вин­ниченко гол. особливістю партії, побуд. на засадах Д. ц. п., вважав наявність двох сторін діяльності: формал. (про­грам.) і реал. (дійс.). Оскільки така партія виконувала, перш за все, функції інструмента влади, офіційно декларована як вища формал. (про­грам.) сторона у системі діючої влади під­порядковувалась реал. (дійс.). Зокрема, вищим виразником волі партії, за її статутом, вважався зʼїзд, що на­справді був маріонеткою в руках ЦК партії та органів, використовуваних ним для організації зʼ­їзду. Ви­ступаючи як вища парт. установа у пере­рвах між зʼ­їздами, ЦК ви­значав кандидатури делегатів чергового зʼ­їзду, його порядок ден­ний, доповід­ачів і делегатів, які мали обговорювати доповіді, а також контролював вибори нового складу чл. ЦК, Центр. контрол. і ревізій. комісій, тому політ. боротьба на парт. зʼ­їздах велася тільки без­посередньо у ЦК. При цьому ретельно витримувався перший пункт вимог, що висувалися Д. ц. п. — виборність усіх керів. органів партії знизу доверху. Навіть по­ставивши себе над партією і су­спільством, Й. Сталін змушений був на кожному парт. зʼ­їзді заново проходити всі етапи висува­н­ня на посаду ген. секр. ЦК, починаючи від процедури обра­н­ня делегатом черг. зʼ­їзду. Хоча склад ЦК завжди обирали шляхом таєм. голосува­н­ня, організаторам вдавалося утримувати зʼїзд під контролем, про що свідчать без­доган­но під­готовлені протоколи вибор. комісій. За спогадами тих, хто брав участь у під­рахунку голосів під час виборів нового складу ЦК на 17-му зʼ­їзді ВКП(б), який від­бувся у січні–лютому 1934, проти обра­н­ня Й. Сталіна проголосувало бл. 300 делегатів, проте в опубл. офіц. документах це не від­ображено. Формально зберігаючи статутне значе­н­ня вищого виразника волі партії у пере­рвах між зʼ­їздами, ЦК втратив реал. владу після утворе­н­ня його керів. органів — політбюро, оргбюро і секретаріату (на чолі з ген. секр.). Проте керівні органи ЦК, в руках яких зосередилась необмежена влада над партією, державою і су­спільством, не набули формально-юрид. значе­н­ня. Всі їхні ріше­н­ня автоматично вважалися ріше­н­нями ЦК. Пленум ЦК (засі­да­н­ня чл. у повному складі) проявив свою статутну владу поза сферою компетенції керів. органів ЦК лише при роз­гляді питань про зня­т­тя М. Хрущова з посади 1-го секр. ЦК у 1957 і 1964. Апарат ЦК, де була зосереджена вся повнота влади, посідав не перед­бачене парт. статутом й унікал. за значе­н­ням місце. Від ленін., а особливо — сталін. часів деякі апаратні працівники (В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, Г. Маленков та ін.) робили стрімку політ. карʼєру, але сам по собі апарат ЦК завжди залишався тех. виконавцем зав­дань політбюро і секретаріату. Під час загостре­н­ня систем. кризи рад. ладу в 1970–80-х рр. він почав усамо­стійнюватися, оскільки був викори­станий з метою посиле­н­ня особистої влади ген. секр. ЦК Л. Брежнєвим. Свідче­н­ням такого усамо­стійне­н­ня стало обра­н­ня 1984 кер. апарату ЦК К. Черненка ген. секр. ЦК КПРС.

Завантажити статтю