Дресирування

Визначення і загальна характеристика

ДРЕСИРУВА́ННЯ (франц. dresser — виправляти, на­вчати, від лат. dirigo — випрямляю) — цілеспрямоване формува­н­ня й подальше закріпле­н­ня у тварин тих чи інших навичок. До Д. існує три під­ходи, які базуються на різних поясне­н­нях механізму формува­н­ня навичок у тварин. В основі першого — теорія І. Па­влова про вищу нерв. діяльність: при кількох по­вторе­н­нях по­єд­на­н­ня індиферент. по­дразника з без­умовним у тварин виробляється умов. рефлекс. У чистому ви­гляді цей під­хід за­стосовують обмежено, оскільки більшість вироблених при такому Д. навичок — сукупність елементів поведінки. В основі другого під­ходу — теорія функціонал. систем П. Анохіна: організм працює як єдине ціле, йому властиві саморегуляція та взаємодія всіх органів, а його діяльність завжди спрямована на вижива­н­ня. У рамках цього під­ходу у процесі Д. у тварин на базі природ. потреб формують домінуючу мотивацію (напр., від­чу­т­тя голоду перед заня­т­тям), що викликає поведінку, спрямовану на реалізацію цієї потреби. В основі третього під­ходу — теорія оперант. на­вча­н­ня Б. Скіпнера, згідно якої, існують ре­активна й оперантна поведінка: перша — від­повідь на по­дразники, якими вироблені умовні рефлекси; друга спрямована на дослідж. довкі­л­ля. Будь-яку оперантну поведінку можна модифікувати й контролювати, якщо пі­ді­брати від­повід­ні умовні під­кріпле­н­ня. Формуючи складну комплексну навичку, по­етапно під­кріплюють завершені бажані дії. У рамках за­значених під­ходів для Д. використовують такі методи: мех. (побудований на базі мотивації уникне­н­ня), харч. (на основі харч. мотивації), смакоза­охочувальний (на базі вибіркового апетиту), наслідувал. (на основі імітуючої поведінки), ігровий, оборон­ний метод виробле­н­ня агресії, по­єд­на­н­ня негатив. і позитив. під­кріплень під час виробле­н­ня навичок. Тварин дресирують для викори­ста­н­ня на важких роботах (коней, волів, слонів); у воєн. (військ.) цілях (собак, голубів, дельфінів та ін.), для участі у спорт. змага­н­нях (собак, коней, голубів, слонів та ін.), для рятів. робіт та потреб міліції (пере­важно собак), для полюва­н­ня (собак, слонів, хижих птахів). Д. за­стосовують до домаш. тварин (напр., худобу при­вчають до загону у приміще­н­ня, пере­гону через мости тощо; корів — до місця, часу дої­н­ня й доярки; бджіл — до збору нектару й пилку з рослин певного типу).

Д. — жанр циркового мистецтва; прируче­н­ня й на­вча­н­ня тварин певним діям через виробле­н­ня в них умов. рефлексів для публіч. демонстрації трюків на манежі чи ін. глядац. май­данчику. При Д., як правило, використовують умовні по­дразники (звукова команда, жест, показ корму) у по­єд­нан­ні з без­умовними (напр., мех. по­дразники, які викликають у тварин необхідну реакцію). Вироблені умовні рефлекси змушують тварин реагувати на сигнал дресирувальника від­повід. діями. Дресирувальники хижаків — приборкувачі. Д. було ві­домим у древніх Китаї, Індії, Єгипті, Греції, Римі, Візантії. У середні віки у Зх. Європі з дресиров. тваринами ви­ступали мандрівні комедіанти (гістріони, жонглери, буфони) у ярмарк. театрах; у Росії — при цар. дворі від 16 ст.; на вулицях і нар. гуля­н­нях скоморохи ро­зігрували побут. сцени з участю дресиров. ведмедів. Витоки Д. як самост. цирк. жанру — у мандрів. кін­ноакробатич. групах (16–18 ст.). Дресирували пере­важно коней для викона­н­ня окремих трюків. Від 2-ї пол. 18 ст. у мандрів. звіринцях дресиров. хижаків показували у спец. вагонах-клітках. Від серед. 19 ст. у звʼязку з роз­витком мережі стаціонар. цирків цей жанр став невід­ʼєм. частиною цирк. про­грам. Одним з перших цирк. приборкувачів став франц. дресирувальник Мартен, який 1831 показав номер «Майсурські леви». Згодом почали дресирувати коней, хижаків, великих тварин, домаш. екзотич. тварин і птахів, дельфінів, мор. котиків. До 1890-х рр. за­стосовували пере­важно Д. груп однорід. тварин, згодом — змішане Д.: хижаків різних порід, хижих і домаш. тварин, різнотип. екзотич. тварин. Змішане Д. за­пропонував нім. дресирувальник К. Гаґенбек, під­тримали Дурови, М. Гладильщиков. Серед класич. різновидів кін­ного Д.: вища школа верхової їзди; вільне Д. (коні без сідел та вершників за сигналами дресирувальника, який знаходиться у центрі манежу із шамберʼєром у руках, виконують різноманітні фігурні і танц. рухи, трюкові комбінації, невеликі сюжетні сценки). Основоположник вільного Д. — Л. Франконі (Олімп. цирк Франконі, Париж, поч. 19 ст.); серед майстрів у Росії — М. Єфимов, П. Крутиков, А. Саламонський, Никитині, В. Труц­ці, П. Хурсанов, Е. Приєде, М. Анисимов, Кострюкови, Лапіадо-Корольови, Монкевичі, П. Руссо, Л. Котова, Ю. Єрмолаєв. У процесі становле­н­ня й роз­витку жанру ви­значилися три методи Д.: 1) «дике», больове базується на залякуван­ні тварин, заподіян­ні їм фіз. болю (тварини виконують дії під страхом кари); 2) «мʼяке», гуман­не будується на при­йомах ласкавого поводже­н­ня і харч. за­охоче­н­ня; 3) комплексне, де по­єд­нано обидва методи з пере­важа­н­ням другого (у тварин виробляються умовні рефлекси, які змушують їх пере­борювати небажа­н­ня працювати для уникне­н­ня покара­н­ня або через побоюва­н­ня бути по­збавленими харч. за­охоче­н­ня). Спочатку пере­важало «дике» Д. (введене англ. дресирувальником Т. Батті; цирк Ренца, Берлін, 1863). Серед приборкувачів цього типу — Веретін (Гамільтон), І. Жеребилов (Вояні). «Мʼяке» Д. увів К. Гаґенбек, стверджуючи, що шлях до серця тварин лежить через шлунок. Під його керівництвом Е. Даєрлінґ продемонстрував цей вид Д. на Всесвіт. ви­став- ці в Чикаґо (1893). Особливих успіхів у «мʼякому» Д. згодом досягли Р. Савада, Тогаре. У Росії основоположником і пропагандистом цього методу був В. Дуров, який першим почав від­ходити від теорії умов. рефлексів І. Па­влова. Серед дресирувальників різних профілів — А. Александров-Федотов, Без­ано, С. Богуслаєв, І. Боргунов, В. Борисов, Т. Брок, І. Бугримова, О. Буслаєв, В. Варякоєне, В. і О. Денисенки, С. Денисов, В. Дерябкін, Л. Дубровський, М. Єрмаков, Л. Жирнова, Ю. Захаров, М. Золло, Іванові, С. Ісаакян, І. Ісаєнков, В. Калінін, О. Капітанов, Касєєви, М. Касьянова, І. Монастирський, М. Назарова, С. Синицький, Т. Шатірова, В. Шевченко, В. Шипилов, О. Шкунова. Умови успіш. Д.: ретел. ви­вче­н­ня характерів і звичок тварин, пошуки індивід. під­ходів до кожної з них, вмі­н­ня своєчасно роз­пі­знавати й попереджувати можливі від­хиле­н­ня від норми, зміни на­строю, примхи; врахува­н­ня й ро­зумне викори­ста­н­ня реал. можливостей тварини у процесі роботи над номером.

Літ.: Дуров В. Л. Дрес­сировка животных. Москва, 1924; Бугримова И. Моя профес­сия. Москва, 1957; Гагенбек К. О зверях и людях. Москва, 1957; С.-Петербург, 1992; Герд М. Дрес­сировка морских львов // Сов. цирк. 1958. № 7; Босток Ф. Дрес­сировка хищных зверей // Там само. 1960. № 6–11; Осипов А. Воля и мастерство // Сов. эстрада и цирк. 1964. № 8; Благов Ю. Юрий Дуров и его друзья // Нева. 1967. № 6; Александров-Федотов К. Ты покоришься мне, тигр! Москва, 1969; Мак-Фарленд Д. Поведение животных. Москва, 1988; Варлаков В. С., Затевахин И. И. Системные принципы дрес­сировки // О чем лают собаки. Москва, 1991.

П. І. Венглінський

Завантажити статтю