Дріфтова гіпотеза

ДРІ́ФТОВА ГІПО́ТЕЗА — геологічна гіпотеза про роз­членува­н­ня первісної землі — Пангеї на окремі материки і океани, їх горизонтальне пере­міще­н­ня та просторове роз­ташува­н­ня в різні періоди історії Землі. Назва походить від англ. drift — повільне пере­міще­н­ня, дрейф. Уперше висунув 1912 нім. геофізик А.-Л. Веґенер. За його уявле­н­ням, спочатку існував єдиний материк Пангея, оточений звідусіль праокеаном. Унаслідок оберта­н­ня Землі і під впливом сил притяга­н­ня Місяця в Пангеї зʼявилися роз­коли, які з часом збільшувалися. Під впливом оберта­н­ня Землі з Зх. на Сх. окремі частини Пангеї дрейфували в зх. напрямку з різною швидкістю — Пн. і Пд. Америка швидше, Європа і Африка повільніше, Австралія і Антарктида найповільніше. У результаті зх. дрейфу материків утворилися величезні западини, заповнені водами Атлант., Індій. і Пн. Льодовитого океанів. Доказами роз­колу материків та їх дрейфу А.-Л. Веґенер вважав: подібність контурів сучас. материків (напр., сх. берега Пд. Америки і зх. берега Африки), наявність спіл. геол. структур на материках, які в минулому становили єдиний материк, та ро­зірваних ареалів фауни і флори, пошире­н­ня на всіх ґондван. материках свідків пермокарбон. зледені­н­ня, зокрема тилітів. По­гляди нім. геофізика поділяла значна кількість учених, зокрема В. Кеп­пен, А. Дю-Тойт, А. Голмс, однак більшість геологів вважала цю гіпотезу недо­статньо аргументованою, і вона не набула заг. ви­зна­н­ня.

У 2-й пол. 20 ст. геол. наука збагатилася новими даними про будову дна Світ. океану, палеомагнетизм, пошире­н­ня та вік базальт. фундаменту океан. кори. В усіх океанах були встановлені великі роз­колини — рифти й середин­но-океан. хребти, глибоководні океан. жолоби, зони вулкан. діяльності. Ці та ін. від­кри­т­тя дали поштовх до об­ґрунтува­н­ня нової гіпотези про походже­н­ня материків і океанів, яка одержала назву нової глобал. тектоніки, або тектоніки плит. Як і веґенерів. гіпотеза, вона належить до категорії мобіл. гіпотез, однак припускає пере­міще­н­ня одного або кількох материків разом з літо­сфер. плитою й поверх­невими шарами мантії по поверх­ні астено­сфери. Земна кора і верх­ня мантія утворюють 6 величез. літо­сфер. плит: Євроазіатську, Африканську, Індоавстралійську, Тихоокеанську, Американську і Антарктичну, та 16 менших за роз­мірами, які під­порядк. основним. Уперше формулюва­н­ням гіпотези нової глобал. тектоніки почали за­йматися у 1960-х рр. учені В.-Дж. Морґан, К. Де Лепішон, Б. Айзекс, Дж. Олівер і Л. Сайкс. Її прихильники вважають, що океан. літо­сферні плити рухаються від рифт. зон у напрямку материк. окраїн як стрічка конвеєра. У рифт. зонах під впливом конвекцій. мантій. потоків від­бувається роз­сува­н­ня плит у протилеж. напрямках. На межі зі­ткне­н­ня з континент. літо­сфер. плитою океан. плита, яка значно важча від континент., занурюється під остан­ню та разом з корою і осад. породами цілком по­глинається мантією. У цих місцях утворюються гірські складчасті споруди. Таким чином, океан. дно по­стійно омолоджується, на ньому від­сутні осад. від­клади, давніші за мезозойські. Прихильники гіпотези тектоніки плит на основі палеомагніт., геол., палеоклімат. та ін. даних від­творюють палеогео­графію материків і океанів у різні періоди геол. історії Землі, а також намагаються про­гнозувати роз­ташува­н­ня континентів через 50 чи 100 млн р. Приваблива з першого по­гляду гіпотеза побудована пере­важно на припуще­н­нях, не під­тверджених достовір. даними, і не може претендувати на роль заг. теорії про будову і роз­виток Землі.

Завантажити статтю