КОТАРБІ́НСЬКИЙ Тадеуш-Марʼян (Kotarbiński Ta­deusz Marian; 31. 03. 1886, Варшава — 03. 03. 1981, там само) — польський філософ. Дійсний член (1952) та президент (1957–62) Польської академії наук. Іноземний член Британської академії, АН Болгарії, Сербії, СРСР, Монголії. Вільний слухач Яґел­лонського університету в Кракові (1906–07), закінчив Львівський університет (1912). Від­тоді викладав класичні мови у гімназії імені М. Рея у Варшаві. Від 1918 — у Варшавському університеті (з пере­рвою): професор, від 1919 — над­звичайний професор, від 1929 — звичайний професор, 1951–61 — професор, завідувач кафедри логіки; 1945–49 — ректор, завідувач кафедри філософії Університету у м. Лодзь. Пред­ставник львівсько-варшавської школи неопозитивізму й аналітичної філософії. Брав активну участь у культурному й громадському житті, ви­ступав проти клерикалізму, націоналізму й антисемітизму. Прихильник лівого крила соціалістичного руху. Один із засновників праксеології як загальної теорії досягне­н­ня ефективності ро­зумової та фізичної праці. Організатор і керівник лабораторії праксеології при Академії наук. Досліджував про­блеми онтології, теорії пі­зна­н­ня, формальної логіки. Тлумачив філософію як сукупність дисциплін із філософським спрямува­н­ням, серед яких ви­окремлював філософію — як по­гляд на світ, як конструюва­н­ня ідеалу, як шлях до самопі­зна­н­ня та як критику зна­н­ня (теорію пі­зна­н­ня). Залишався найбільш прихильним до логіки й теорії пі­зна­н­ня. Від­кидав картезіанський дуалізм душі й тіла, наполягав на соматичному монізмі. Сформулював концепцію онтології, яку на­звав реїзмом (близьку до матеріалізму). Цю систему ви­значав також як конкретизм (ви­знавав існува­н­ня без­лічі конкретних тіл) або пансоматизм (заперечував можливість існува­н­ня нетілесних обʼєктів — «будь-яка душа є тілом»). Пере­конував, що існують тільки конкретні речі або тіла, а все, що поза ними, — стосунки, вартості, по­гляди, — не мають само­стійного існува­н­ня. Кожен обʼєкт є річчю; жоден обʼєкт не є станом, від­ноше­н­ням чи властивістю. Стверджував, що пі­знається тільки те, що дійсно існує («речі»). За Котарбінським, поня­т­тя «річ» тотожне «зовнішньому предмету» (фізичному тілу). Те саме стосується субʼєктів-спо­стерігачів, які є тілесними істотами, локалізованими у просторі та часі. Принципи реїзму за­стосовував до семантики: кожному імені (терміну) має від­повід­ати реальна річ; загальні імена, назви властивостей, від­носин, положень речей («факти») і подій («акти») слід роз­глядати як метафори чи скороче­н­ня. Провід­ні ідеї Котарбінського — вимога ясного ро­зуму й ви­зна­н­ня здорового глузду. Автор концепції «незалежної етики» — в сенсі незалежності від ідеології чи транс­цендентного від­ноше­н­ня людини до позаматеріального світу. Пропонував не онтологічне, а методологічне об­ґрунтува­н­ня етичної теорії. Сенс моральної поведінки потрібно шукати у вияснен­ні стосунку людини до людини, або в антропологічно-історичному під­ході. Йдеться про секулярний контекст «незалежної етики». Ви­значав су­спільно-етичний по­ступ через факти людської поштивості й ганебності, а не через абстракції «добро» і «зло». У цьому сенсі Котарбінський роз­робив концепцію «надійного порадника», або «опікуна, на якого можна покластися»; ви­значаючи її у контекс­ті загальної праксеології та успішності діянь людини. За цією концепцією, доброзичливим порадником є людина, яка не використовує іншого у власних інтересах. У 1950-х роках філософію Котарбінського під­давали критиці з позицій ортодоксального марксизму, пред­ставники якого закидали йому нехтува­н­ня діалектикою та надмірне захопле­н­ня семантикою, яку вважали у комуністичному таборі основою «реакційної західної філософії». Котарбінський — філософ класичного типу, який спричинив інтелектуальне зруше­н­ня.