Добробут

ДОБРО́БУТ  — сукупність умов життєдіяльності в економічному, соціальному, духовному та політичному розуміннях, що надають людині можливості для всебічного розвитку. Виходячи з принципу подвійності людського існування, Д. може мати матеріал. і духов. прояви, поєднані у заг.-родовому понятті «людський Д.». Духов. Д. передбачає можливість повноцін. і всебіч. розвитку людських здібностей. Такий розвиток надає людині можливість усвідомити морал. свободу, знаходити задоволення у розумінні та пізнанні прекрасного, естетичного і досягати знань, що забезпечать можливість діяти самостійно та прагнути у подальшому отримувати й примножувати знання. Матеріал. Д. передбачає такий екон. стан особи, за якого вона здатна задовольнити свої зростаючі потреби. Такий стан можливий за наявності умов щодо отримання робочого місця та використання результатів праці. Матеріал. Д. (синонім рівня життя насел.) характеризує ступ. розвитку та задоволення потреб людини. У конвенції Міжнар. організації праці № 117 зазначено, що людина має право на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров’я і Д. За рекомендаціями ООН Д. — сукупність таких показників, як здоров’я, їжа, одяг, фонди споживання та нагромадження, умови праці, зайнятість, організація праці, освіта, житло і його благоустрій, соц. забезпечення. Мікроекон. теорія Д. пов’язана з вивченням методів організації господарства, що забезпечують суспільству максимізацію багатства (екон. Д.). Осн. проблема теорії Д. — обґрунтування критеріїв оцінки Д. суспільства та визначення суб’єктів впливу на сусп. Д. Найвідомішим є критерій Дж. Бентама, згідно з яким Д. визначають сумуючи задоволеність усіх чл. суспільства та впроваджуючи заходи щодо максимізації цієї суми. Однак використання критерію має певні обмеження, серед них — суб’єктивність оцінки щастя, соц. стратифікація суспільства (будь-які зміни по-різному впливатимуть на становище людей у суспільстві). Ін. підхід запропонував В. Парето, який сформулював критерій, згідно з яким оптимал. є такий стан економіки, коли неможливе покращення становища одних чл. суспільства за рахунок інших. Відповідно, будь-яка зміна екон. умов, що створює вигоди для однієї групи індивідів і не призводить до програшів ін., збільшує сусп. Д. (у реал. житті така ситуація майже неможлива). Н. Калдор і Дж. Рхікс запропонували принцип компенсації, відповідно до якого зміна екон. умов примножує сусп. Д., коли індивіди, які отримали у результаті виграш, здатні компенсувати збитки іншим і все ж залишитися у виграші. Цей підхід (як і критерій В. Парето) дозволяє уникнути міжособистіс. порівняння корисності, але він, як і попередні теорії, ґрунтується на постулатах індивідуаліст. філософії, згідно з якою сусп. Д. визначає Д. окремо взятих чл. суспільства. Критикуючи ідею побудови функції сусп. Д., К. Ерроу довів, що агрегування індивідуал. переваг не надасть оптимал. рішення, оскільки сусп. переваги не мають властивості транзитивності, необхід. для знаходження оптимуму. Ін. результатом, отриманим К. Ерроу в межах теорії Д., є т. зв. теорема неможливості, згідно з якою будь-який колектив. вибір, що відповідає вимогам повної упорядкованості та транзитивності, універсальності, Парето-сумісності й незалежності від сторон. альтернатив, перетворює одного індивіда у диктатора (сусп. вибір не може бути одночасно рац. і демократ.). Отже, теорія Д. поступово трансформувалася у теорію сусп. вибору, в межах якої здійснюють позитив. аналіз того, як виникають різноманітні сусп. переваги. Найвидатніший представник сучас. теорії Д. — нобелів. лауреат А. Сен, який ув’язав принципи теорії Д. з етич. принципами.

Завантажити статтю