Двопалатність

ДВОПАЛА́ТНІСТЬ  — система побудови законодавчого органу з двох палат. Ін. назва — бікамералізм. Д. виникла в 14 ст. у Великій Британії, де з розвитком парламентаризму на противагу виборній нижній Палаті громад, у якій засідали представники лицарства й городян, уконституювалася спадкова верхня Палата лордів із представників вищої аристократії та єпископату. Згодом аналог. верхні палати з представників аристократії й духовенства з’явились у багатьох монарх. державах, зокрема й тих, до складу яких входили укр. тер.: Сенат і Палата послів разом із королем утворювали Сейм 1-ї Речі Посполитої, Палата панів і Палата депутатів — Райхсрат Австр. імперії (після реформ 1860-х рр.). Після революції 1905 двопалатним став новоутвор. парламент Рос. імперії. Роль нижньої палати у ньому відігравала виборна (за склад. куріал. системою з нерівноправ. представництвом різних станів) Держ. дума, верхньої — реформована, напівпризначувана — напіввиборна (з представників дворянства, духовенства, професури тощо) Держ. рада. Подальшого розвитку Д. набула у федератив. державах, у яких верхня палата (Сенат США, Бундесрат ФРН, Рада федерації РФ) представляє федерал. одиниці, нижня (Палата представників США, Бундестаґ ФРН, Держ. дума РФ) — усе насел. держави. Водночас Д. існує і у знач. частині унітар. держав: Франції, Італії, Польщі, Чехії, Японії. Іноді застосовують різні принципи формування верхньої й нижньої палат (у ФРН Бундесрат обирають непрямо). Призначувані (або частково спадкові) верхні палати за традицією збереглися лише у небагатьох державах, серед них — Велика Британія та Канада. Формально двопалатним був і парламент (ВР) колиш. СРСР. У ньому верхня палата (Рада національностей) забезпечувала представництво респ. та ін. автоном. утворень (750 депутатів, зокрема по 32 депутати від кожної союз. респ.), а рівна їй за чисельністю нижня (Рада союзу) обиралася від мажоритар. округів з рівною кількістю населення. Однак до 1989 значення цього парламенту було суто номінальним — засідання обох палат відбувалися одночасно і в одній залі зі спіл. одноголос. голосуванням депутатів за запропоновані рішення. 1988 М. Горбачов трансформував ВР СРСР у З’їзд нар. депутатів СРСР шляхом включення до неї ще 750-ти депутатів, обраних від КПРС й офіц. зареєстров. заг.-союз. громад. організацій. Цей громіздкий з’їзд (загалом 2250 депутатів), що збирався двічі на рік, обирав зі свого складу компактніші постійнодіючі Ради союзу й національностей, які, однак, не мали права ухвалювати закони з низки питань, зокрема щодо реформи Конституції, що належали до компетенції з’їзду. Хоча ще у 19 ст. у монарх. державах верхні палати відігравали панівну роль, нині у більшості країн світу (відповідно до конституції чи на основі правового звичаю) вони виконують підпорядк. функцію, яка часто полягає лише у можливості внесення частк. змін до законів, ухвалених нижньою палатою, або відтермінування їхнього вступу в дію. Характер. винятком є Сенат США, наділений виключ. правом затверджувати призначення на деякі найважливіші посади й ратифікувати міжнар. угоди без погодження з Палатою представників. У деяких федератив. державах (зокрема ФРН) згода верхньої палати потрібна у тих сферах законодавства, що впливають на компетенцію федерал. земель.

Україна не має традицій Д. Ухвалена 29 квітня 1918 Конституція УНР передбачала створення однопалат. Всенар. зборів. Однопалатними були й номінал. парламенти УСРР (ВУЦВК, обраний Всеукр. з’їздом рад) та УРСР (ВР, передбачена Конституціями 1937 і 1978). На поч. 1990-х ідею запровадження Д. взяли на озброєння окремі представники укр. політикуму, які хотіли убезпечитися від повернення до старої системи «рад. народовладдя». Деякий час ця ідея була поміт. чинником у боротьбі за владні повноваження між Президентами Л. Кравчуком і Л. Кучмою з одного боку, та Головами ВР І. Плющем й О. Морозом — з іншого. Ухвалений Конституц. комісією 11 березня 1996 проект Конституції передбачав створення двопалат. Нац. зборів, де нижня Палата депутатів обиралася б від усього насел. держави, а верхня — Сенат — на основі представництва АР Крим, областей та Києва (по 3 сенатори) й Севастополя (2 сенатори). Саме цей проект Президент Л. Кучма виніс на всеукр. референдум указом від 26 червня 1996 (скасований 1 липня того ж року після ухвалення ВР Конституції). Критики вбачали у Д. послаблення парламентаризму взагалі (вважалося, що президентові буде легше нав’язати свою волю двом палатам з розділеними між ними повноваженнями) та небезпеку створення передумов для переходу від унітар. до федеративно-земел. устрою. Тому в Конституції України, ухваленій 28 червня 1996, єдиним законодав. органом проголошена однопалатна ВР у складі 450-ти депутатів. Вдруге оточення Л. Кучми реанімувало ідею Д. наприкінці 1999 з метою розширення фактич. президент. повноважень. 16 квітня 2000 відбувся «всеукр. референдум за нар. ініціативою», у ході якого, зокрема, за офіц. даними 81,68 % тих, хто взяв участь у голосуванні, підтримали запровадження другої палати. Однак опозиція звинуватила владу в тотал. фальсифікації результатів референдуму і в кінц. підсумку вони не були імплементовані. На поч. 2007 жодна з впливових політ. сил України не ініціювала запровадження Д., однак у червні 2007 з пропозицією розглянути доцільність запровадження Д. у рамках конституц. реформи (разом зі скасуванням депутат. недоторканності, зменшенням числа депутатів і наданням президентові права розпускати парламент з політ. мотивів) виступив Президент України В. Ющенко.

Завантажити статтю