Дзвін

Визначення і загальна характеристика

ДЗВІН — ударний сигнальний інструмент тюльпаноподібної форми. Виготовляють зі спец. бронзи (нині найкращим вважають по­єд­на­н­ня 78–80 % міді та 20–22 % олова при 1–2 % домішків). Від вмісту олова залежить краса тембру, міді — міцність інструмента. Дз. посідає місце між інструментами з певною висотою звуча­н­ня та без певної висоти звуча­н­ня. Має складний звук. спектр, у якому по­єд­нано гармонійні й негармонійні обертони, що можуть змінювати амплітуду колива­н­ня. Осн. тон Дз. — не­яскравий. Часто його функцію виконує один з найгучніших обертонів. Дз. від­різняються за формою, способами виготовле­н­ня, роз­ташува­н­ня, фіксува­н­ня та звуковидобува­н­ня залежно від походже­н­ня та нац. традицій. Європ. Дз. мають усередині ударник («язик»), за допомогою якого здійснюють звуковидобува­н­ня. Діаметр Дз., як правило, дорівнює його висоті (таке спів­від­ноше­н­ня ви­знане найкращим італ. майстрами поч. 5 ст.), висота Дз. Сх. Азії пере­вищує їхній діаметр. Існують Дз. без «язика», де звук видобувають за допомогою зовн. ударника. Зх.-європ. Дз. мають яскраво ви­значений певний тон, у сх.-європ. ледь помітний осн. тон губиться серед яскравих обертонів. Зх.-європ. інструменти утворюють злагоджені корільони (послідовно роз­міщені набори Дз.), тоді як сх.-європ., де складне по­єд­на­н­ня негармонійних та гармонійних обертонів надає кожному інструментові непо­вторного забарвле­н­ня, стають основою ритм. дзвону. На більшості зх.-європ. Дз. звук видобувають шляхом їх роз­гойдува­н­ня, що унеможливлює викори­ста­н­ня Дз. великої ваги. Сх.-європ. Дз. під­вішують нерухомо, що дає змогу використовувати великі інструменти й грати на них ритмічніше. Найтяжчий у світі Цар-Дз. вагою 12 000 пудів (бл. 200 т) знаходиться у Москві.

З найдавніших часів Дз. функціонували як культові та світські інструменти. З їхньою допомогою вимірювали час, оповіщали про лиха та радощі громад. життя, від­ганяли ворогів, їх використовували як звук. маяки для потерпілих на морі тощо. Назви їх складових частин від­повід­ають на­звам частин людського тіла: «тіло», «плече», «вухо», «язик». Європ. історія Дз. повʼязана з християнством, яке не одразу їх прийняло. На поч. 5 ст. єпис­коп м. Нола (Італія) св. Паулін (353–451) вина­йшов на­йоптимальнішу форму Дз. Від­тоді Дз. органічно уві­йшов до богослужінь. Перші писемні свідче­н­ня про Дз. на Русі належать до 1066, про місцеве виготовле­н­ня інструментів — до 1259. Функції Дз. ще певний час виконували била й клепала. Деякі різновиди церк. Дз. отримали усталені назви: «благовіст» (повільні удари в найбільший Дз.; за­стосовують перед богослужі­н­ням); «набат», або «сполох» (удари середнього Дз. швидкого темпу; сповіщає про лихо); «пере­бір» (повільний послідовний пере­бір кількох Дз.; використовують під час заупокійної служби); «тредзвін» (одночасне звуча­н­ня кількох Дз. під час церк. свят).

До симф. оркестру уві­йшли 2 типи Дз.: натуральні та оркестрові. Композитор вказує у партитурі тип Дз., час вступу і термін звуча­н­ня (вперше у рос. профес. музиці Дз. про­звучали в епілозі опери М. Глінки «Життя за царя»). Натуральні Дз. встановлюють у концерт. приміщен­ні як стаціонарні. До симф. оркестру можуть залучатися окремі натуральні Дз. («Анна Ярославна — королева Франції» А. Рудницького), існують також твори для корільонів. Оркестр. Дз. є набором сталевих труб, вертикально під­вішених у деревʼяній або металевій рамі, і входять до складу удар. групи симф. оркестру. Мають діапазон від однієї до двох октав, їх записують у скрипк. ключі (нижній звук — «до1» за записом). Роль ударника виконує деревʼяний молоток. Окрім функцій, притаман­них удар. інструментам з певною висотою звуча­н­ня, Дз. можуть протистояти tutti симф. оркестру (Симф. № 4 Г. Канчелі) або існувати як образ без фіз. наявності (2-а ч. Симф. № 5 Л. Колодуба). Дз. ніколи не вважали «чистим» тембром, коло їхніх семант. ознак має над­звичайно глибоке корі­н­ня. В укр. музиці Дз. за­стосували І. Карабиць, М. Скорик, Є. Станкович та ін. Докладне наук. ви­вче­н­ня Дз. започатковано у 19 ст. У 1870-х рр. А. Ізраїлєв за­пропонував акуст. прилад для встановле­н­ня кількості коливань Дз. під час звуча­н­ня. На поч. 20 ст. К. Сараджев, маючи унікал. слух, записав усі Дз. Москви. 1963 група дослідників на чолі з А. Бутиліним від­творила та записала на платівку Дз. Ростова (Ярослав. обл., РФ). У 2-й пол. 20 ст. про­аналізовано акуст. особливості (П. Зимін), хім. склад (Т. Шашкіна) та внутр. інтервал. закономірності (Л. Благовіщенська) Дз. В Україні практичне ви­вче­н­ня Дз. здійснює Г. Черненко, який брав активну участь у встановлен­ні Дз. на дзвіниці Михайлів. Золотоверхого монастиря у Києві (корільон з 50-ти Дз.).

Літ.: Израилев А. Ростовские колокола и звоны. С.-Петербург, 1884; Оловянишников Н. История колоколов и колокололитейное искус­ство. Москва, 1912; Колокола: история и современ­ность. Москва, 1985; Цветаева А., Сараджев Н. Мастер волшебного звона. Москва, 1988; Колокола: история и современ­ность. Москва, 1993; Устав церковного звона. Москва, 2002; Працюк Б. Час та дзвін // Час. Про­стір. Музика: Наук. вісн. Нац. муз. академії України. К., 2003. Вип. 25; Кіндратюк Б. Дзвони і дзвонарське мистецтво як предмет наукових студій // Musica Humana. Л., 2005. Число 2.

Б. М. Працюк

Завантажити статтю