Дзержинський Фелікс Едмундович

ДЗЕРЖИ́НСЬКИЙ Фелікс Едмундович (30. 08 (11. 09). 1877, маєток Дзержиново Ошмян. пов. Вілен. губ., нині Мінська обл. — 20. 07. 1926, Москва) — партійний і державний діяч. Брат В. Дзержинського. Орден Червоного Прапора (1920). Навч. у Вілен. гімназії. Від 1895 — чл. с.-д. організації Литви, від 1896 — професій. революціонер. Від 1903 — чл. гол. правлі­н­ня Соціал-демократії Королівства Польс. і Литви (СДКПіЛ). Брав участь у рев. подіях 1905–07 у Польщі. Від 1906 — чл. ЦК РСДРП як пред­ставник СДКПіЛ. Був заарешт. 1897, 1899, 1902, 1909 і 1912; загалом у тюрмах, на каторзі та в заслан­ні провів 11 р. Після звільне­н­ня з увʼязне­н­ня у лютому 1917 працював у Москві. У квітні 1917 Моск. організація РСДРП(б) делегувала його на 7-му конф., а в серпні того ж року — на 4-й зʼїзд РСДРП(б), на якому Дз. обраний чл. ЦК партії. Актив. учасник більшов. пере­вороту 1917 в Петро­граді (нині С.-Петербург), чл. військ.-рев. комітету при Петрогр. раді. Від грудня 1917 — голова ВЧК (від 1922 — ГПУ, від 1923 — ОГПУ), створ. більшовиками як ефективне знаря­д­дя утримува­н­ня влади. Брав участь у під­готовці багатьох документів, якими керувалися чекісти у своїх діях (зокрема при здійснен­ні арештів). У серпні–липні 1919 очолював Особл. від­діл ВЧК. У січні 1919 в складі комісії ЦК РКП(б) ви­їжджав на Сх. фронт. Від 25 березня 1919 до 7 липня 1923 — нарком внутр. справ РСФРР (від 1922 — СРСР); у лютому–березні 1920 — голова Центр. над­звич. комісії з палива; від 20 лютого 1920 — голова Гол. комітету із заг. труд. повин­ності. Автор і спів­автор низки норматив. актів щодо регулюва­н­ня труд. повин­ності у РСФРР та УСРР. Від травня 1920 — в Україні. Працював у Харкові, де за­ймався зміцне­н­ням органів ЧК (ініціював при­їзд в Україну чекістів із Центр. Росії), брав участь в організації системи органів заг. труд. повин­ності УСРР. Від 29 травня 1920 — нач. тилу Пд.-Зх. фронту та голова по­стій. наради із боротьби з бандитизмом при нач. упр. тилу Пд.-Зх. фронту. Роз­робив про­граму ліквідації пов­стан. селян. руху в Україні; керував роботою політ. від­ділу тилу Пд.-Зх. фронту з деморалізації пов­стан. загонів Н. Махна і патріот. вихова­н­ня червоноармійців; сприяв організації й укріплен­ню військ ВОХР (внутр. охорони республіки). 1920 разом з Дз. в Україну приїхала велика група чекістів і 12 тис. бійців ВОХР. Від 27 січня 1921 — голова комісії з покраще­н­ня життя дітей. На поч. 1921 ви­їздив у Донбас, після чого вніс пропозиції щодо збільше­н­ня видобува­н­ня палива. 19 лютого 1921 РНК УСРР створив «ділову паливну комісію» під головува­н­ням Дз. Від 14 квітня 1921 — нарком шляхів сполуче­н­ня (одночасно голова ВЧК і нарком внутр. справ). За­провадив лінійну систему упр. на транс­порті. Влітку 1921 ви­їздив до Миколаєва, Херсона, Одеси, Києва, Катеринослава (нині Дні­пропетровськ) та ін. міст України з метою налагодже­н­ня роботи транс­порту. Від лютого 1924 — голова Вищої ради нар. господарства, від березня 1924 — Вищої урядової комісії з метало­промисловості, від листопада 1924 — чл. ВЦРПС. Брав участь у роз­роблен­ні та реалізації плану індустріалізації. 1926 сприяв налагоджен­ню роботи трестів «Пів­ден­сталь» і «Пів­денмаштрест» в УСРР. Обраний чл. ЦК на 7-му зʼ­їзді РСДРП(б), 8–14-х зʼ­їздах РКП(б). Від 1924 — канд. у чл. політбюро ЦК РКП(б)–ВКП(б). Похов. побл. Кремлів. стіни. 1947 у Москві ви­дані «Из­бран­ные статьи и речи» Дз., 1977 — 2-томні «Из­бран­ные прои­зведения», 1984 — «Дневник заключен­ного Письма».

Завантажити статтю