Дитячий аутизм

ДИТЯ́ЧИЙ АУТИ́ЗМ (від грец. αύτός — сам, один) — поруше­н­ня психічного роз­витку, для якого характерні складна організація від­носин дитини з зовнішнім світом, за­глибле­н­ня у внутрішні пере­жива­н­ня, нерівномірність проявів емоційного стану, поруше­н­ня функції спілкува­н­ня, по­ступовий від­рив від реальної дійсності. Мін. прояви спри­ймають як індивід. особливості, аутичні риси характеру. Д. а. трапляється у 4–6 осіб з 10 тис. дітей, серед хлопчиків — у 4–5 разів частіше, ніж серед дівчаток. Прояви Д. а. в роз­витку дитини можуть бути помічені з першого року життя. У таких дітей від­сутні активні враже­н­ня від довкі­л­ля, натомість вони демонструють особливу зачарованість певними слух. і зоровими враже­н­нями (шелесті­н­ня поліетиленового пакета, світло лампи), а деяких — бояться (легкий шелест, шаруді­н­ня); у них пізно виникає комплекс по­жвавле­н­ня, можлива негативна реакція на годува­н­ня. На особливу увагу заслуговують такі поруше­н­ня афектив. контакту дитини з людьми, як від­сутність фіксації по­гляду на облич­чях дорослих і рання посмішка при емоц. контактах з ними; дитина не виявляє прихильності до матері, проте емоційно реагує, коли виникає за­гроза припине­н­ня контактів з нею. На другому році життя простежуються затримка формува­н­ня навичок ході­н­ня; по­стійна чи період. від­сутність реакції на своє імʼя; від­сутність вказівного жесту, реакції на слова «покажи», «подивись», «дай», невмі­н­ня стежити за по­глядом дорослого; від­сутність наслідува­н­ня або тривале його формува­н­ня; поруше­н­ня викори­ста­н­ня мовле­н­ня як засобу комунікації, зокрема мутизм (від­сутність мовле­н­ня при можливості випадкового промовля­н­ня слів чи фраз), ехолалія (багаторазове по­вторе­н­ня сказаного), мовлен­нєві штампи. Найчіткіше проявляється Д. а. у 3–5 р. У цей період активно формуються захисні установки, на перший план ви­ступають страхи, негативізм, можлива агресія.

Залежно від інтенсивності ураже­н­ня базальної афектив. сфери виділяють 4 групи дітей з Д. а., кожна з яких характеризується різними проявами поведінки, стереотипністю дій, виникне­н­ням і роз­витком страхів, негативізму, мімічними проявами, особливостями емоц. і мовлен­нєвого роз­витку, ставле­н­ням до довкі­л­ля, рівнем інтелекту та досягнень у навч. діяльності. Часто проявляються агресивні дії у спілкуван­ні, коло якого обмежене тільки близькими людьми. Діти 1-ї і 2-ї груп, які мають глибокі патол. прояви, практично не здатні до продуктив. контакту, а також до викона­н­ня зав­дань патопсихол. методик.

Причинами Д. а. можуть бути спадк. обтяженість (шизофренія, невротичні роз­лади близьких родичів), реакція на пригніче­н­ня дитини з боку матері, орган. ураже­н­ня мозку. Діти, хворі на Д. а., потребують лікува­н­ня, психол.-пед. корекції порушень, правильного вихова­н­ня у сімʼї. Обстежувати дитину рекомендують у присутності матері, а в деяких випадках — навіть вдома. Категорично протипоказане направле­н­ня до психіатр. стаціонару. По­ступова реабілітація, навч. і вихова­н­ня призводять до знач. про­гресу в роз­витку дітей, подола­н­ня ними страхів, корекції агресив. поведінки. Осн. зуси­л­ля батьків мають бути спрямовані на забезпече­н­ня емоц. і психол. комфорту дитини, формува­н­ня в неї почу­т­тя впевненості та захищеності, а згодом — нових навичок, форм поведінки. При своєчас. (3–5 р.) початку корекц., пед. і медикаментоз. впливів можливе значне зменше­н­ня проявів Д. а. Подальший роз­виток дітей залежить від характеру емоц. адаптува­н­ня та по­стійної психол. корекції. Наслідки Д. а. виходять за межі дит. віку.