Діагностика соціальна

Визначення і загальна характеристика

ДІАГНО́СТИКА СОЦІА́ЛЬНА  — процедура визначення (розпізнавання) об’єкта соціального дослідження; отримання необхідної інформації про соціальну реальність (об’єкт), стосовно якої належить дати прогноз на майбутнє або визначити способи її повної чи часткової зміни за допомогою соціоінженерної діяльності. Має дві взаємопов’язані мети:

1. на підставі отриманої інформації про соціальний об’єкт спрогнозувати вірогідні варіанти його можливих змін; 
2. розробити на цій базі проект (модель) нового об’єкта, який належить створити відповідно до реальних можливостей і технології реалізації проекту (моделі). 

У вузькому значенні Д. с. є одним із різновидів репродуктивного соціального пізнання, якому притаманні певні властивості. Її призначення — підведення тих чи ін. явищ соціальної дійсності під уже відомі класи подій, станів, явищ суспільного життя; виявлених фактів, ознак, властивостей — під раніше встановлені моделі (типи). У процесі діагностування дослідник зазвичай має справу, з одного боку, з набором відомих типологій та класифікацій досліджуваних явищ; з іншого — набором окремих розрізнених фактів (явищ) з припустимим латентним їх взаємозв’язком. Процедура діагностування полягає у послідовному накладенні емпіричної інформації на структуру наявних моделей чи типів досліджуваної соціальної реальності й знаходженні варіанту їх адекват. збігу. Її завершує визначення класу, типу, виду чи моделі однопорядкових соціологічних явищ, ознак і станів, до яких може бути віднесене обстежуване явище. Д. с. передбачає обов’язкову типологізацію ознак і явищ та ідентифікацію емпіричних моделей з теоретичними, однак виявлені емпіричні моделі не завжди підходять до якоїсь конкретно наявної теоретичної. моделі, тому Д. с. як процедура репродукування конкретних суспільно-наук. знань досить часто поєднується з пошуком і творчістю. За відсутності будь-яких аналогів чи можливостей ідентифікацій дослідник змушений доповнювати або навіть створювати принципово нові типології, у межах яких існує можливість ідентифікації емпіричної моделі (типу) з теоретичною. 

При постановці діагнозу в Д. с. спостерігають високий ступінь спорідненості об’єктивних характеристик соціальної реальності з її суб’єктивними оцінками. Ця спорідненість може засвідчувати суттєвий вплив на діагноз ідеологічних або ідейно-політ. позицій вчених. Зокрема, з одних і тих самих фактів кризового стану економіки (чи суспільства у цілому) вчені з прокомуністичними і ліберально-демократичними поглядами поставлять різні (можливо, навіть протилежні) за сутністю соціальні діагнози. Оскільки уникнути такої ситуації вкрай складно, єдине, що може її послабити, — або зовсім не давати оцінки, або надати їй по можливості об’єктив. характеру. В останньому випадку від соціолога вимагається передусім інтелектуал. чесність, пізнавальний акцент на емпіричні підстави і вичерпну логіку аргументації. Феномен об’єктив. оцінки у соціодіагностиці досить часто виступає у формі дихотомії, коли всі досліджувані явища, прикмети, процеси та стани діагностуються шляхом розчленування їх об’єктивній суспільній значимості на дві полярні оцінки — як щось позитивне й негативне. Дихотомія об’єктив. оцінок у діагностиці соціальних явищ має широкий спектр протилежностей: прогресивне і реакційне, суспільно корисне та шкідливе, нормальне й патологічне, функціональне і дисфункціональне, конструктивне й деструктивне, легітимне та нелегітимне, моральне й аморальне тощо. Діагностика за дихотомічним принципом вирізняється простотою і категоричністю висновку, але вона має сенс за умов об’єктивності, самокритичності та відповідальності дослідника.

Д. с. — відносно нова категорія у соціол. науці. Її сутність, спрямованість, функції та можливості останнім часом досліджують рос. вчені, зокрема В. Щербина. В Україні місце Д. с. у соціоінж. діяльності визначене у працях І. Попової та В. Подшивалкіної; типологізація опрацьована у дослідж. Ю. Сурміна; методол. підходи до Д. с., методи і технології діагностування розроблені у працях Н. Паніної, Ю. Яковенка.

Завантажити статтю