Ґердан

Визначення і загальна характеристика

ҐЕРДА́Н (тюрк. «герден», «гардан» — шия) — узагальнена назва жіночих та чоловічих прикрас з дрібного намиста, бісеру й стеклярусу. Відомі у багатьох країнах світу.

Мистецтво виготовлення прикрас з дріб. намистинок, бісеру й стеклярусу (нанизування, або силяння) — один із давніх видів нар. декор.-ужитк. мистецтва. Осн. матеріал для виготовлення прикрас — бісер (араб. бусра — штучна перлина, бусер — у множині) — дрібні круглі та багатогранні, трохи сплющені намистинки з глухого (непрозорого) або прозорого скла, порцеляни, металу або пластмаси з наскріз. отворами для набирання на голку й нанизування на нитку, та стеклярус — відрізки тонкої скляної трубки довж. 3–10 мм. Батьківщиною бісеру є стародавні Єгипет та Індія. З часом виробництво бісеру поширилося у країнах Зх. Європи й Сходу. Особл. розвитку досягло скловиробництво у Венеції, у 1-й чверті 13 ст., звідти поширилося у Німеччину та Францію. Нім. бісер шліфували у Богемії (Пн. Чехія), де згодом з’явилися перші майстерні скловиробництва, в яких виготовляли й бісер різних ґатунків, розмірів і кольорів.

В Україні прикраси з бісеру поширені у зх. обл. — Закарп., Львів., Івано-Фр., Чернів., частково у Терноп., Хмельн., Житомир., Київ. обл. У зх. обл. поширені місц. назви прикрас: ґердан, ґірдан, гирдяник, ґерданка, ґарда, зґарда, крайка, ланцок, аркан, драбинка, рядки, пупчики та ін. На Сх. Поділлі ці прикраси мали назву згарда, або гарда, а в центр. обл. лучка (від — лучити, з’єднувати). Більшість назв укр. прикрас виникла від способів виготовлення: силка, силєнка, сильованка, плетінка, плетеник, монисто плетене, Ґ. тканий, тканка; від форми вічок ажур. прикрас: решітка, сітка, ліхтарик, крайка — від назви жін. вузького поясу, тканого з різнокольор. вовни; драбинка — від вертикал. смужок узору, що нагадували щаблі драбини; рядки, пупчики, очка — походять від назв орнам. мотивів, що мають вигляд рядочків, кругів, овалів; ліци, шлейки — від схожості до кін. упряжі тощо. Залежно від місця в костюмі прикраси поділяють на шийні, нагрудні, поясні та ручні. Це довгі смуги нагруд. прикрас у вигляді петлі з суціл. або ажур. смужки, кінці якої спереду з’єднані медальйоном: яскраві смужки силянок, ажурні сітки комірців, шнури-крученики, намиста, різноманітні ланцюжки, браслети-бодзики, сережки, вісьорки до годинників тощо. В Україні ними оздоблювали головні убори, вплітали в коси, носили на шиї, грудях, зап’ястях, одягали на чоло.

На території України скляне намисто й бісер були відомі з часів Київ. Русі. Скляне намисто, каблучки й браслети з непрозорого та прозорого скла різних кольорів (переважно зеленого, жовтого, синього, фіалкового і чорного) та форм виготовляли у місц. скломайстернях — гутах. Укр. прикраси нанизували з дріб. бісеру. Яскраві бісеринки: пацьорки (від лат. «пацер» — риб’яча ікра) або коралики — на Прикарпатті, цятки (крапки) — на Буковині, дьондятка (від угор. «дьондя» — перли) — на Закарпатті нанизували по рахунку на сурову або шовк. міцну нитку чи кін. волосінь, які переплітали між собою за продуманим узором, складаючи яскравий рисунок геом. орнаменту з чергування ромбів, хрестів, цяток, рівних або ламаних ліній, дуже близький до орнам. мотивів вишивок і тканих виробів. Згодом у деяких р-нах з’явилися рослинні орнаменти зі стилізов. гілочок, квітів та листя.

Перші друковані відомості про укр. прикраси з бісеру подали у 2-й пол. 19 ст. Я. Головацький, В. Шухевич, І. Франко. Про нар. прикраси — Ґ. — згадують польс. етнографи К. Мошинський і О. Кольберґ, рос. етнограф Г. Маслова, укр. мистецтвознавці І. Гургула, К. Матейко, А. Будзан. Про шийні прикраси з бісеру на Сх. Поділлі й Київщині писав В. Вовк.

Укр. прикраси зх. обл. уперше були представлені 1887 на етногр. виставці у Тернополі. У відділі одягу і взуття експонували намиста, каблучки й Ґ. Нар. прикраси з бісеру завдяки їх барвистості, суто нар. орнаментам та колориту, композиц. вирішенням, різноманітності форм наприкінці 19 — на поч. 20 ст. були відомі далеко за межами України. Їх експонували на міжнар. виставках і ярмарках, продавали в магазинах кустар. промислів Австрії, Німеччини, Великої Британії, США, Франції. На укр. зразках навчали у рукоділ. школах Європи. Рукоділ. майстерні й школи бісерниць перестали існувати у 1917–22. Наприкінці 1930-х рр. почали відроджувати мистецтво нанизування.

Відродження призабутого мистецтва нанизування широко розповсюдилося в Україні у 70-і рр. Цьому сприяли виставки нар. мистецтва, свята нар. творчості й поява перших посібників з нанизування. Кра- щі зразки прикрас з бісеру кін. 19 — поч. 20 ст. й сучасні зберігають у музеях Львова, Коломиї, Івано-Франківська, Косова, Космача, Снятина, Чернівців, Києва, Харкова, С.-Петербурга, Вінниці, Кам’янця-Подільського, Переяслава-Хмельницького. Відродженням мистецтва нанизування займаються майстрині різних обл. України, серед них — Л. Богданова, М. Калиняк, З. Краковецька, Е. Камінська.

Завантажити статтю