Ґроссман Василь Семенович

ҐРО́ССМАН Василь Семенович (Гроссман Василий Семёнович; справж. — Йосип Соломонович; Иосиф Соломонович; 29. 11(12. 12). 1905, м. Бердичів, нині Житомир. обл. — 15. 09. 1964, Москва) — російський письменник. Член СП СРСР (1937). Навч. у Київ. ІНО (1921–23), закін. фіз.-мат. факультет 1-го Моск. університету (1929). Очолював хім. лаб. Макіїв. НДІ з безпеки робіт у гірн. промисловості (1929–30), був н. с. Обл. інституту патології та гігієни праці (1930–32) та водночас асист. каф. заг. хімії Мед. інституту в м. Сталіно (нині Донецьк). 1933 переїхав до Москви, де незабаром зайнявся виключно літ. творчістю. Дебютував 1933 оповіданням «Отдых» у ж. «Лит. Донбасс». Того ж року в «Лит. газете» (Москва) опублікував оповідання «В городе Бердичеве» — про життя містечк. єврейства у часи воєн. дій 1917–20. У 1934 вийшла кн. оповідань «Глюкауф», а згодом — «Счастье» (1935), «Четыре дня» (1936) і повість «Кухарка» (1937). У 1937–41 працював над романами «Степан Кольчугин» та «Солдаты революции». Дилогія «Степан Кольчугин» (1940) — типова для рад. літ-ри доби тріумфу соцреалізму спроба епічно розгорнути історію становлення молодого робітника і зростання його в свідомого рев. борця. Достеменно виписано понурий побут дореволюц. шахтар. й завод. Донбасу, стихійні форми соц. процесу, поступове формування осередків організов. класової боротьби. Хоч і ску- по, змальовані деякі елементи укр. нац.-культур. життя, особливо коли дію роману перенесено до Києва. Пасажі, присвяч. справі Бейліса, виводять на тему антисемітизму та діяльності «Союза русского народа». Характерними для роману є ідеол. суперечки персонажів у питанні про вибір рев. чи еволюц. шляхів розвитку Росії, причому письменник прагнув уникнути спрощення в репрезентації різних позицій — наскільки це було можливо за тодішніх політ. умов. Багато уваги в романі приділено 1-й світ. війні, із сарказмом відтворено атмосферу вірнопідданчого патріотизму на її початку. Водночас війна цікавить Ґ. і в своєму історіософ. аспекті, адже «закони її успіхів і неуспіхів, рух її до перемоги чи поразки охоплюють усю суперечливу складність людських діянь». Пишучи це, Ґ. напевне ж відчував уже подих 2-ї світової війни. Під час війни він служив військ. кор. г. «Красная звезда». Водночас писав роман «Народ бессмертен», у якому правдиві картини хазяйнування окупантів на укр. і білорус. землях подано в контексті пристрасних роздумів про антигуманність фашизму та його «творчу безплідність» і, відповідно, приреченість. Оповідання й нариси Ґ. 1941–45 охоплюють період відступу Червоної армії, Сталінгр. битву, визволення України й Білорусі. У нарисі «Украина» (1943) відтворено картини пекел. нищення укр. землі окупантами. У нарисі «Треблинский ад» (1944) Ґ. один із перших показав механізм дії гітлерів. «фабрик смерті».

Величезний обсяг спостережень та вражень, переживань і роздумів потребував цілісного оформлення та глибокого систем. осмислення. Так визрів амбіт. задум Ґ. — створити епопею, можливо, співвідносну з епопеєю «Война и мир» Л. Толстого. Першою книгою епопеї став роман «За правое дело» (ж. «Новый мир», 1952, № 7–10), насичений міркуваннями про стратегію і тактику війни, про людину, суспільство, народи, рух історії... Величезний і «розкиданий» фабул. матеріал диктував панорам. формат худож. втілення, часом на шкоду характерол. самодостатності персонажів. Хоч Ґ. досить обережно виходив за межі тих поглядів на події війни, які панували в рад. літературі, але він уник багатьох обов’язкових стереотипів, зокрема уславлення Й. Сталіна та однотонної памфлетності у зображенні ворожого табору. Цього виявилося досить, щоб робота редакції над текстом тривала 3 р. (1949–52), — і все одно після виходу скороченої версії роману (1954) він зазнав гострої критики на сторінках ж. «Коммунист», г. «Правда», «Красная звезда», «Лит. газета». Повніше видання, у якому були відновлені деякі скорочення, вийшло 1956. Багаторічна боротьба з цензурою привела Ґ. до відмови від пошуку компромісів і до адекват. творчої самореалізації незалежно від перспектив друку. Це засвідчив роман «Жизнь и судьба», який мав стати другою частиною епопеї, але набув самостій. значення. Тут правдиве зображення драм. перебігу війни та героїч. зусиль народу в протистоянні гітлерів. навалі поєднується з гострою критикою сталін. великодержавництва й шовінізму, а рад. концтабори прямо порівнюються з нацистськими. Машинопис. текст роману, поданий Ґ. до ж. «Знамя», був заарешт. КДБ, а під час обшуку на квартирі автора конфісковано ін. варіанти. Проте одна із копій збереглася у друзів Ґ., потрапила за кордон, і 1980 роман вийшов у Женеві. А 1989 у ж. «Октябрь» (№ 6) опубл. повість Ґ. «Все течет» (напис. 1963; уперше вид. у Франкфурті-на-Майні, 1970) — останній його твір, — де подано страхітливі картини голодомору 1932–33 в Україні, який у повісті асоціюється з голокостом; сталін. тиранія і антисемітизм поставлено в один ряд із гітлерів. нацизмом; здійснено глибокий соціопсихол. аналіз партократії в СРСР. Першим із «підрадян. письменників» Ґ. виступив проти спроб інтерпретувати сталінізм як відступництво від ленінізму і з усією рішучістю ствердив, що Сталін — справж. продовжувач злочин. справи Леніна. Повість «Все течет» була і залишається наймужнішим та найглибшим актом викриття більшов. режиму в худож. літературі на всьому рад. і пострад. просторі. 1995 на будинку 1-ї Донец. міської лікарні відкрито мемор. дошку на честь 90-річчя від дня народж. Ґ. (автори — В. Кишкань, Ю. Балдін).

Рекомендована література

1. Бочаров А. Г. Василий Гроссман. Москва, 1970;
   Google Scholar Internet
2. Ямпольский Б. Последняя встреча с Василием Гроссманном // Континент. 1976. № 8;
   Google Scholar Internet
3. Бочаров А.Правое дело Василия Гроссмана // Октябрь. 1988. № 1–4;
   Google Scholar Internet
4. Його ж. Василий Гроссман: Жизнь, творчество, судьба. Москва, 1990;
   Google Scholar Internet
5. Липкин С. Жизнь и судьба Василия Гроссмана. Москва, 1990;
   Google Scholar Internet
6. Солженицын А. Дилогия Василия Гроссмана // Новый мир. 2003. № 8;
   Google Scholar Internet
7. Костриця М. Життя і доля Василя Гроссмана // День. 2005, 9 груд.;
   Google Scholar Internet
8. Дзюба І. Той, хто сказав заборонені слова (До століття від дня народження Василя Гроссмана) // ДТ. 2005, 10–16 груд.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю