Ґроссман Василь Семенович

ҐРО́С­СМАН Василь Семенович (Грос­сман Василий Семёнович; справж. — Йосип Соломонович; Иосиф Соломонович; 29. 11(12. 12). 1905, м. Бердичів, нині Житомир. обл. — 15. 09. 1964, Москва) — російський письмен­ник. Член СП СРСР (1937). Навч. у Київ. ІНО (1921–23), закін. фіз.-мат. факультет 1-го Моск. університету (1929). Очолював хім. лаб. Макіїв. НДІ з без­пеки робіт у гірн. промисловості (1929–30), був н. с. Обл. ін­ституту патології та гігієни праці (1930–32) та водночас асист. каф. заг. хімії Мед. ін­ституту в м. Сталіно (нині Донецьк). 1933 пере­їхав до Москви, де незабаром зайнявся виключно літ. творчістю. Дебютував 1933 оповіда­н­ням «Отдых» у ж. «Лит. Донбасс». Того ж року в «Лит. газете» (Москва) опублікував оповіда­н­ня «В городе Бердичеве» — про життя містечк. єврейства у часи воєн. дій 1917–20. У 1934 ви­йшла кн. оповідань «Глюкауф», а згодом — «Счастье» (1935), «Четыре дня» (1936) і повість «Кухарка» (1937). У 1937–41 працював над романами «Степан Кольчугин» та «Солдаты революции». Дилогія «Степан Кольчугин» (1940) — типова для рад. літ-ри доби тріумфу соцреалізму спроба епічно роз­горнути історію становле­н­ня молодого робітника і зро­ста­н­ня його в сві­домого рев. борця. Достемен­но виписано понурий побут дореволюц. шахтар. й завод. Донбасу, стихійні форми соц. процесу, по­ступове формува­н­ня осередків організов. класової боротьби. Хоч і ску- по, змальовані деякі елементи укр. нац.-культур. життя, особливо коли дію роману пере­несено до Києва. Пасажі, присвяч. справі Бейліса, виводять на тему антисемітизму та діяльності «Союза рус­ского народа». Характерними для роману є ідеол. суперечки персонажів у питан­ні про вибір рев. чи еволюц. шляхів роз­витку Росії, причому письмен­ник прагнув уникнути спроще­н­ня в ре­презентації різних позицій — на­скільки це було можливо за тодішніх політ. умов. Багато уваги в романі приділено 1-й світ. війні, із сарказмом від­творено атмо­сферу вірнопід­данчого патріотизму на її початку. Водночас війна цікавить Ґ. і в своєму історіософ. аспекті, адже «закони її успіхів і неу­спіхів, рух її до пере­моги чи поразки охоплюють усю суперечливу складність людських діянь». Пишучи це, Ґ. напевне ж від­чував уже подих 2-ї світової війни. Під час війни він служив військ. кор. г. «Красная звезда». Водночас писав роман «Народ бес­смертен», у якому правдиві картини хазяйнува­н­ня окупантів на укр. і білорус. землях по­дано в контекс­ті пристрасних роз­думів про антигуман­ність фашизму та його «творчу без­плідність» і, від­повід­но, приреченість. Оповіда­н­ня й нариси Ґ. 1941–45 охоплюють період від­ступу Червоної армії, Сталінгр. битву, визволе­н­ня України й Білорусі. У нарисі «Украина» (1943) від­творено картини пекел. нище­н­ня укр. землі окупантами. У нарисі «Треблинский ад» (1944) Ґ. один із перших показав механізм дії гітлерів. «фабрик смерті».

Величезний обсяг спо­стережень та вражень, пере­живань і роз­думів потребував цілісного оформле­н­ня та глибокого систем. осмисле­н­ня. Так ви­зрів амбіт. задум Ґ. — створити епопею, можливо, спів­від­носну з епопеєю «Война и мир» Л. Толстого. Першою книгою епопеї став роман «За правое дело» (ж. «Новый мир», 1952, № 7–10), насичений міркува­н­нями про стратегію і тактику війни, про людину, су­спільство, народи, рух історії... Величезний і «роз­ки­даний» фабул. матеріал диктував панорам. формат худож. втіле­н­ня, часом на шкоду характерол. самодо­статності персонажів. Хоч Ґ. досить обережно виходив за межі тих по­глядів на події війни, які панували в рад. літературі, але він уник багатьох обовʼязкових стереотипів, зокрема уславле­н­ня Й. Сталіна та однотон­ної памфлетності у зображен­ні ворожого табору. Цього виявилося досить, щоб робота редакції над текс­том тривала 3 р. (1949–52), — і все одно після виходу скороченої версії роману (1954) він за­знав го­строї критики на сторінках ж. «Ком­мунист», г. «Правда», «Красная звезда», «Лит. газета». Повніше ви­да­н­ня, у якому були від­новлені деякі скороче­н­ня, ви­йшло 1956. Багаторічна боротьба з цензурою привела Ґ. до від­мови від пошуку ком­промісів і до адекват. творчої самореалізації незалежно від пер­спектив друку. Це засвідчив роман «Жизнь и судьба», який мав стати другою частиною епопеї, але набув само­стій. значе­н­ня. Тут правдиве зображе­н­ня драм. пере­бігу війни та героїч. зусиль народу в проти­стоян­ні гітлерів. навалі по­єд­нується з го­строю критикою сталін. великодержавництва й шовінізму, а рад. концтабори прямо порівнюються з нацистськими. Машинопис. текст роману, по­даний Ґ. до ж. «Знамя», був заарешт. КДБ, а під час обшуку на квартирі автора конфісковано ін. варіанти. Проте одна із копій збереглася у друзів Ґ., потрапила за кордон, і 1980 роман ви­йшов у Женеві. А 1989 у ж. «Октябрь» (№ 6) опубл. повість Ґ. «Все течет» (напис. 1963; уперше вид. у Франкфурті-на-Майні, 1970) — остан­ній його твір, — де по­дано страхітливі картини голодомору 1932–33 в Україні, який у повісті асоціюється з голокостом; сталін. тиранія і антисемітизм по­ставлено в один ряд із гітлерів. нацизмом; здійснено глибокий соціопсихол. аналіз партократії в СРСР. Першим із «під­радян. письмен­ників» Ґ. ви­ступив проти спроб інтер­претувати сталінізм як від­ступництво від ленінізму і з усією рішучістю ствердив, що Сталін — справж. продовжувач злочин. справи Леніна. Повість «Все течет» була і залишається наймужнішим та най­глибшим актом викри­т­тя більшов. режиму в худож. літературі на всьому рад. і пострад. просторі. 1995 на будинку 1-ї Донец. міської лікарні від­крито мемор. дошку на честь 90-річчя від дня народж. Ґ. (автори — В. Кишкань, Ю. Балдін).

Завантажити статтю