Депардьє Жерар
ДЕПАРДЬЄ́ Жерар (Depardieu Gérard; 27. 12. 1948, м. Шатору, Франція) — французький актор кіно. Орден Почес. Легіону (1996). Закін. Школу драм. мистецтва Ж.-Л. Коше в Парижі. У кіно від 1965, дебютував епізод. роллю у фільмі «Бітнік і піжон». На поч. 70-х рр. Д. запросив відомий реж. К. Режі, в трупі якого він зіграв багато різнопланових ролей, познайомився з найвідомішими реж. та акторами Франції. Славу Д. принесла роль хлопця у фільмі «Вальсуючі» (1971), якою він зарекомендував себе як найобдарованіший актор нового покоління. Досяг високого трагізму, створюючи образи героїв, які обрали насилля як єдиний спосіб протистояння сучас. світу: «Не такий вже і злий» (1975, реж. К. Ґоретт), «Бароко» (1976, реж. А. Теніше), «Повернення Мартіна Ґерра» (1982, реж. Д. Вінь). Але в цих та ін. кінороботах Д. не став механічно експлуатувати амплуа «нового чарівного негідника» франц. кіно, а продовжував плідно працювати, передаючи свою енергію параноїдальним, але не здатним на компроміси персонажам. Усі вони достатньо чітко визначені соц. і культур. оточенням; майже всі — самітники, які переживають тривогу, поривають із конформізмом і вибирають насильство й доведену до межі свободу. Вони прагнуть відігравати певну роль серед оточення і розриваються між влас. правдивою сутністю й поверховим значенням у цьому світі. Коли ж роздвоєння сховане глибоко всередині, персонажі Д. по-дитячому вперто заперечують дійсність, вибираючи запаморочливу відмову від реал. світу. Це саме те, що актор умів робити, як ніхто інший, представляючи на екрані схвильованих трагіч. героїв, — «Остання жінка» (1976), «Прощавай, самець!» (1978; обидва — реж. М. Феррері) чи «Скажіть їй (йому), що я її (його) люблю» (1977, реж. К. Міллер). Д. — непередбачуваний, любить ризикувати, змінюючи амплуа і жанри. Сприяв успіхові у глядачів таких реж., як М. Дюра, А. Рене, М. Феррері, М. Піала. Охоче знімався в комерц. кіно Ф. Жиро, К. Зіді та ін. Так, його темперамент, комічне обдаровання і колоритна зовнішність принесли успіх у комедіях Ф. Вебера 1980-х рр. «Кізочка» («Невезучі»), «Куми» («Татусі») та «Втікачі», де він грав із П. Рішаром. В екранізаціях класики франц. літ-ри та істор. фільмах («Жерміналь», «Ватель», «Наполеон», «Сірано де Бержерак») образи, створені Д., відповідають духові епохи. Брав участь у кіноепопеї італ. реж. Б. Бертолуччі «Двадцяте століття» (1976). У 1980-і рр. став безпереч. лідером серед акторів свого покоління. Удачами цього періоду завдячує видат. реж. Ф. Трюффо («Останнє метро»), А. Вайді («Дантон»), М. Піалі («Поліція», «Під диявольським сонцем»), Б. Бліє («Надто красива для тебе»), А. Рене («Мій американський дядечко»), К. Беррі («Жан де Флоретт»). 1984 поставив фільм «Тартюф» (за п’єсою Ж.-Б. Мольєра, зіграв гол. роль), 1999 — «Міст між двома берегами». Україну відвідує від поч. 1990-х рр. Мав ділові контракти з укр. виноробами та планував придбати виноградники в Криму. Захоплення виноробством з хобі переросло у бізнес: Д. купив виноградники у Франції, Алжирі, Марокко, Італії. Мав намір зіграти гол. роль в екранізації «Тараса Бульби». Знявся у реклам. роликах «Київстар», де говорив по-українськи. Неодноразово зустрічався з Президентами України Л. Кучмою та В. Ющенком; подорожував Україною. Написав кн. «Lettres voles» (1988) та «Vivant» (2004, співавт.; обидві — Париж).
Рекомендована література
- O. Dazat. G. Depardieu. Paris, 1988;
- B. Violet. Depardieu, L’Insoumi. Paris, 2006.
Завантажити статтю
