Державне регулювання економіки

ДЕРЖА́ВНЕ РЕГУЛЮВА́­Н­НЯ ЕКОНО́МІКИ — діяльність держави з під­трима­н­ня стабільності від­творе­н­ня та забезпече­н­ня умов для роз­витку економіки. Є однією з осн. форм участі держави в економіці, що полягає у її впливі на роз­поділ ресурсів і доходів, темпи екон. роз­витку та рівень добробуту насел. країни. На різних істор. етапах гол. зав­да­н­нями Д. р. е. були: подола­н­ня криз і боротьба з без­робі­т­тям, стимулюва­н­ня екон. зро­ста­н­ня, послабле­н­ня інфляції, зміцне­н­ня зовн.-екон. позицій, стабілізація платіж. балансу, стимулюва­н­ня структур. зрушень в економіці. Держ. регулюва­н­ня вироб. пропорцій певною мірою регламентує характер ринку, який є основою нац. економіки. Держ. регулюва­н­ня може знач. мірою потіснити ринк., а може й спиратися на нього, впливаючи на притаман­ні ринк. регулюван­ню стимули та орієнтири. Держава здатна за­охочувати ринок, за­стосовуючи заходи з обмеже­н­ня монополіст. тенденцій (напр., за допомогою антимонопол. законодавства, керуючись при цьому інтересами не окремих груп великого капіталу, а су­спільства у цілому, потребами екон. роз­витку).

Сучас. ринк. економіці притаман­на різноманітність методів, форм й ін­ститутів держ. регулюва­н­ня. Роз­різняють адм., правові, прямі та непрямі форми і методи Д. р. е. Серед адм. методів — видача ліцензій на різні види діяльності, встановле­н­ня квот на екс­порт й імпорт, квот для молоді при створен­ні нових робочих місць, контроль за цінами, якістю продукції, доходами. Держ. правове регулюва­н­ня здійснюють на основі цивіл. і госп. законодавства через систему норм та правил, встановлених ними. Д. р. е. може бути прямим і непрямим. Пряме екон. регулюва­н­ня полягає у без­поворот. адрес. фінансуван­ні секторів, галузей, територій і окремих під­приємств. До нього від­носять субвенції та субсидії, що включають різноманітні дотації, доплати зі спец. бюджет. і позабюджет. фондів заг.-нац., регіон., місц. рівнів; пільг. кредити й податк. пільги. Прямі форми регулюва­н­ня сприяють вирівнюван­ню фінанс. стану окремих ланок господарства, але водночас деформують реал. спів­від­ноше­н­ня цін і витрат, здатність під­приємств до конкуренції, знижуючи тим самим дієвість ринк. регуляторів. Держава використовує методи прямого регулюва­н­ня у сферах і галузях, конкуренто­спроможність яких з тих чи ін. причин не може бути забезпечена лише за допомогою ринк. механізму. Це сектори, де вирішують великомас­штабні стратег. зав­да­н­ня (фундаментал. наука, оборона, освіта); де приватні інвестиції повʼязані з високими ризиками і на їх основі не­здійснен­ні або важко здійснен­ні довго­строк. і найбільш витратні проекти (аерокосмічна пром-сть, атомна енергетика, ін. наукоємні галузі); де сусп. вигода значно пере­вищує вигоду окремих під­приємств або зумовлює додатк. витрати (напр., у сфері екології). Непрямими формами Д. р. е. є регулюва­н­ня обсягу грош. маси, ви­значе­н­ня умов на­да­н­ня централізов. кредитів і ставки від­сотка, політика у галузі податків, валют. курсу, мита тощо. На від­міну від прямих, непрямі форми держ. регулюва­н­ня від­кривають про­стір для екон. стимулів та дії механізмів ринк. регулюва­н­ня — зниже­н­ня податку на прибуток і ставки від­сотка за кредит призводить до роз­шире­н­ня виробництва у від­повід­ності з попитом. Роз­різняють також коротко- і довго­строк. Д. р. е. До першого типу від­носять антициклічне регулюва­н­ня, в основі якого лежить кейнсіан. концепція впливу на сукуп. попит, а також антиінфляц. регулюва­н­ня, здійснюване пере­важно у ви­гляді політики доходів (контроль над заробіт. платою і цінами та обмеже­н­ня темпів зро­ста­н­ня грош. маси), згідно з рекомендаціями монетаристів. У системі довго­строк. регулюва­н­ня, що має на меті стратег. цілі, центр. місце, як правило, посідає цілеспрямов. вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. При цьому гол. зав­да­н­ням є здійсне­н­ня структур. зрушень, роз­витку наукоєм. вироб-в, під­несе­н­ня від­сталих в екон. від­ношен­ні регіонів. Нині все більшого значе­н­ня набуває гуманітарна функція держ. регулюва­н­ня, суть якої полягає у формуван­ні соц. спрямованості роз­витку економіки. На­прикінці 20 ст. в індустріально роз­винених країнах бл. половини усіх бюджет. витрат йшло на соц. потреби.

Між системами Д. р. е. в окремих країнах є сут­тєві роз­біжності, зумовлені специфікою істор. роз­витку, структурою економіки, формами держ. устрою, особливостями приват. сектору. Так, у Великій Британії криза серед. 1970-х рр. допомогла усві­домити, що пріоритет коротко­строк. регулюва­н­ня над довго­строк. гальмує процес пере­будови економіки, внаслідок чого виявилися дис­кредитованими усі колишні варіанти держ. регулюва­н­ня, базовані на кейнсіан. теорії. У травні 1979 до влади при­йшов уряд М. Тетчер, який спирався на установки правих консерваторів. За період пере­бува­н­ня консерваторів при владі модель Д. р. е. за­знала сут­тєвих змін. Держава взяла курс на дерегулюва­н­ня, «роз­пороше­н­ня» від­носин власності, впровадже­н­ня ринк. начал і конкуренції. Через державно-приватне партнерство здійснена докорін­на пере­будова структури британ. паливно-енергет. комплексу — освоєні нафтогаз. родовища Пн. моря з одночас. згорта­н­ням видобутку вугі­л­ля на нерентабел. шахтах. Від 1997, коли до влади повернулися лейбористи на чолі з Т. Блером, почали втілювати у життя прагматичні принципи «нового лейборизму», які по­єд­нували соц. цін­ності старого лейборизму із курсом попередників на роз­виток ринк. економіки. Натомість у Японії впроваджували сут­тєво від­мін­ні модернізац. заходи: держава активно втручалась у роз­поділ ресурсів між галузями та процес їх становле­н­ня з метою формува­н­ня індустріал. структури (здійснювала пром. політику). Її найважливішим інструментом стала система валют. квот на оплату необхід. імпорту (практично картк. роз­поділ валют. ресурсів) і санкціонува­н­ня до­ступу для іноз. інвесторів виключно на індивідуал. основі. Тим самим іноз. конкуренція на внутр. ринку Японії зводилася до мінімуму. Гол. компонентом такої політики був протекціонізм, роль ін. виконували податк. пільги пріоритет. галузям, а також обмеженість до­ступу нових конкурентів на ринки та регламентація спеціалізації під­приємств у деяких галузях (нафтопереробле­н­ня, нафтохімія, банків. діяльність і страхува­н­ня). Специфічно япон. метод допомоги пріоритет. галузям, не за­стосований жодною ін. країною, полягав у на­дан­ні галуз. союзам під­приємців права на створе­н­ня під­контрол. урядові картелів під час цикліч. спадів. Компаніям до­зволялось фіксувати ціни та лімітувати випуск продукції до моменту виникне­н­ня до­стат. попиту на внутр. ринку країни (цей захід за­стосовувався і для під­тримки нових галузей). Таке регулюва­н­ня дало змогу Японії сформувати пром. потенціал для конкуренто­спромож. екс­порту, а протекціоніст. заходи зумовили величезне позитивне сальдо у торгівлі зі США та країнами Європи, що з серед. 1980-х рр. стало причиною гострих конфліктів. Япон. уряд вимушено ви­знав, що позитивне сальдо торг. балансу — результат структур. дис­пропорції економіки, занадто орієнтованої на екс­порт. У звʼязку з цим для Японії актуал. є здійсне­н­ня ін­ституціонал. реформ, формува­н­ня нових монетар. і фіскал. способів створе­н­ня додатк. внутр. попиту. Отже, навіть країни, тотожні за геогр. роз­ташува­н­ням (острови) і політ. устроєм (кон­ституц. монархії), мають сут­тєві від­мін­ності у Д. р. е. Разом з тим, в усіх ринково роз­винених країнах системи Д. р. е. побудовані на викори­стан­ні комбінації бюджетно-податк. і кредитно-грош. важелів й адм. інструментів. Аналіз наяв. досвіду роз­винених країн засвідчує сут­тєву особливість, що характеризує зміну мас­штабів і глибини Д. р. е. та спрямованість подіб. змін. Протягом майже столі­т­тя (починаючи з 2-ї пол. 19 ст.) мас­штаби й інтенсивність Д. р. е. посилювалися. Однак для виведе­н­ня заг. закону зро­ста­н­ня екон. ролі держави у процесі істор. роз­витку наявна база даних недо­статня. Тенденція до зро­ста­н­ня екон. ролі держави у 2-й пол. 20 ст. не всюди і не завжди від­слідкована. Більше того, у цей період у багатьох країнах успішно й послідовно впроваджений широкий комплекс заходів з дерегулюва­н­ня, роз­державле­н­ня економіки, що зна­йшло свій прояв у проведен­ні денаціоналізації та приватизації держ. під­приємств. Зміна мас­штабів й інтенсивності держ. втруча­н­ня у економіку в ринк. системах має період., хвилеподіб. характер — доволі тривалі істор. періоди його посиле­н­ня змінювались періодами з протилеж. спрямованістю цих процесів. Реакцією на такий пере­біг подій стало роз­робле­н­ня нових концептуал. засад взаємозвʼязку держави та бізнесу. В звіті Світ. банку за 1997 «Держава у світі, що змінюється» вміщена концепція т. зв. ефектив. держави. Від­кинувши мінімаліст. під­хід і фетишизацію держави, Світ. банк у цій концепції наголосив на зміні акцентів з кількіс. аспекту на якіс. і пере­гляді роз­мірів держ. втруча­н­ня в економіку. Глобал. характер екон. інтеграції та демократизація су­спільства звужують межі для довіл. і волюнтарист. поведінки держави. Використовуючи досягне­н­ня інформ.-комунікац. революції, держава повин­на регулювати приват. сектор, концентрувати зуси­л­ля на пріоритет. напрямках соц.-екон. роз­витку і встановлен­ні партнерства зі світ. спільнотою. Вона ві­ді­грає провід­ну роль у створен­ні ін­ституц. засад ринку. Довіра до уряду, про­зорість його роз­поряджень і заходів, послідовність у їх здійснен­ні — найважливіші чин­ники за­охоче­н­ня інвесторів. Держ. політика і про­грами повин­ні спрямовуватися не лише на екон. зро­ста­н­ня, а й на справедливий роз­поділ результатів ринк. роз­витку, перед­усім у гуманітар. сфері. Держава має роз­межовувати конкурентні та монопол. сегменти в енергетиці, комунал. секторі, на транс­порті, у галузі комунікацій, забезпечити захищеність домогосподарств від чин­ників ринк. ризику шляхом реформ пенсій. і мед. обслуговува­н­ня, страхува­н­ня на випадок без­робі­т­тя, залучаючи до цих процесів ділові кола, на­йманих працівників, органи місц. самоврядува­н­ня. Посиле­н­ня ролі приват. сектору в сфері інфра­структур. і соц. послуг можливе за наявності високо­якіс. системи держ. регулюва­н­ня та механізму здійсне­н­ня приватизації у про­зорих умовах і створе­н­ня широкого кола власників. Також необхідні механізми ефектив. поділу повноважень між гілками влади, інструменти протидії волюнтаризму, корупції. Особливе значе­н­ня має становле­н­ня ринк. мотивації у діяльності держ. ін­ституцій.

На поч. ринк. реформ в Україні влада виходила з мінімізації ролі держави в екон. сфері, однак у специфіч. умовах, для яких характерні, з одного боку, мас­штабність країни (за європ. стандартами), багатогалуз. виробництво і великий внутр. ринок, а з ін. — тех.-екон. від­сталість багатьох секторів економіки, високий ступінь монополізації господарства, успадкований гігант. ВПК, слабка соц. захищеність осн. верств насел., вивільне­н­ня ринк. сил не при­звело до автомат. зро­ста­н­ня ефективності та конкуренто­спроможності нац. виробництва, формува­н­ня оптимал. пропорцій у роз­витку окремих його частин від­повід­но до про­гресив. світ. тенденцій. Здійсне­н­ня знач. пере­творень в Україні вимагало єдиної держ. про­грами реформува­н­ня нац. економіки. На роль такої про­грами у свій час претендували президент., уряд. і парт. роз­робки — «Курсом радикальних ринкових реформ», затв. ВР України 11 жовтня 1994, «Україна: по­ступ у ХХІ столі­т­тя. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000–2004 рр.», «Україна — 2010», «Стратегія економічного і соціального роз­витку України на 2004–2015 роки. Шляхом Європейської інтеграції», маніфест «Помаранчевої революції» «Десять кроків назу­стріч людям» та ін. Чималу роль у формулюван­ні правил, покликаних регулювати діяльність усіх госп. субʼєктів, ві­діграла ВР. Спираючись на ці документи, Україна здійснювала й здійснює регулюва­н­ня макроекон. параметрів. Держава виконує функцію регулюва­н­ня грош. обігу, формує та роз­виває від­носини між КМ і НБУ, закладає основи антиінфляц. політики. Орієнтація на фінанс. стабілізацію су­проводжувалася заходами з подола­н­ня транс­формац. спаду 1990–99, що створило перед­умови (починаючи з 2000) для виходу України на траєкторію екон. зро­ста­н­ня зі середньоріч. темпом приросту ВВП на 7 %, що у 2,5–3 рази пере­вищує темпи зро­ста­н­ня світ. економіки. Держава спрямовувала свої зуси­л­ля на регулюва­н­ня соц. сфери, подола­н­ня масового без­робі­т­тя та зубожі­н­ня насел., послабле­н­ня соц. конфліктів. У звʼязку з цим особл. місце посідає політика доходів і зайнятості. Держава за­охочує доходи всіх учасників ринку — як власників, так і на­йманих працівників, але водночас стежить, щоб зро­ста­н­ня доходів насел. загалом та окремих його груп узгоджувалося зі зро­ста­н­ням купівел. спроможності гривні на основі під­вище­н­ня продуктивності праці та насиче­н­ня внутр. ринку перед­усім вітчизн. продукцією. Так, якщо 2000 на внутр. ринку реалізовано лише 37,6 % ВВП України, то 2005 цей показник збільшився до 48,5 %, що свідчить про під­вище­н­ня конкуренто­спроможності вітчизн. товаровиробників. Нароще­н­ня обсягів реалізації вітчизн. продукції за кордоном, яке стало наслідком політики лібералізації зовн.-екон. діяльності, пере­творилося на вагомий чин­ник помʼякше­н­ня негатив. впливу систем. кризи, а згодом — екон. зро­ста­н­ня. Разом з тим, вимушена при­скорена інтеграція у світ. ринок мала для України значні де­структивні наслідки, насамперед у частині домінува­н­ня виробництва у галузях з низькою питомою вагою до­даної вартості. Зорієнтованість економіки України на пріоритетне обслуговува­н­ня зовн. попиту робить вітчизн. економіку над­звич. вразливою та залежною від сплесків і спадів світ. екон. конʼюнктури. Окрім того, ревальвація гривні при­звела до появи від­ʼєм. сальдо торг. балансу. Все це вимагає знач. корекції зовн.-торг. і валют. регулюва­н­ня. Усві­домле­н­ня необхідності актив. держ. макроекон. регулюва­н­ня в Україні невід­ʼємне від пита­н­ня про те, у чиїх інтересах має діяти держава, формуючи екон. політику, спрямовану на ринк. пере­творе­н­ня. Україна, як і будь-яка ін. держава, повин­на захищати інтереси нації, сприяючи роз­витку діяльності перед­усім тих субʼєктів господарюва­н­ня, екон. діяльність яких спрямована на про­гресив. роз­виток нац. економіки.

Завантажити статтю