Детермінізм

ДЕТЕРМІНІ́ЗМ (від лат. determino – визначаю) – найдавніше філософське вчення про Всесвіт як універсум тотальної взаємозумовленості природних, соціальних і духовних процесів, як грандіозний ланцюг причин і наслідків, як зв’язок усього з усім. Традиційний Д., представлений у працях Геракліта, Демокрита, Епікура, Ґ. Ґалілея, Ф. Бекона, Т. Гоббса, Р. Декарта, Б. Спінози, стверджує: навколишній Всесвіт, органічною частиною якого є буття антропності, – єдина і єдино можлива форма універсального причинно-наслідкового взаємозв’язку матеріальних та духовних процесів. Окрім цієї форми взаємозв’язку, у навколишньому Всесвіті немає і не може бути жодних інших. У межах традиційного Д. Всесвіт – замкнута система. Якщо закони її динаміки та початкові умови такої системи є попередньо заданими, то й еволюційною траєкторію (принаймні, у принципі) можна простежити й однозначно передбачити безмежно далеко як у майбутнє, так і в минуле. Називаючи випадковим або можливим лише те, необхідну причину чого не можна розглянути, прихильники традиційного Д. переконані, що у природі речей немає нічого випадкового. Тому вони шукають у навколишньому Всесвіті не цілі, а діючі причини; істинне знання є знання за допомогою буття причин.

Традиційний Д. характеризується визнанням пріоритету: а) жорсткої монокаузальної детермінації; б) строго однозначного взаємозв’язку абсолютно всіх залежностей Всесвіту; в) редукції тотальної цілісності природного і соціального світів до їхніх елементів; г) елімінації будь-яких випадковостей з універсуму причинно-наслідкових відношень. Звідси і його головний епістемологічний висновок: якби існував розум, обізнаний у дану мить про всі сили природи в точках їх прикладання, то не залишилося б нічого такого, що було б для нього недостовірним, і майбутнє, так само як і минуле, постало б перед його поглядом.

Традиційний Д. зіграв неабияку роль у становленні науки Нового часу. Він лежить в основі методологічної культури наукового мислення Модерну. Не тільки механіка І. Ньютона, а й навіть такі післяньютонівські фундаментальні теорії природознавства, як спеціальна теорія відносності, загальна теорія відносності, єдині теорії поля А. Айнштайна, базуються на його принципах.

На відміну від традиційного, сучасний Д., який культивують у методології наук про складність (нерівноваженої термодинаміки, синергетики, хаосології, нелінійної динаміки, теорії катастроф, теорії особливостей і біфуркацій, теорії фракталів, якісної теорії нерівноважених фазових переходів та ін.), припускає наявність різноманітних типів універсальної причинно-наслідкової взаємозумовленості явищ, яка тотально охоплює Всесвіт. Такі типи не можуть бути редукованими до традиційної форми причинності, яку припускали ортодоксальні детерміністи. Серед розмаїтості таких типів можна вказати на детермінацію поведінки індивідів і співтовариств релігійною вірою, моральним ідеалом, великою метою, ґранднаративами, соціокультурними проектами (напр., «Проектом Просвітництва»). До таких типів детермінації уналежнюють і просторово-часові кореляції, функціональні залежності, співвідношення симетрії. Звичайно їх формулюють мовою статистичних розподілів та статистичних закономірностей. Визнання пріоритету подібних імовірнісних детермінацій означає не нігілістичне заперечення принципу причинності, а його сучасне узагальнення. Імовірнісні типи детермінації не суперечать положенню про те, що всі форми реальних взаємозв’язків явищ у природному і соціальному світах існують на основі загальнодіючої причинності, поза якою не існує жодне явище дійсності, зокрема й такі події (називані випадковими), у сукупності яких виявляють статистичні закономірності.

Сучасний Д. відхиляє не причинність у повноті всіх її проявів у світі; він ставить під сумнів лише претензію традиційного Д. на статус єдино правильного інтерпретатора причинності. Роз’яснюючи цю обставину, Дж. Лайтгілл писав, що впродовж трьох сторіч освічену публіку вводили в оману апологією Д., заснованого на системі І. Ньютона, тоді як можна вважати доведеним, принаймні від 1960, що цей Д. є помилковою позицією. Вступаючи в нетривіальні відношення зі свободою вибору можливих еволюційних траєкторій, сучасний Д. відхиляє інтерпретацію причинності як залізної необхідності, що нібито тотально й однозначно визначає розгортання фіз.-космічної, хім., біол. соц.-історичної еволюцій. Він припускає багатоваріантність еволюційних траєкторій природної і соціальної систем, дозволяє говорити про внутрішні для кожної з них тенденції, переваги, схильності, про наявність у них іманент. їм виміру. Людина, яка пізнала згадані внутрішні тенденції даної системи, її власні механізми самоорганізації, знаходить можливість змінювати напрям її еволюції. Але аж ніяк не куди завгодно. Свобода вибору у людини є. Проте цей вибір завжди обмежений можливостями самої системи, що еволюціонує; така система – не пасив. ньютонівський об’єкт, а система зі своїми внутрішніми схильностями, власною свободою волі. Визнаючи штучність і необґрунтованість привілеїзації жорсткої детермінації, однозначного взаємозв’язку абсолютно всіх залежностей світу, редукції цілісності природного і соціального світів до їхніх елементів, елімінації будь-яких випадковостей з універсуму причинно-наслідкових відношень, сучасний Д. акцентує увагу на вирішальному значенні цілісності природної та соціальної систем; на пріоритеті тих типів детермінації, котрі здійснюють цією цілісністю стосовно поведінки своїх елементів; на особливій ролі випадковості у формуванні процесів навколишнього Всесвіту; на виявленні тих форм детермінації, що виражаються у статистично-імовірносних розподілах.

Інтегруючи принципи системної детермінації, сучасний Д. особливо підкреслює роль цілісності динамічних систем, їхньої ієрархічної організації, наявності у них множини різноманітних рівнів складності, процесів самоорганізації, трансмутації, самозбереження. Отже, сучасний Д. уможливлює не лише науково осмислити походження, вік, фіз.-космічну еволюцію нашого нестабільного Всесвіту, а й оцінити екзистенційне становище людини в парадоксальному світі прийдешнього – у світі нестійкості і необоротності, нелінійності та зворотних зв’язків, еволюції і катастроф, хаосу та найскладніших структур, дисипації і самоорганізації, у світі складностей, що еволюціонують.

Літ.: Лаплас П. Опыт философии теории вероятностей / Пер. с франц. Москва, 1908; Гоббс Т. Избранные сочинения / Пер. с англ. Москва; Ленинград, 1926; Аскин Я. Ф. Философский детерминизм и научное познание. Москва, 1977; J. Lightill. Proceedings of the Royal Society. London, 1986.

В. С. Лук’янець

Рекомендована література