Детермінізм

Визначення і загальна характеристика

ДЕТЕРМІНІ́ЗМ (від лат. determino — ви­значаю) — найдавніше філософське вче­н­ня про Всесвіт як універсум тотальної взаємозумовленості природних, соціальних і духовних процесів, як грандіозний ланцюг причин і наслідків, як звʼязок усього з усім. Традиційний Д., пред­ставлений у працях Геракліта, Демокрита, Епікура, Ґ. Ґалілея, Ф. Бе­кона, Т. Гоб­бса, Р. Декарта, Б. Спінози, стверджує: навколишній Всесвіт, органічною частиною якого є буття антропності, — єдина і єдино можлива форма універсального причин­но-наслідкового взаємозвʼязку матеріальних та духовних процесів. Окрім цієї форми взаємозвʼязку, у навколишньому Всесвіті немає і не може бути жодних інших. У межах традиційного Д. Всесвіт — за­мкнута система. Якщо закони її динаміки та початкові умови такої системи є попередньо за­даними, то й еволюційною траєкторію (принаймні, у принципі) можна простежити й одно­значно перед­бачити без­межно далеко як у майбутнє, так і в минуле. Називаючи випадковим або можливим лише те, необхідну причину чого не можна роз­глянути, прихильники традиційного Д. пере­конані, що у природі речей немає нічого випадкового. Тому вони шукають у навколишньому Всесвіті не цілі, а діючі причини; істин­не зна­н­ня є зна­н­ня за допомогою буття причин.

Традиційний Д. характеризується ви­зна­н­ням пріоритету: а) жорсткої монокаузальної детермінації; б) строго одно­значного взаємозвʼязку абсолютно всіх залежностей Всесвіту; в) редукції тотальної цілісності природного і соціального світів до їхніх елементів; г) елімінації будь-яких випадковостей з універсуму причин­но-наслідкових від­ношень. Звідси і його головний епістемологічний висновок: якби існував розум, обі­знаний у дану мить про всі сили природи в точках їх прикла­да­н­ня, то не залишилося б нічого такого, що було б для нього недостовірним, і майбутнє, так само як і минуле, по­стало б перед його по­глядом.

Традиційний Д. зі­грав неабияку роль у становлен­ні науки Нового часу. Він лежить в основі методологічної культури наукового мисле­н­ня Модерну. Не тільки механіка І. Ньютона, а й навіть такі післяньютонівські фундаментальні теорії природо­знавства, як спеціальна теорія від­носності, загальна теорія від­носності, єдині теорії поля А. Айнштайна, базуються на його принципах.

На від­міну від традиційного, сучасний Д., який культивують у методології наук про складність (нерівноваженої термодинаміки, синергетики, хаосології, нелінійної динаміки, теорії ката­строф, теорії особливостей і біфуркацій, теорії фракталів, якісної теорії нерівноважених фазових пере­ходів та ін.), припускає наявність різноманітних типів універсальної причин­но-наслідкової взаємозумовленості явищ, яка тотально охоплює Всесвіт. Такі типи не можуть бути редукованими до традиційної форми причин­ності, яку припускали ортодоксальні детерміністи. Серед роз­маїтості таких типів можна вказати на детермінацію поведінки індивідів і спів­товариств релігійною вірою, моральним ідеалом, великою метою, ґранднаративами, соціокультурними проектами (напр., «Проектом Просвітництва»). До таких типів детермінації уналежнюють і просторово-часові кореляції, функціональні залежності, спів­від­ноше­н­ня симетрії. Звичайно їх формулюють мовою статистичних роз­поділів та статистичних закономірностей. Ви­зна­н­ня пріоритету подібних імовірнісних детермінацій означає не нігілістичне заперече­н­ня принципу причин­ності, а його сучасне узагальне­н­ня. Імовірнісні типи детермінації не суперечать положен­ню про те, що всі форми реальних взаємозвʼязків явищ у природному і соціальному світах існують на основі загальнодіючої причин­ності, поза якою не існує жодне явище дійсності, зокрема й такі події (називані випадковими), у сукупності яких виявляють статистичні закономірності.

Сучасний Д. від­хиляє не причин­ність у повноті всіх її проявів у світі; він ставить під сумнів лише претензію традиційного Д. на статус єдино правильного інтер­претатора причин­ності. Роз­ʼяснюючи цю об­ставину, Дж. Лайтгілл писав, що впродовж трьох сторіч освічену публіку вводили в оману апологією Д., заснованого на системі І. Ньютона, тоді як можна вважати доведеним, принаймні від 1960, що цей Д. є помилковою позицією. Вступаючи в нетривіальні від­ноше­н­ня зі свободою вибору можливих еволюційних траєкторій, сучасний Д. від­хиляє інтер­претацію причин­ності як залізної необхідності, що нібито тотально й одно­значно ви­значає роз­горта­н­ня фіз.-космічної, хім., біол. соц.-історичної еволюцій. Він припускає багатоваріантність еволюційних траєкторій природної і соціальної систем, до­зволяє говорити про внутрішні для кожної з них тенденції, пере­ваги, схильності, про наявність у них іманент. їм виміру. Людина, яка пі­знала зга­дані внутрішні тенденції даної системи, її власні механізми самоорганізації, знаходить можливість змінювати напрям її еволюції. Але аж ніяк не куди завгодно. Свобода вибору у людини є. Проте цей вибір завжди обмежений можливостями самої системи, що еволюціонує; така система — не пасив. ньютонівський обʼєкт, а система зі своїми внутрішніми схильностями, власною свободою волі. Ви­знаючи штучність і необ­ґрунтованість привілеїзації жорсткої детермінації, одно­значного взаємозвʼязку абсолютно всіх залежностей світу, редукції цілісності природного і соціального світів до їхніх елементів, елімінації будь-яких випадковостей з універсуму причин­но-наслідкових від­ношень, сучасний Д. акцентує увагу на вирішальному значен­ні цілісності природної та соціальної систем; на пріоритеті тих типів детермінації, котрі здійснюють цією цілісністю стосовно поведінки своїх елементів; на особливій ролі випадковості у формуван­ні процесів навколишнього Всесвіту; на виявлен­ні тих форм детермінації, що виражаються у статистично-імовірносних роз­поділах.

Інтегруючи принципи системної детермінації, сучасний Д. особливо під­креслює роль цілісності динамічних систем, їхньої ієрархічної організації, наявності у них множини різноманітних рівнів складності, процесів самоорганізації, транс­мутації, самозбереже­н­ня. Отже, сучасний Д. уможливлює не лише науково осмислити походже­н­ня, вік, фіз.-космічну еволюцію нашого не­стабільного Всесвіту, а й оцінити екзистенційне становище людини в парадоксальному світі при­йдешнього — у світі не­стійкості і необоротності, нелінійності та зворотних звʼязків, еволюції і ката­строф, хаосу та най­складніших структур, дисипації і самоорганізації, у світі складностей, що еволюціонують.

Літ.: Лаплас П. Опыт философии теории вероятностей / Пер. с франц. Москва, 1908; Гоббс Т. Из­бран­ные сочинения / Пер. с англ. Москва; Ленин­град, 1926; Аскин Я. Ф. Философский детерминизм и на­учное по­знание. Москва, 1977; J. Lightill. Proceedings of the Royal Society. London, 1986.

В. С. Лукʼянець

Завантажити статтю