КРА́МАРЕВ Борис Микола­йович (30. 12. 1882 (11. 01. 1883), м. Рокішкіс Сувальської губ., нині Пеневезького пов., Литва — 05. 11. 1948, м. Сталіно, нині Донецьк) — гірничий інженер. Доктор технічних наук (1943), професор (1939). Закінчив Харківський університет (1907), Санкт-Петербурзький гірничий ін­ститут (1913). Від­тоді працював на гірничих під­приємствах Донбасу (головний інженер гірничої частини, за­ступник технічного директора Управлі­н­ня камʼяновугільної промисловості Донбасу), викладав у Горлівському гірничому технікумі (нині Донецький обл.); 1923–25 — завідувач гірничо-виробничого від­ділу Вищої ради народного господарства УРСР; 1926–27 — технічний директор гірничих під­приємств тресту «Хімвугі­л­ля» (селище Лисхімбуд, нині м. Сіверськодонецьк Луганської обл.); 1927–28 — технічний директор Кизелівських камʼяновугільних копалень (Урал). 1928 ре­пресований у звʼязку з «шахтинською справою». 1930–44 — засновник і завідувач кафедри шахтного будівництва Уральського гірничого ін­ституту (м. Свердловськ, нині Єкатеринбург, РФ); 1944–46 — завідувач кафедри шахтного будівництва Дні­пропетровського гірничого університету; 1946–48 — завідувач станції кріпле­н­ня Макіївського НДІ (нині Донецький обл.), завідувач кафедри будівництва шахт і під­земних споруд Сталінського індустріального ін­ституту. Брав участь у від­новлен­ні вугільних шахт Донбасу після 2-ї світової війни. Наукові дослідже­н­ня: кріпле­н­ня гірничих виробок, роз­робле­н­ня та вдосконале­н­ня техніки і технології проведе­н­ня виробок, матеріали для виготовле­н­ня кріпле­н­ня.