КОТО́ВСЬКИЙ Григорій Іванович (12(24). 06. 1881, м. Ганчешти Бес­сарабської губернії, нині Молдова — 06. 08. 1925, селище Чабанка по­близу Одеси) — військовик. Походив із міщанської родини, однак згодом, намагаючись приховати свої юнацькі злочини, писав, що народився 1887 (або 1888) у шляхетській родині. 1895 залишився повним сиротою. На­вчався у Кишинівському реальному училищі, з якого виключений за неповагу до вчителів, 1900 закінчив Кокорозенське сільськогосподарське училище (нині Молдова). Від­тоді працював помічником управителя і управителем у поміщицьких маєтках Бес­сарабії. Через конфліктну поведінку та фінансові махінації часто міняв місця роботи, декілька разів був заарештований (1902, 1903). 

Під час російсько-японської війни 1904 не зʼявився на мобілізаційний пункт, за що 1905 затриманий та від­правлений на військову службу в 19-й Ко­стромський піхотний полк, роз­квартирований у Житомирі. Не­вдовзі дезертирував і повернувся на батьківщину. Організував загін грабіжників (10–20 осіб), який здійснював напади на поміщицькі маєтки, приватні квартири, екіпажі на великих шляхах (користувався популярністю серед населе­н­ня як захисник бідних і знедолених). На початку 1906 заарештований, однак у серпні втік із Кишинівської вʼязниці. 24 вересня того ж року знову заарештований, 1907 засуджений до 12-ти років каторги. 1913 втік, повернувся у Бес­сарабію, знову очолив бо­йову групу, яка від 1915, окрім пограбувань заможних мешканців, нападала на контори й банки. 25 червня 1916 заарештований, Одеським військово-окружним судом засуджений до страти через повіше­н­ня. Написав листа до дружини командувача Пів­ден­но-Західного фронту генерала О. Брусилова, у якому покаявся та за­значив, що злочинцем його зробила «погана компанія». Викона­н­ня вироку було від­строчено, а після Лютневої революції 1917 його замінено тюремним увʼязне­н­ням. У травні 1917 умовно звільнений і від­правлений на Румунський фронт, де при­єд­нався до лівих есерів, став членом солдатського комітету 6-ї армії, членом фронтового від­ділу Центрального виконавчого комітету Рад солдатських, матроських, робітничих і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського військового округу. В січні 1918 брав участь у захоплен­ні більшовиками Кишинева, обороні його, а також Бендер і Тирасполя від румунських військ; у січні–березні командував кавалерійською групою більшовицького Тираспольського загону. Без наказу залишив фронт, пере­бував у білогвардійському полоні. Згодом пере­йшов на нелегальне становище. 

У революційному під­піл­лі Одеси очолив загін терористів, який боровся проти білогвардійців і французьких інтервентів, зокрема пограбував декілька білогвардійських установ. Від квітня 1919 — у Червоній армії: воєн­ний комісар м. Овід­іополь (нині смт Одеської області), командир кін­ного загону 3-ї Української радянської армії; від липня 1919 — командир 2-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії; від січня 1920 — кавалерійської бригади 45-ї стрілецької дивізії (у тому ж році вступив до більшовицької партії); від грудня 1920 — начальник 17-ї кавалерійської дивізії. Частини під його командува­н­ням воювали з під­роз­ділами Армії Української Народної Республіки, Добровольчої армії генерала А. Денікіна, польської армії, загонами Н. Махна, отамана О. Антонова та ін., придушували селянські пов­ста­н­ня. 7 лютого 1920 його загін першим уві­йшов у Одесу, яку утримували білогвардійці. Від вересня 1921 — начальник 9-ї кавалерійської дивізії, від жовтня 1922 — 2-го кавалерійського корпусу. На­прикінці 1921 роз­громив частини Армії Української Народної Республіки, що здійснювали 2-й Зимовий похід. 

За його наказом роз­стріляно 360 полонених вояків Армії Української Народної Республіки у с. Базар (нині Народицького ра­йону Житомирської області). Нагороджений 3-ма орденами Червоного Прапора. Один з ініціаторів створе­н­ня Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки у складі Української Соціалістичної Радянської Республіки (1924). Член Центрального виконавчого комітету СРСР, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки. Вбитий кілером (можливо, М. Зайдером), ймовірно, за наказом вищого керівництва СРСР. Забальзамоване тіло Котовського поміщено в мавзолей у м. Бірзула (нині Котовськ Одеської області). Під час 2-ї світової війни його зруйновано, 1965 від­будовано у зменшеному ви­гляді. 

Завдяки радянській пропаганді Котовський став одним із героїв Червоної армії, хоча він не був від­даним революціонером, а більшість його «по­двигів» — каральні акції проти свого народу та бандитські напади. У колишньому СРСР його імʼям на­звано декілька міст, селищ і сіл, а також вулиці у багатьох містах; йому встановлено памʼятники, зокрема в Кишиневі, Тирасполі, Котовську, Бердичеві, Умані. Знято художній фільм «Котовський» (1942, режисер А. Файнцим­мер), «Остан­ній гайдук» (1972), «По вовчому сліду» (1978; обидва — режисер В. Гажиу), «Котовський» (2009, режисер С. Назіров, 8 серій).