Багатоголосся

БАГАТОГОЛО́ССЯ — склад музичного твору, що базується на часово-просторовому зі­ставлен­ні двох і більше само­стійних звукових явищ (голосів). Ін. назва — поліфонія. Традиційно виникне­н­ня Б. повʼязується з хоровою музикою, але існує поня­т­тя про стихійне Б., властиве первісним культурам. У стародавні часи в муз. су­проводах ритуал. подій виникали роз­галуже­н­ня муз. матеріалу на кілька шарів залежно від викори­станого інструментарію або складу учасників. 1989 за­пропоновано теорію (І. Жор­данія) щодо існува­н­ня певної залежності пошире­н­ня Б. від расової належності культури. Існує роз­поділ, щоправда умовний (оскільки мають місце контакти між культурами), щодо викори­ста­н­ня Б.: зх. культури багатоголосні, а сх. — монодійні. Роз­виток Б. в Україні по­значений тенденцією до монодійності з існува­н­ням в окремих регіонах роз­винутого Б. При цьому зберігається заг. орієнтація зі Сходу на Захід. Виникли нові жанри (зокрема канти, партесний концерт), на­прикінці 16 ст. до візантій.-словʼян. обряду введено багатоголосий спів та нотне письмо (т. зв. Київ. нотація).

Зміст терміна «Б.» у музико­знавстві роз­кривається через низку понять — «склад», «фактура», «гармонія», «поліфонія» тощо. За їхньою допомогою описуються різні форми Б. й деталізуються процеси викла­да­н­ня багатоголосого муз. матеріалу. Поня­т­тя «склад» дає уявле­н­ня про певні стилі: гетерофонія, під­голоскова, імітаційна і контрастна поліфонія, гомофон­но-гармоніч. стиль. Типи гармоніч. мисле­н­ня повʼязані з певними формами Б., його організацією: модал. гармонія, тональна і атональна система. Сучасні композитор. техніки роз­ширюють можливості муз. Б. Виникають сонорне, серійне пуантилістичне, алеаторичне багатоголос­ся.

І. А. Котляревський

Багатоголос­ся народне — спосіб скла­да­н­ня і викона­н­ня народних пісень та інструментальної музики кількома виконавцями в умовах усного побутува­н­ня. Багатоголоса пісня за­ймає вагоме місце у системі укр. муз. фольклору. Багатоголосі пісні створювалися пере­важно у сільс. місцевості, де від­бувалося формува­н­ня й устале­н­ня певних худож. традицій. Завдяки цьому створювалися й пере­давалися від поколі­н­ня до поколі­н­ня шедеври самобут. багатоголосої пісен­ності. Це стосується насамперед календар. і сімейно-обряд. пісень, еволюція яких від­бувалася під впливом ін. жанрів, зокрема протяжної лірич. пісні. Її становле­н­ня, на думку дослідників, від­бувалося у 15–17 ст. На сучас. етапі спо­стерігається домінува­н­ня багатоголосого співу над одноголосим. Від­мін­ності су­спільно-естет. функцій різних жанрів нар. творчості, середовище їх побутува­н­ня, а також специф. риси сусп. умов роз­витку муз. фольклору спричинили різні форми Б. На ран­ньому етапі його роз­витку в усіх сх.-словʼян. народів важливу роль ві­ді­гравала гетерофонія. У простіших формах вона виникала стихійно. Приклади гетерофонії, а також стрічк. октавного Б. зу­стрічаються в укр. колядках, веснянках, весіл. піснях, що зберегли свою унісон­ну природу. Під час викона­н­ня обряд. пісень використовується при­йом по­двоє­н­ня осн. мелодії у верх­ню октаву за допомогою сольного під­голоска, який інтонується пере­важно фальцет. тембром. Сприятливі умови для роз­витку Б. зумовлювалися ім­провізац. характером викона­н­ня. Стихійні роз­ходже­н­ня голосів за най­простішого гетерофон. викладу по­ступово усталилися і використовувалися з певною закономірністю на окремих ділянках пісен. структури. Гетерофонія роз­виненішого типу є в календарно-обряд. і весіл. піснях і споріднена з при­йомами під­голоскової поліфонії. Унісон. рух мелодії епізодично пере­ходить у рух із паралел. інтервалами, простежуються консонантні спів­звуч­чя (частіше терції), зʼявляються три­звуки, квінти. Роз­галуже­н­ня виникають у каденційних фразах і становлять рух рівнобіж. терціями; квінти й октави трапляються епізодично. Б. зга­даних типів нині трапляється порівняно рідко. Його зразки на­ближаються до пісень поліфоніч. складу, що є найбільш роз­по­всюдженими. Цей тип поширений на всій тер. України, хоч у зх. обл. ви­ступає у простіших формах, на­йорганічніше він повʼязаний з протяж. піснями, їх характер. рисою є широка, роз­винена мелодика, багата на внутр.-склад. роз­співи. Особл. значе­н­ня в них набуває ім­провізац. манера викона­н­ня, за якої спів­аки утворюють усе нові й нові варіанти, змінюють деталі голосоведе­н­ня, ритм, мелодичні ходи. Заг. структура при цьому не порушується. В основі побудови пісень поліфоніч. типу — принцип роз­галуже­н­ня мелодії на горизонтал. само­стійні лінії, кожна з яких фактично становить варіант первіс. мелодії. Внаслідок цього виникає кілька функціонально нерівноправ. пластів — осн. голос і під­голоски. Традиційно поліфонічна протяжна пісня починається сольним за­співом, який звичайно виконує серед. або нижній голос. Потім мелодію під­хоплює хор, вона роз­галужується на дві або три само­стійні лінії. Особл. роль ві­ді­грає верх­ній під­голосок-соло (в народі — «горяк», або «верх»), який вільно роз­гортається на тлі хору, навіть пере­криваючи його. Верх. під­голосок — грудного тембру, що від­повід­ає стилю протяж. пісень, які інтер­претуються на від­критому повітрі напруженою, часто форсов. манерою звуковидобува­н­ня. У такому випадку цезури хору збігаються й можуть зʼявлятися, роз­риваючи текст. При цьому кожен голос веде свою гнучку, виразну мелодію, вільно ім­провізуючи її.

Ім­провізац. характер співу протяж. пісень спричинює змін­ну кількість голосів. Загалом пере­важає дво- й триголос­ся зі сходже­н­ням різних ліній в унісони й октави. Вільний роз­виток голосів у протяж. піснях, варіантні взаємозвʼязки під­голосків з осн. мелодією породжують одну з най­яскравіших рис стилю поліфоніч. пісень: гармонія у них ніби виро­стає з голосоведе­н­ня. Типовим засобом нар. поліфонії є рівнобіж. рух голосів, що зумовлює виникне­н­ня паралел. квінт, октав, три­звуків. У ролі опор. сполучень ви­ступають октави, рідше — унісони. У по­єд­нан­ні вертикал. звукосполучень поліфоніч. пісень пере­важають секундові спів­від­ноше­н­ня, а також плагальні звороти, особливо ка­дансові.

Не­зважаючи на простоту сполучень, гармонія поліфонічних пісень має широкі виражал. можливості. Звуча­н­ня урізноманітнюється зміною кількості голосів, чергува­н­ням з унісон. й октав. фрагментами. За­стосува­н­ня паралелізмів від­чутно під­силює виражал. спроможність гармонії. Протяжним поліфоніч. пісням властиве щільне роз­ташува­н­ня голосів, що пояснюється особливостями спів­від­ноше­н­ня діапазонів голосів у нар. хорі. Своєрідності й гармоній. свіжості поліфонічним пісням надають при­йоми вільного голосоведе­н­ня й самобутня ладова будова. Слід під­креслити істотну пере­вагу ладів мінорного нахилу, епічної величі надають звучан­ню деяких пісень фригій. звороти, зокрема ка­данси. Досить роз­по­всюдженим є дорій. лад, звуча­н­ня високого 6-го ступеня надає мелодиці динамізму. Іноді у протяж. піснях трапляються звороти, повʼязані з 7-м ступенем гармоній. мінору, який здебільшого функціонує поряд із натуральним. У багатьох протяж. піснях процес ладо-тонал. змін­ності проходить шляхом хроматизації окремих ступенів. Змін­ність ступенів, яку лише умовно можна кваліфікувати як хроматизацію, має цілком діатонічну природу, бо виникає від зі­ставле­н­ня в одному ладовому комплексі діатонічних, але різних за ладовою структурою зворотів. Своєрідною є метро-ритмічна будова протяж. пісень. Вільний роз­виток мелодії руйнує ритм, стабільність, сталі метри трапляються рідко. Вони по­вторюють ритміку вірша, де широко за­стосовуються вставні слова, по­вторе­н­ня фраз, окремих слів і складів, вигуки. Ці фактори руйнують симетрію пісен. строфи, утворюючи вільні структури. При цьому голоси роз­виваються ритмічно синхрон­но, роз­біжності виникають лише в моменти внутр.-склад. роз­співів.

Поряд із поліфонічним Б. в укр. фольклорі поширений тип гомофон­но-гармоній. пісень. Верх. голос за­звичай виконує провід­ну мелодію, всі інші під­порядковані йому й утворюють гармонійне тло, при цьому баси, як правило, інтонують осн. тони. Кількість голосів обмежується пере­важно чотирма, хоча традиції дво- й триголосого викона­н­ня пере­важають над чотириголос­сям гомофон­но-гармоній. складу. Верх­ні голоси рухаються здебільшого рівнобіж. терціями і секс­тами. У ладовому роз­витку пере­важають натурал. мажор і гармоній. (зрідка — натурал.) мінор. У гармоній. структурі пере­важають автентичні звороти, ходи гол. три­звуками ладу. Найчастіше трапляються від­хиле­н­ня в паралел. тональність, що в багатьох випадках спричинює устале­н­ня паралел.-змін. ладу. Проміжне місце між Б. поліфонічного і гомофон­но-гармоній. типів за­ймають двоголосі пісні, викона­н­ня яких засн. на принципі терцевої втори. Такий стиль є дуже популярним й у фольклорі словʼян. народів: білорусів, поляків, чехів. Мелодика й ритміка таких пісень значно простіша від поліфоніч. і дуже зручна для мас. хорового співу. Укр. нар. Б. — непо­вторне, своєрідне художнє явище.

Н. Д. Якименко

Завантажити статтю