Багатоголосся

БАГАТОГОЛО́ССЯ — склад музичного твору, що базується на часово-просторовому зіставленні двох і більше самостійних звукових явищ (голосів). Ін. назва — поліфонія. Традиційно виникнення Б. пов’язується з хоровою музикою, але існує поняття про стихійне Б., властиве первісним культурам. У стародавні часи в муз. супроводах ритуал. подій виникали розгалуження муз. матеріалу на кілька шарів залежно від використаного інструментарію або складу учасників. 1989 запропоновано теорію (І. Жорданія) щодо існування певної залежності поширення Б. від расової належності культури. Існує розподіл, щоправда умовний (оскільки мають місце контакти між культурами), щодо використання Б.: зх. культури багатоголосні, а сх. — монодійні. Розвиток Б. в Україні позначений тенденцією до монодійності з існуванням в окремих регіонах розвинутого Б. При цьому зберігається заг. орієнтація зі Сходу на Захід. Виникли нові жанри (зокрема канти, партесний концерт), наприкінці 16 ст. до візантій.-слов’ян. обряду введено багатоголосий спів та нотне письмо (т. зв. Київ. нотація).

Зміст терміна «Б.» у музикознавстві розкривається через низку понять — «склад», «фактура», «гармонія», «поліфонія» тощо. За їхньою допомогою описуються різні форми Б. й деталізуються процеси викладання багатоголосого муз. матеріалу. Поняття «склад» дає уявлення про певні стилі: гетерофонія, підголоскова, імітаційна і контрастна поліфонія, гомофонно-гармоніч. стиль. Типи гармоніч. мислення пов’язані з певними формами Б., його організацією: модал. гармонія, тональна і атональна система. Сучасні композитор. техніки розширюють можливості муз. Б. Виникають сонорне, серійне пуантилістичне, алеаторичне багатоголосся.

І. А. Котляревський

Багатоголосся народне — спосіб складання і виконання народних пісень та інструментальної музики кількома виконавцями в умовах усного побутування. Багатоголоса пісня займає вагоме місце у системі укр. муз. фольклору. Багатоголосі пісні створювалися переважно у сільс. місцевості, де відбувалося формування й усталення певних худож. традицій. Завдяки цьому створювалися й передавалися від покоління до покоління шедеври самобут. багатоголосої пісенності. Це стосується насамперед календар. і сімейно-обряд. пісень, еволюція яких відбувалася під впливом ін. жанрів, зокрема протяжної лірич. пісні. Її становлення, на думку дослідників, відбувалося у 15–17 ст. На сучас. етапі спостерігається домінування багатоголосого співу над одноголосим. Відмінності суспільно-естет. функцій різних жанрів нар. творчості, середовище їх побутування, а також специф. риси сусп. умов розвитку муз. фольклору спричинили різні форми Б. На ранньому етапі його розвитку в усіх сх.-слов’ян. народів важливу роль відігравала гетерофонія. У простіших формах вона виникала стихійно. Приклади гетерофонії, а також стрічк. октавного Б. зустрічаються в укр. колядках, веснянках, весіл. піснях, що зберегли свою унісонну природу. Під час виконання обряд. пісень використовується прийом подвоєння осн. мелодії у верхню октаву за допомогою сольного підголоска, який інтонується переважно фальцет. тембром. Сприятливі умови для розвитку Б. зумовлювалися імпровізац. характером виконання. Стихійні розходження голосів за найпростішого гетерофон. викладу поступово усталилися і використовувалися з певною закономірністю на окремих ділянках пісен. структури. Гетерофонія розвиненішого типу є в календарно-обряд. і весіл. піснях і споріднена з прийомами підголоскової поліфонії. Унісон. рух мелодії епізодично переходить у рух із паралел. інтервалами, простежуються консонантні співзвуччя (частіше терції), з’являються тризвуки, квінти. Розгалуження виникають у каденційних фразах і становлять рух рівнобіж. терціями; квінти й октави трапляються епізодично. Б. згаданих типів нині трапляється порівняно рідко. Його зразки наближаються до пісень поліфоніч. складу, що є найбільш розповсюдженими. Цей тип поширений на всій тер. України, хоч у зх. обл. виступає у простіших формах, найорганічніше він пов’язаний з протяж. піснями, їх характер. рисою є широка, розвинена мелодика, багата на внутр.-склад. розспіви. Особл. значення в них набуває імпровізац. манера виконання, за якої співаки утворюють усе нові й нові варіанти, змінюють деталі голосоведення, ритм, мелодичні ходи. Заг. структура при цьому не порушується. В основі побудови пісень поліфоніч. типу — принцип розгалуження мелодії на горизонтал. самостійні лінії, кожна з яких фактично становить варіант первіс. мелодії. Внаслідок цього виникає кілька функціонально нерівноправ. пластів — осн. голос і підголоски. Традиційно поліфонічна протяжна пісня починається сольним заспівом, який звичайно виконує серед. або нижній голос. Потім мелодію підхоплює хор, вона розгалужується на дві або три самостійні лінії. Особл. роль відіграє верхній підголосок-соло (в народі — «горяк», або «верх»), який вільно розгортається на тлі хору, навіть перекриваючи його. Верх. підголосок — грудного тембру, що відповідає стилю протяж. пісень, які інтерпретуються на відкритому повітрі напруженою, часто форсов. манерою звуковидобування. У такому випадку цезури хору збігаються й можуть з’являтися, розриваючи текст. При цьому кожен голос веде свою гнучку, виразну мелодію, вільно імпровізуючи її.

Імпровізац. характер співу протяж. пісень спричинює змінну кількість голосів. Загалом переважає дво- й триголосся зі сходженням різних ліній в унісони й октави. Вільний розвиток голосів у протяж. піснях, варіантні взаємозв’язки підголосків з осн. мелодією породжують одну з найяскравіших рис стилю поліфоніч. пісень: гармонія у них ніби виростає з голосоведення. Типовим засобом нар. поліфонії є рівнобіж. рух голосів, що зумовлює виникнення паралел. квінт, октав, тризвуків. У ролі опор. сполучень виступають октави, рідше — унісони. У поєднанні вертикал. звукосполучень поліфоніч. пісень переважають секундові співвідношення, а також плагальні звороти, особливо кадансові.

Незважаючи на простоту сполучень, гармонія поліфонічних пісень має широкі виражал. можливості. Звучання урізноманітнюється зміною кількості голосів, чергуванням з унісон. й октав. фрагментами. Застосування паралелізмів відчутно підсилює виражал. спроможність гармонії. Протяжним поліфоніч. пісням властиве щільне розташування голосів, що пояснюється особливостями співвідношення діапазонів голосів у нар. хорі. Своєрідності й гармоній. свіжості поліфонічним пісням надають прийоми вільного голосоведення й самобутня ладова будова. Слід підкреслити істотну перевагу ладів мінорного нахилу, епічної величі надають звучанню деяких пісень фригій. звороти, зокрема каданси. Досить розповсюдженим є дорій. лад, звучання високого 6-го ступеня надає мелодиці динамізму. Іноді у протяж. піснях трапляються звороти, пов’язані з 7-м ступенем гармоній. мінору, який здебільшого функціонує поряд із натуральним. У багатьох протяж. піснях процес ладо-тонал. змінності проходить шляхом хроматизації окремих ступенів. Змінність ступенів, яку лише умовно можна кваліфікувати як хроматизацію, має цілком діатонічну природу, бо виникає від зіставлення в одному ладовому комплексі діатонічних, але різних за ладовою структурою зворотів. Своєрідною є метро-ритмічна будова протяж. пісень. Вільний розвиток мелодії руйнує ритм, стабільність, сталі метри трапляються рідко. Вони повторюють ритміку вірша, де широко застосовуються вставні слова, повторення фраз, окремих слів і складів, вигуки. Ці фактори руйнують симетрію пісен. строфи, утворюючи вільні структури. При цьому голоси розвиваються ритмічно синхронно, розбіжності виникають лише в моменти внутр.-склад. розспівів.

Поряд із поліфонічним Б. в укр. фольклорі поширений тип гомофонно-гармоній. пісень. Верх. голос зазвичай виконує провідну мелодію, всі інші підпорядковані йому й утворюють гармонійне тло, при цьому баси, як правило, інтонують осн. тони. Кількість голосів обмежується переважно чотирма, хоча традиції дво- й триголосого виконання переважають над чотириголоссям гомофонно-гармоній. складу. Верхні голоси рухаються здебільшого рівнобіж. терціями і секстами. У ладовому розвитку переважають натурал. мажор і гармоній. (зрідка — натурал.) мінор. У гармоній. структурі переважають автентичні звороти, ходи гол. тризвуками ладу. Найчастіше трапляються відхилення в паралел. тональність, що в багатьох випадках спричинює усталення паралел.-змін. ладу. Проміжне місце між Б. поліфонічного і гомофонно-гармоній. типів займають двоголосі пісні, виконання яких засн. на принципі терцевої втори. Такий стиль є дуже популярним й у фольклорі слов’ян. народів: білорусів, поляків, чехів. Мелодика й ритміка таких пісень значно простіша від поліфоніч. і дуже зручна для мас. хорового співу. Укр. нар. Б. — неповторне, своєрідне художнє явище.

Н. Д. Якименко

Розмір шрифту

Багатоголосся

Рекомендована література

Інформація про статтю