Бажан Микола Платонович

Визначення і загальна характеристика

БАЖА́Н Микола Платонович (26. 09 (09. 10). 1904, м. Камʼянець-Подільський, нині Хмельн. обл. — 23. 11. 1983, Київ) — поет, пере­кладач, літературо­знавець, громадський і державний діяч. Академік АН УРСР (1951). Заслужений діяч науки УРСР (1966). Заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (1964). Народний поет Узбецької РСР. Сталінські премії (1946, 1949), Державна премія України імені Тараса Шевченка (1965), Державна премія УРСР у галузі н. (1971), Державна премія Грузинської РСР (1937), Ленінська премія (1982). Герой соціалістичної праці (1974). На­вчався у Київському ін­ституті зовнішніх від­носин (1923–25). Працював редактором і кіносценаристом на Одеській кіностудії, редактором журналів «Кіно» (1926–30), «Радянська Україна» (1940–41), г. «За Радянську Україну» (1941). Ви­ступив з першими поетичними зб. у 20-х рр., спочатку як футурист, згодом як екс­пресіоніст (зб. «17-ий патруль», Х., 1926) та неоромантик (зб. «Різьблена тінь», Х., 1927). На межі 20–30-х рр. Б. пере­живає творче під­несе­н­ня. Викри­сталізовується іманентний стиль — інтенсивно-пластичний, насичений, бриластий, з ознаками необароко, зʼявляється тяжі­н­ня до синтезу мистецтв (зб. «Будівлі», Х., 1929). Твори Б. вирізнялися пристрасною патетикою, багатством словника, прагне­н­ням осмислити минуле України в контекс­ті світ. історії. Під­даний го­стрій критиці за «від­хід від революційної тематики, різку втрату почу­т­тя сучасності й пере­мика­н­ня на ліричну, вузько субʼєктивну тему» (Я. Савченко), Б. у поемі «Гофманова ніч» (1929) роз­криває трагедію без­си­л­ля митця у ворожому до нього оточен­ні. Зʼявляється низка його поем, зокрема сцієнтичних («Число», 1931; «Трилогія пристрасті», 1933).

Після публікації 1-ї ч. поеми «Сліпці» (1933), де Б. пророкував майбутнє від­родже­н­ня України, дальше друкува­н­ня її було заборонено, автор затаврований комуністичною критикою як «націоналіст». Після цього у творчості Б. стався злам. Поет пере­ходить на рейки офіційного стилю радянської літератури — «соцреалізму», пише поеми, де сакралізує комуністичних лідерів і радянську дійсність («Без­смертя», К.; Х., 1937; «Батьки і сини», К., 1938; «Клич вождя», Уфа, 1942 та ін.), критикує «буржуазний Захід» («Англійські враже­н­ня», К., 1948; «Італійські зу­стрічі», 1961), намагаючись пере­конати самого себе й своїх читачів у пере­вагах радянську ладу. Та всупереч канонам «соцреалізму» у нього зʼявилися такі поезії, як «Труна Тимура»; історична драма-фреска «Данило Галицький» (1942), зб. «Сталін­градський зошит» (Москва, 1943). У 40–50-і рр. за­ймає високі офіційні посади: 1943–48 — за­ступник Голови РМ УРСР, 1953– 59 — голова СПУ, 1958–83 — головний редактор «Української радянської енциклопедії».

В остан­ній період життя повертається до української тематики (перша варіація з «Чотирьох оповідань про надію», К., 1967; «Кларнет Тичини», К., 1970), зображуючи творчих геніїв українського народу, його мистецьке творі­н­ня; від­новлюється його іманентний стиль («Міцкевич в Одесі. Рік 1825», К., 1957; «Політ крізь бурю», 1964), хоч це нелегко йому вдавалося (зб. «Роки», К., 1957; «Уманські спогади», К., 1967; «Нічні роз­думи старого майстра», К., 1976). Поему «Дебора» (1968), героїнею якої є єврейська дівчина, акторка театру Леся Курбаса, вбита гітлерівцями, після публікації у ж. «Вітчизна» було заборонено перед­руковувати. Оста­н­ня зб. поезій Б. «Карби» (1978) містить низку на­прочуд щирих ліричних мініатюр, у яких поет осмислює життя («Пильніше й глибше вдуматися в себе...», «На луг лягло благослове­н­ня снігу...»), виявляє себе тонким знавцем музики (цикл «Нічні концерти»). Змінюється й стиль Б., від­ходять на другий план рвучкі, енергійні ритми, монументальна важкість синтаксису, а натомість приходять про­зорість майже акварельних малюнків і лагідна інтонація душевної втоми.

Багато працював Б. в остан­ні роки над пере­кладом творів складних і малові­домих в Україні поетів 18–20 ст.: німця Ф. Гельдерліна, поляка Ц. Норвіда, ав­стрійця Р.-М. Рільке. Остан­німи пере­кладами Б. були опубліковані вже після смерті «Римські елегії» Й. Ґете. У пере­кладах Б. виявив глибоке ро­зумі­н­ня нюансів поетики оригіналу й велику винахідливість при їх від­творен­ні засобами української мови. Особливе місце серед них посідає пере­клад поеми Ш. Ру­ставелі «Витязь у тигровій шкурі», високо поцінований українськими та грузинськими літературо­знавцями, поеми А. Навої «Фархад і Ширін». Б. — автор мемуар. нарисів, есеїв, публіцист. статей і критичних роз­відок: «О. Довженко. Нариси про митця» (1930), «Люди, книги, дати. Стат­ті про літературу» (1962), «Путі людей» (1969), «Думи і спогади» (1982). У 1976–83 Б. опубл. у ж. «Вітчизна» «Сторінки спогадів», у яких висловив жаль з приводу своєї не­справедливої критики Ю. Яновського за його роман «Жива вода».

Як головний редактор «Української радянської енциклопедії» Б. дотримувався засад офіційної ідеології, проте добивався від партійного керівництва до­зволу на вміще­н­ня статей про проскрибованих українських діячів культури — О. Архипенка, І. Падалки, братів М. і Т. Бойчуків та ін. і забезпечував багато в чому високий професійний рівень Енциклопедії. Він був також ініціатором низки важливих енциклопедичних ви­дань: «Енциклопедії кібернетики», «Радянської енциклопедії історії України», «Історії українського мистецтва».

Тв.: Дорога. 1930; Пʼять поезій. 1935; Ямби. 1940; Гнів Отчизни. 1941; Клятва. 1941; Доробок. 1979; Твори: В 4 т. 1984–85 (усі — Київ).

Літ.: Савченко Я. Мережаний туман // ЛГ. 1927, 3 серп.; Маланюк Є. З київського Парнасу остан­ніх літ // ЛНВ. 1932. № 1; Крижанівський С. Микола Бажан. К., 1954; Барка В. Пере­будований Гелікон // Сучасність. 1962. № 3; Адельгейм Є. Микола Бажан. К., 1965; Костенко Н. Поетика Миколи Бажана. К., 1978; Про Миколу Бажана. К., 1984; Голубєва З. Микола Бажан. К., 1984; Новиченко Л. На магістралях часу // Бажан М. Твори: В 4 т. К., 1984–85; Йовенко С. Мить остаточного про­зрі­н­ня: Від Г. Сковороди до М. Бажана // Вітчизна. 1994. № 9–10.

Ю. І. Ковалів

Завантажити статтю