Білецький Леонід Тимофійович

БІЛЕ́ЦЬКИЙ Леонід Тимофі­йович (05. 05. 1882, с. Литвинівка Київ. губ., нині Уман. р-ну Черкас. обл. — 05. 02. 1955, Він­ніпеґ) — літературо­знавець. Дід О. Кандиби. Доктор філології (1936), президент УВАН (1948–52), дійс. чл. НТШ. В Університеті св. Володимира під керівництвом проф. В. Пере­тца ви­вчав рос. та укр. літ-ри й після заверше­н­ня на­вча­н­ня (1913) був залиш. для під­готовки до професор. зва­н­ня. 1918 Б. став приват-доцент Камʼянець-Поділ. університету, 1921–23 викладав історію укр. літ-ри у Львів. таєм. університеті, 1923–25 на за­проше­н­ня Укр. громад. комітету у Празі обі­ймав посаду ректора Укр. високого пед. ін­ституту. Від 1925 — приват-доцент кафедри укр. літ-ри, від 1932 — професор кафедри укр. права в галузі дослідже­н­ня старовин. памʼяток УВУ в Празі, де працював до 1945. Від 1938 також д-р філософії Карлового університету. Перед вступом рад. військ у Прагу пере­брався до нім. м. Ульм. У таборах пере­міщ. осіб роз­робляв навч. плани для нар. шкіл, г-зій, матурал. курсів, УВУ. 1949 Б. пере­їхав на по­стійне прожива­н­ня до Канади й оселився у Він­ніпезі. Голова Культ.-осв. ради Комітету українців Канади, проф. колегії св. Андрея. У цей період здійснив 4-томове ви­да­н­ня творів Т. Шевченка («Кобзар», Він­ніпеґ, 1952–54), яке від­різнялося від попереднього тим, що твори поета були по­дані у первіс. варіантах.

Коло наук. зацікавлень Б. охоплює про­блеми теорії та історії літ-ри, а також критики, але осн. його праці стосуються сфери методології, гол. положе­н­ня якої він роз­робляв протягом багатьох років і за­стосовував для аналізу конкрет. літ. творів. Принципи під­ходу до худож. літ-ри склалися у Б. на основі психол. школи О. Потебні, доповнені положе­н­нями філол., культурно-істор., компаративіст. та ін. шкіл. Як історик укр. літературо­знавства Б. найбільше уваги приділив досліджен­ню естет. концепції О. Потебні, якій присвятив працю «Пер­спективи літературно-наукової критики» (1924). На основі теор. положень, «роз­ки­даних» у різних працях Потебні, Б. намагався реконструювати цілісну систему його по­глядів на літературу, зумів виділити оригін. ідеї в думках ученого, які мали характер коментарів до положень нім. філологів В. фон Гумбольдта, Г. Штайнталя, Ґ. Лес­сінґа та ін., створюючи основу для подальших досліджень потебнян. теорії худож. творе­н­ня і сприйня­т­тя. Б. виділив ті ідеї Потебні, які згодом про­аналізував І. Фізер у досліджен­ні «Психолінгвістична теорія літератури О. Потебні. Метакритичне дослідже­н­ня» (1993), показавши, що ідеї укр. вченого пере­дували концепціям 20 ст., зокрема шкіл структуралізму і феноменології, а в деяких аспектах компенсували їхню однобокість.

Потебнян. теорія найдокладніше роз­глянута, ймовірно, тому, що Б. поділяв основні її положе­н­ня. Це засвідчує вже перша книжка вченого «Поезія та її критика» (Л., 1921), яка ґрунтується на думці Потебні, що психол. умови виникне­н­ня слова такі ж, як виникне­н­ня худож. образу й цілого твору. Згодом він про­аналізував уявле­н­ня Потебні про еволюцію від міфа до метафори, зовн. і внутр. форму твору, етапи акту творе­н­ня та актив. характер читац. сприйня­т­тя тощо. Водночас Б. по­ставив своїм зав­да­н­ням показати етапи становле­н­ня укр. літературо­знав. думки в контекс­ті роз­витку літературо­знав. концепцій у Європі. Цьому присвячена фундамент. праця «Основи української літературно-наукової критики» (Прага, 1925; К., 1998). Вона була й досі залишається най­ґрунтовнішим дослідже­н­ням методол. аспектів укр. літературо­знавчої думки від поетик професорів Києво-Могилян. академії 17–18 ст. до праць укр. літературо­знавців 20 ст. Учений будує своє дослідже­н­ня за літературо­знав. школами, які виникали в Європі й прищеплювалися на укр. ґрунті та збагачувалися у звʼязку з роз­витком укр. літ-ри.

Формува­н­ня літературо­знав. думки в Україні Б. від­носить до 2-ї пол. 17 ст., коли була засн. Києво-Могилян. колегія, що стала важл. центром реліг. і культурно-просвітн. ідей, які поширилися далеко поза межами України. Сюди проникають ідеї неокласич. школи, що ґрунтуються на естетиці Аристотеля, Горація та їхніх послідовників — Понтана, Скаліґера, Донаті. Заслугою цієї школи Б. вважає перед­усім те, що вона створила наук. традицію укр. літературо­знавства, заклала основу її дальшого роз­витку протягом 19–20 ст. Вона також «реабілітувала» літературу, яка творилася книж. мовою того часу і яку вважали схоластичною і мертвою, чужою й не­зро­зумілою сучас. читачеві. Таким чином, праця «Основи української літературно-наукової критики» сприяла пере­оцінці давньої укр. літ-ри, зокрема стилю бароко, якому пізніше присвятив свою працю «Український літературний барок» (1941–44) Д. Чижевський.

Основне місце в дослідж. Б. посідає аналіз літературо­знав. концепцій 19 ст. Школи, які виникали в Європі, потрапляли в Україну з деяким запізне­н­ням і пере­важно через посередників, тут пере­пліталися і взаємодіяли між собою. До того ж укр. літературо­знавці були не просто популяризаторами зх.-європ. літературо­знав. концепцій, а творчо роз­вивали їх, виходячи з нац. характеру й особливостей роз­витку укр. літ-ри. Зважаючи на те, що в таких учених, як М. Максимович, М. Костомаров принципи міфол. школи по­єд­нані з принципами культурно-історичними, в О. Потебні психол. під­хід доповнюється рисами порівнял.-історичними, а в працях І. Франка простежується еволюція від соціол. під­ходу до естетико-психологічного, Б. обʼ­єд­нував принципи міфол., культурно-істор. та компаративістської шкіл у ширшу категорію істор. школи. Хоча така класифікація не збігається з узвичаєними сьогодні на­звами літературо­знав. шкіл, характеристика Б. осн. етапів роз­витку теор. думки, аналіз гол. ідей чільних пред­ставників укр. думки про літературу, виділе­н­ня цих ідей із заг.-рос. контекс­ту й досі залишаються найбільш системними і ґрунтовними.

Спираючись на світо­гляд філос. позитивізму, дослідник дотримується принципу історизму в під­ході до конкрет. літературо­знав. концепцій, бачить не тільки можливості, а й межі кожної з них, що випливають із осн. методол. засад. Так, характеризуючи міфол. школу як перший етап школи істор., Б. за­уважував, що її пред­ставники М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш та ін. роз­глядали літ. твір як су­спільно-істор. документ, трактували худож. літературу як сукупність усних і писаних творів, у яких від­билася душа народу, цінували вірність життю, але часто ігнорували худож. твір як самост. естетичну категорію. Ця обмеженість істор. школи ще виразніше виявилася в пізнішій теорії ідеол. інтер­претації худож. твору, що йшло, з одного боку, від звуженого трактува­н­ня ідей засн. культурно-істор. школи І. Тена з його тріадою «раса», «середовище», «момент», а з ін. — від впливу т. зв. реальної критики М. Добролюбова, яка ставилася до худож. твору як до явища реал. дійсності. Б. роз­глядає роз­виток літературо­знав. думки як цілісний процес. Щоправда, новітні теор. концепції не зна­йшли в нього свого висвітле­н­ня, оскільки ви­йшла тільки перша книга дослідже­н­ня. До другої мав увійти роз­гляд двох найголовніших шкіл літературо­знавства — психологічної, роз­робл. у «Пер­спективах літературно-наукової критики», та філологічної, що вбирала й формал.-поет. теорію, яка мала бути ре­презентована укр. вченими Ю. Меженком та Б. Якубським. Характерно, що, на від­міну від Д. Чижевського та В. Симовича, Б. залишився осторонь ідей Празького лінгвіст. гуртка структуралістів. Судячи із зацікавлень ученого, він був людиною радше 19, аніж 20 ст., орієнтованою на гуманіст. ідеали й естет. вартості, утвердж. традицією.

Серед зацікавлень Б. як історика літ-ри та критика була творчість Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Самійленка, М. Вороного, П. Тичини, його уваги не привернула творчість пред­ставників тогочас. празького літ. середовища, зокрема поезія Є. Маланюка, О. Стефановича, О. Лятуринської та ін. Заслуговує на увагу моно­графія Б. «“Руська Правда” й історія її текс­ту», над якою вчений працював протягом 30-х рр. На жаль, заверш. варіант праці втрачений, первіс. із додатк. матеріалами був під­готовл. до друку Ю. Книшем і ви­даний 1993 у Він­ніпезі. На основі аналізу памʼятки Б. доводить, що чим ближчий текст числен. її варіантів до най­старішого ви­гляду, тобто до первіс. джерела, тим мова її ближча до давньоукраїнської мови періоду княжої доби.

Завантажити статтю