Білий вірш

БІ́ЛИЙ ВІРШ — вірш без рим у силабічній і силабо-тонічній системах віршува­н­ня. Б. в. не слід плутати з метричним антич. віршува­н­ням чи з рос. билин­ним віршем, яким рима взагалі не властива. Б. в. дає змогу вводити в поезію елементи роз­мов. мови, робити вірш. фразу інтонаційно вільнішою й гнучкішою. Як правило, використовується у драм. віршованих творах, зокрема в драм. поемі, оскільки вдало пере­дає мову персонажів зі збереже­н­ням при цьому емоцій. сили й виразності, властивих вірш. мові. Виникне­н­ня Б. в. в Італії, Великій Британії, Німеч­чині було повʼязане з роз­витком драм. жанрів. Б. в. використовували В. Шек­спір, Й. Ґете, Ф. Шіл­лер. У Росії на поч. 19 ст. пошуки вірша, властивого трагедії, де «поезія одягається в мову роз­мовну» (О. Одоєвський), завершуються також зверне­н­ням до білого пʼятистоп. ямба. О. Пушкін у творах «Маленькие трагедии» та «Борис Годунов» продемонстрував над­звичайну майстерність викори­ста­н­ня Б. в. у драмі характерів. В укр. літературі Б. в. написані драм. поеми та драми М. Костомарова («Пере­яславська ніч»), В. Самійленка («Чураївна»), М. Старицького («Оста­н­ня ніч»), І. Франка («Сон князя Святослава»). До вищого ступеня досконалості довела Б. в. у своїх драмах та драм. поемах Леся Українка («У пущі», «Оргія», «Бояриня», «Лісова пісня» та ін.). Її традиції продовжували в поет. драматургії І. Кочерга («Свіч­чине весі­л­ля»), О. Левада («Фауст і Смерть»), І. Драч («Дума про Вчителя»), а в поезії — П. Тичина, М. Рильський, В. Барка, М. Калитовська та ін. Широко за­стосовується в сучас. поезії (Патриція Килина, В. Марочкін).

Завантажити статтю