Барка Василь

Визначення і загальна характеристика

БА́РКА Василь (справж. — Очерет Василь Костянтинович; ін. псевд. — Іван Вершина; 16. 07. 1908, с. Солониці, нині Лубен. р-ну Полтав. обл. — 11. 04. 2003, м. Ґлен-Спей, шт. Нью-Йорк, США) — поет, прозаїк, есе­їст, літературо­знавець. Кандидат філологічних наук (1940). Навч. у Лубен. пед. технікумі, на філол. факультеті Краснодар. пед. ін­ституту (30-і рр.), де потім викладав історію зх.-європ. літ-р середньовіч­чя. Учасник 2-ї світової війни, був двічі поранений, а 1943 вивез. німцями до Берліна як остарбайтер. Після війни пере­бував у таборах для пере­міщ. осіб в Авґсбурзі. Від 1950 — у США, спершу мешкав у Нью-Йорку, а від поч. 70-х рр. — у Ґлен-Спеї. До війни опубл. зб. поезій «Шляхи» (1930) і «Цехи» (1932; обидві — Харків). Критика звертала увагу на спорідненість ран­ньої творчості Б. з пантеїзмом П. Тичини, рос. символізмом, італ. Ренесансом і традиціями барок. поезії. Автор поет. книг «Апостоли» (Авґсбурґ, 1946), «Білий світ» (Мюнхен, 1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан ІІ» (1979; усі — Нью-Йорк), «Океан IІІ» (К., 1992), драм. поеми «Кавказ» (К., 1993). В романі у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (Нью-Йорк, 1981) Б. засобами поет. символіки та склад. алюзій до текс­ту Святого письма осмислює про­блему осягне­н­ня Людиною величного помислу Творця. Автор проз. романів «Рай» (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк, 1953), де викривається соціаліст. «рай» у СРСР, та «Жовтий князь» (Мюнхен; Нью-Йорк, 1963) — одного із най­пронизливіших творів про геноцид українського народу в голодоморі 1932–33. Пере­клав з англ. мови трагедію В. Шек­спіра «Король Лір» (Штут­тґарт; Нью-Йорк, 1969), з італ. — фрагменти «Божествен­ної комедії» Данте (Штут­тґарт, 1978). Для зрілого періоду творчості Б. характерне оригін. викори­ста­н­ня засобів фольклор. поетики в по­єд­нан­ні з принципами барок. символіки, цілісність худож. композицій, пере­йнятих просвітленою християн. містикою й натхнен. оприсутне­н­ням Бога в колі дарованого людині світу. «Із двох можливих варіянтів символізму — одного, що знає, а другого, що шукає, — Барка послідовно надає пере­вагу першому. ...За нібито позірним сюр­реалізмом цих кон­струкцій існує зумисний смисл, існує правда» (І. Фізер). Цією правдою для Б. є радісна євангел. вість, адресована кожній людині, обтяж. марнотою буднів і тягарем влас. двочасності. Про­зрі­н­ня остаточ. смислів, що так химерно роз­бігаються з контекс­том дійсності та її мов. практикою — під­ґрунтя всієї творчості Б. Саме звідси — наполегливе й винахідливе творе­н­ня влас. мови, від­мін­ної як від традиц. літ., так і роз­мовно-побут. укр. дискурсів серед. 20 ст. «Мимоволі виникає від­чу­т­тя, що поет хоче сказати щось невисказане, щось, що лежить за межами звичайної лексики. Слова стоять на пере­шкоді, і поет мусить їх уживати, але робити це із за­стереже­н­ням. Тому його мова пере­сичена архаїзмами, рідко вживаними словами, новими формами старих слів і особливо новотворами... Ідеал Барки — це “незримість неба”, що роз­сипається сонячним вогнем у його поезії. Його релігійну пристрасть можна хіба порівняти з пристрастю барокових поетів» (В. Кейс). Чи не в цьому прагнен­ні витворити власну поет. мову для вираже­н­ня особистіс. світочут­тєвих комплексів Б. опинився на боці митців Нью-йорк. групи, чиє «літературне бунтарство» він рішуче під­тримав від самих початків (серед. 50-х рр.). А коли з публікацій деяких епатаж. віршів (зокрема М. Царин­ника) Б. ді­йшов висновку, що творчості «нью-йоркчан» на­справді чужі ви­значальні для нього сакральні смисли, то заявив про свій «духовний роз­рив» з групою. Реліг. пере­жива­н­ня тісно повʼязане у Б. з напруж. і повсякчасним осмисле­н­ням укр. нац. онтології, є способом її ро­зумі­н­ня та гармонізації. «Поезія Василя Барки — вияв такого світос­при­йма­н­ня, що засобами синхрон­ності й синпер­спективності шукає виявити понад­часові сутності українського світу. Ці шука­н­ня, формально збігаючись з шука­н­нями сучасної західної поезії й мистецтва взагалі, не наслідують їх. Вони ростуть з ґрунту українського середньовіч­чя, як воно збереглося в писаних текс­тах і народній творчості» (Ю. Шерех). В усіх метафіз. роз­мислах та образно-символ. медитаціях Б. увага акцентується на духовному самовдосконален­ні особистості в категоріях християн. моралі. Свої по­гляди на мистецтво, літературу і життя Б. висловив в есе «Жайворонкові джерела» (1956), «Вершник неба» (1965), «Земля садівничих» (1977; усі — Нью-Йорк) і літературо­знав. працях «Уваги про поезію старовин­ну і сучасну» (1958), «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм» (1961; обидві — Мюнхен; Нью-Йорк), «Правда Кобзаря» (1961), «Творчість» (1968; обидві — Нью-Йорк). Влітку 1999 внаслідок інсульту був го­спіталіз., а згодом від­даний під мед. опіку до старечого будинку.

Літ.: Бойко Ю. Про поета Барку і про дещо принципове // Орлик. 1947. № 5; Шерех Ю. Етюди про не­зро­зуміле в літературі // Арка. 1947. № 4; Його ж. Образ світу: між сном і статистикою // Нові дні. 1954. № 51; Рубчак Б. До високих околиць // Овид. 1957. № 10; Лятуринська О. Псалом голубиного поля // Київ. 1958. № 5–6; Лесич В. На межах // Слово. 1962. № 1; Бойчук Б., Рубчак В. Василь Барка // Координати. Мюнхен, 1969. Т. 2; Кейс В. Малий вступ до великої поеми // Сучасність. 1981. № 1; Плющ Л. Від «Княгині» Шевченка до «Жовтого князя» В. Барки // Там само. 1988. № 7–8; Салига Т. У космічній гармонії // Продовже­н­ня. Л., 1991; Чумаченко В. К. Свидетельствующий о солнце // Кубан. новости. 1993, 16 июля; Його ж. Мир по­ймал меня, но не удержал (К 90-летию со дня рождения Василя Барки) // Филология. Краснодар, 1998. № 13; Шерех Ю. Поезія ясновишневого вечора («Батько й син» Василя Барки) // Пороги і запоріж­жя. Література. Мистецтво. Ідеологія: У 3-х т. Т. 1. Х., 1998; Василь Барка: «Кубань я оставил навсегда» (письма В. К. Чумаченко) // Родная Кубань. 1998. № 3; Ульяненко О. Василь Барка — восьме коло пекла // Україна молода. 1999, 1 груд.

В. П. Моренець

Завантажити статтю