БІЛОКО́ЛОС Євген Дмитрович (06. 11. 1939, м. Сталіно, нині Донецьк — 16. 02. 2024, Київ) — фахівець у галузі математичної й теоретичної фізики. Син Д. Білоколоса. Доктор фізико-математичних наук (1983), професор (1989). Заслужений діяч науки і техніки України (2000). Державна премія України в галузі науки і техніки (2013). Премія ім. М. Боголюбова НАНУ (2008). Закін. Моск. інж.-фіз. ін­ститут (1962). Від 1965 працював зав. лаб., ст. н. с., ученим секр. Донец. фіз.-тех. ін­ституту АН УРСР; від 1970 — старший науковий спів­робітник Ін­ституту теор. фізики АН УРСР; від 1985 — старший науковий спів­робітник Ін­ституту металофізики НАНУ; від 1995 — гол. н. с., завідувач від­ділу Ін­ституту магнетизму НАНУ (усі — Київ). Започаткував (одночасно з Е. Дінабурґом та Я. Сінаєм) спектрал. теорію оператора Шрьодінґера з квазіперіодич. потенціалом; довів, що точним роз­вʼязком задачі Пайерлса– Фреліха є скінчен­нозон­ні потенціали; встановив разом з Д. Петриною звʼязок між методами апроксимуючого гамільтоніана М. Боголюбова та скінчен­нозон­ного інте­грува­н­ня; за допомогою теорії редукції Вайєрштрас­са–Пуанкаре побудував роз­вʼязки алгебраїчно інтегрованих неліній. диференц. рівнянь у термінах еліптич. функцій (разом з В. Енольським); за­стосував без­межноподільні та стійкі випадкові величини до про­блем статистич. механіки; викори­став модулярні функції для ви­вче­н­ня домен­них структур; дослідив інтегровність гамільтоніана над­провід­ності.