Більшість

БІ́ЛЬШІСТЬ — певна частина цілого, яка за кількістю пере­важає будь-які інші його частини. У соц.-політ. та правовій сферах Б. (народу, членів парламенту тощо) традиційно роз­глядається як певна люд. спільнота, яка має або й не має того чи іншого ін­ституціонального вираже­н­ня, є більш-менш стабільним утворе­н­ням (коаліційна Б. у пред­ставницьких органах влади) або вкрай не­стабільним, тимчасовим інструментом утіле­н­ня тієї чи іншої волі (як, напр., Б. народу, яка голосує під час виборів, референдумів, плебісцитів тощо). Часто Б. також проти­ставляється меншості.

Поня­т­тя «Б.» тісно повʼязане з такими категоріями, як «народ», «влада», «демократія», «парламентаризм», «права людини». За умов сучас. демократій воля Б. цілком закономірно вважається основою легітимації публіч. влади. Проте здійсне­н­ня влади Б. не може бути без­контрольним, оскільки здатне викликати, як за­значав Б. Кістяківський, народний деспотизм, самодержавство народу. Тому по­стає про­блема забезпече­н­ня демократії як правлі­н­ня Б. й водночас уникне­н­ня тиранії Б. Слід також зважити на те, що існува­н­ня думки й волі Б. не повин­не нівелювати інтереси окремої особистості — як тієї, яка належить до Б., так і тієї, чиї позиції роз­ходяться з позиціями Б.

У звʼязку з цим ви­окремлюються три основні контекс­ти, в яких роз­глядається роль і значе­н­ня Б.: у структурі демократії (роз­глядаються спів­від­ноше­н­ня Б. й народо­вла­д­дя, Б. й меншості, волі Б. й інтересів особистості); вплив Б. на формува­н­ня влади (зокрема під час виборів); механізм прийня­т­тя рішень Б. у пред­ставницьких та колегіальних органах влади (парламенти, органи місцевого самоврядува­н­ня тощо), а також без­посередньо народом (референдуми, плебісцити) чи його частиною (зокрема обʼ­єд­на­н­нями громадян, такими як партії та громадські організації).

Починаючи від античності, демократія традиційно роз­глядалася як панува­н­ня Б. народу (під яким ро­зумілася не вся людність, а сукупність вільних і формально рівних громадян), здійсне­н­ня влади якою вважалося синонімом народо­вла­д­дя. Одночасно перед­бачалося повноправне пред­ставництво інтересів кожної окремої вільної особистості в такій Б. При цьому встановлювалися також деякі політико-правові обмеже­н­ня щодо пригніче­н­ня Б. прав та інтересів меншості чи ігнорува­н­ня такими правами й інтересами: ріше­н­ня Б. могли пере­глядатися й навіть скасовуватися, ви­знаватися незакон­ними чи некон­ституційними (зокрема і з ініціативи меншості); деякі права і свободи людини та люд. спільнот вважалися непорушними, невід­чужуваними ні за яких умов, навіть за умов правильно оформленого ріше­н­ня Б.; ріше­н­ня Б., спрямовані проти інтересів особистості чи меншості, могли бути оскаржені до незалеж. судових органів; як Б., так і меншість на рівних засадах брали участь у формуван­ні пред­ставницьких органів публіч. влади; ідеї та по­гляди, що мають роз­біжність із ідеями та по­глядами, які їх у даний момент об­стоює Б., також мають право на існува­н­ня та вільне роз­по­всюдже­н­ня. В подальшому роз­виток ідеї Б. був повʼязаний з утвердже­н­ням ідеї нар. суверенітету та роз­шире­н­ням соц. меж категорії «народ». Вважалося, зокрема, коли на зміну уявле­н­ням про суверенітет монарха при­йшла доктрина суверенітету народу, що весь народ (а тим більше кожного разу) не зможе виявляти волю, яка була б волею всіх. Тому необхідно від­найти механізм якомога ближчий до волі всіх — механізм виявле­н­ня (ви­значе­н­ня) спільної волі. Вважалося, що виявле­н­ня волі Б. і є механізмом формува­н­ня спільної волі. Ця про­блема найчіткіше була порушена ще у працях Ж.-Ж. Руссо. Водночас були виявлені й інші про­блеми: на­скільки кваліфікованою (політично і юридично виправ­даною, легітимною, ефективною тощо) буде воля такої Б., що втілена в тому чи іншому загальнообовʼязковому рішен­ні; на­скільки ріше­н­ня, прийняте Б., від­ображатиме справжні інтереси самої Б. Тобто була порушена про­блема політ. некомпетентності Б. народу й започаткований процес пошуку механізмів формува­н­ня такої волі, яка б максимально від­повід­ала справжнім інтересам і потребам Б. Був за­пропонований механізм пере­доруче­н­ня (делегува­н­ня) волі Б. пред­ставникам Б., сукупність яких, обрана за певними ви­значеними правилами, й стала складати пред­ставницькі органи публіч. влади цивілізов. країн. Вважається, що таке делегува­н­ня суверенітету, якщо воно від­бувається в закон­ний спосіб, не порушуватиме інтереси Б. й не обмежуватиме також права меншості. Одночасно великої ваги набували далі й механізми прямого волевиявле­н­ня Б. — референдуми, плебісцити. Для під­тримки звʼязку між Б., яка делегувала владу народу своїм пред­ставникам, і цими пред­ставниками була встановлена система зворотних звʼязків, що спиралася на механізм від­клика­н­ня пред­ставника народу, який пере­став виражати інтереси Б., що його обрала. Щоб забезпечити пред­ставництво в органах влади як пред­ставникам Б. народу, так і його меншості, поряд із мажоритарною виборчою системою (системою Б.) на поч. 20 ст. була за­проваджена система пропорційного пред­ставництва, за якої до­ступ до публіч. влади стали отримувати як пред­ставники Б., так і пред­ставники меншості, обʼ­єд­нані в партії. Від­повід­но на зміну мажоритарній демократії («демократії Б.») при­йшла партисіпаторна демократія («демократія участі»).

Про­блема правлі­н­ня Б. виявила й інші негативні сторони, які яскраво по­значилися в сучас. су­спільстві: сут­тєво зросли можливості для спритних демагогів маніпулювати сві­домістю й волею Б. з метою навʼязува­н­ня їй власної волі; неабиякого пошире­н­ня набув конформізм, коли за­гроза залишитися поза Б. (тобто опинитися в меншості) змушувала людей фактично від­мовлятися від висловле­н­ня власної думки на догоду спільній волі, яка вважалася істиною в остан­ній ін­станції. Обидва ці випадки фіксували конформістське пере­родже­н­ня демократії як влади Б. або ж у деспотизм, або ж в охлократію, яка так само завершувалася деспотизмом. Від­так знову по­стала про­блема ви­значе­н­ня меж волі Б., щоб захистити права особистості. Таке ви­значе­н­ня досягається з допомогою різних механізмів: поділу держ. влади з системою стримувань і противаг, що унеможливлює або принаймні сут­тєво обмежує можливості для узурпації держ. влади; обмеже­н­ня волі Б. правами та свободами окремої людини, яка ви­знається цін­ністю, вищою за будь-які соц. спільноти; механізми прямої демократії обмежуються, лімітуються механізмами пред­ставницької демократії; періодично проводяться вибори, які дають змогу робити волю Б. динамічною, гнучкою, допомагають меншості пропагувати свої по­гляди й формувати нову Б. У ході виборів саме воля Б. втілюється в результатах голосува­н­ня. При цьому за­стосовуються різні системи врахува­н­ня волі Б.: система від­носної Б. (владу здобуває той кандидат, який зібрав більше голосів виборців, аніж будь-який інший кандидат); система абсолютної Б. (владу здобуває той кандидат, який зібрав більш як половину голосів виборців від числа тих, які взяли участь у голосуван­ні). Під час голосува­н­ня у пред­ставницьких органах влади так само за­стосовуються кілька систем, які дають змогу по-різному встановити волю Б.: волю виявила Б. від присутніх на засі­дан­ні (за­звичай тоді встановлюється і певний кворум, необхідний для правочин­ності роботи такого органу влади); волю виявила Б. від кон­ституційного (чи законом ви­значеного) складу цього органу (т. зв. проста Б.); волю виявила кваліфікована Б. (дві третини або ж три чверті складу від­повід­ного органу; це зумовлюється необхідністю прийня­т­тя особливо важливого ріше­н­ня, як, напр., внесе­н­ня змін до кон­ституції, оголоше­н­ня імпічменту президентові тощо). Для поліпше­н­ня організації роботи колегіальних пред­ставницьких органів влади в них утворюється ситуативна (неформалізована) або по­стійна, ін­ституціалізована Б., до якої входить більш як половина членів складу від­повід­ного органу.

В Україні перша неформальна парламентська Б. була утворена 1991 пред­ставниками комуніст. партії — група «За соціальну справедливість» (т. зв. група 239). У ВР України 3-го склика­н­ня на поч. 2000 11-ма депутат. групами і фракціями сформовано по­стійну неліву парламентську Б. 8 жовтня 2002 оголошено про створе­н­ня по­стійно діючої парламент. Б. у ВР України 4-го склика­н­ня.

Завантажити статтю