Більшість

БІ́ЛЬШІСТЬ  — певна частина цілого, яка за кількістю переважає будь-які інші його частини. У соц.-політ. та правовій сферах Б. (народу, членів парламенту тощо) традиційно розглядається як певна люд. спільнота, яка має або й не має того чи іншого інституціонального вираження, є більш-менш стабільним утворенням (коаліційна Б. у представницьких органах влади) або вкрай нестабільним, тимчасовим інструментом утілення тієї чи іншої волі (як, напр., Б. народу, яка голосує під час виборів, референдумів, плебісцитів тощо). Часто Б. також протиставляється меншості.

Поняття «Б.» тісно пов’язане з такими категоріями, як «народ», «влада», «демократія», «парламентаризм», «права людини». За умов сучас. демократій воля Б. цілком закономірно вважається основою легітимації публіч. влади. Проте здійснення влади Б. не може бути безконтрольним, оскільки здатне викликати, як зазначав Б. Кістяківський, народний деспотизм, самодержавство народу. Тому постає проблема забезпечення демократії як правління Б. й водночас уникнення тиранії Б. Слід також зважити на те, що існування думки й волі Б. не повинне нівелювати інтереси окремої особистості — як тієї, яка належить до Б., так і тієї, чиї позиції розходяться з позиціями Б.

У зв’язку з цим виокремлюються три основні контексти, в яких розглядається роль і значення Б.: у структурі демократії (розглядаються співвідношення Б. й народовладдя, Б. й меншості, волі Б. й інтересів особистості); вплив Б. на формування влади (зокрема під час виборів); механізм прийняття рішень Б. у представницьких та колегіальних органах влади (парламенти, органи місцевого самоврядування тощо), а також безпосередньо народом (референдуми, плебісцити) чи його частиною (зокрема об’єднаннями громадян, такими як партії та громадські організації).

Починаючи від античності, демократія традиційно розглядалася як панування Б. народу (під яким розумілася не вся людність, а сукупність вільних і формально рівних громадян), здійснення влади якою вважалося синонімом народовладдя. Одночасно передбачалося повноправне представництво інтересів кожної окремої вільної особистості в такій Б. При цьому встановлювалися також деякі політико-правові обмеження щодо пригнічення Б. прав та інтересів меншості чи ігнорування такими правами й інтересами: рішення Б. могли переглядатися й навіть скасовуватися, визнаватися незаконними чи неконституційними (зокрема і з ініціативи меншості); деякі права і свободи людини та люд. спільнот вважалися непорушними, невідчужуваними ні за яких умов, навіть за умов правильно оформленого рішення Б.; рішення Б., спрямовані проти інтересів особистості чи меншості, могли бути оскаржені до незалеж. судових органів; як Б., так і меншість на рівних засадах брали участь у формуванні представницьких органів публіч. влади; ідеї та погляди, що мають розбіжність із ідеями та поглядами, які їх у даний момент обстоює Б., також мають право на існування та вільне розповсюдження. В подальшому розвиток ідеї Б. був пов’язаний з утвердженням ідеї нар. суверенітету та розширенням соц. меж категорії «народ». Вважалося, зокрема, коли на зміну уявленням про суверенітет монарха прийшла доктрина суверенітету народу, що весь народ (а тим більше кожного разу) не зможе виявляти волю, яка була б волею всіх. Тому необхідно віднайти механізм якомога ближчий до волі всіх — механізм виявлення (визначення) спільної волі. Вважалося, що виявлення волі Б. і є механізмом формування спільної волі. Ця проблема найчіткіше була порушена ще у працях Ж.-Ж. Руссо. Водночас були виявлені й інші проблеми: наскільки кваліфікованою (політично і юридично виправданою, легітимною, ефективною тощо) буде воля такої Б., що втілена в тому чи іншому загальнообов’язковому рішенні; наскільки рішення, прийняте Б., відображатиме справжні інтереси самої Б. Тобто була порушена проблема політ. некомпетентності Б. народу й започаткований процес пошуку механізмів формування такої волі, яка б максимально відповідала справжнім інтересам і потребам Б. Був запропонований механізм передоручення (делегування) волі Б. представникам Б., сукупність яких, обрана за певними визначеними правилами, й стала складати представницькі органи публіч. влади цивілізов. країн. Вважається, що таке делегування суверенітету, якщо воно відбувається в законний спосіб, не порушуватиме інтереси Б. й не обмежуватиме також права меншості. Одночасно великої ваги набували далі й механізми прямого волевиявлення Б. — референдуми, плебісцити. Для підтримки зв’язку між Б., яка делегувала владу народу своїм представникам, і цими представниками була встановлена система зворотних зв’язків, що спиралася на механізм відкликання представника народу, який перестав виражати інтереси Б., що його обрала. Щоб забезпечити представництво в органах влади як представникам Б. народу, так і його меншості, поряд із мажоритарною виборчою системою (системою Б.) на поч. 20 ст. була запроваджена система пропорційного представництва, за якої доступ до публіч. влади стали отримувати як представники Б., так і представники меншості, об’єднані в партії. Відповідно на зміну мажоритарній демократії («демократії Б.») прийшла партисіпаторна демократія («демократія участі»).

Проблема правління Б. виявила й інші негативні сторони, які яскраво позначилися в сучас. суспільстві: суттєво зросли можливості для спритних демагогів маніпулювати свідомістю й волею Б. з метою нав’язування їй власної волі; неабиякого поширення набув конформізм, коли загроза залишитися поза Б. (тобто опинитися в меншості) змушувала людей фактично відмовлятися від висловлення власної думки на догоду спільній волі, яка вважалася істиною в останній інстанції. Обидва ці випадки фіксували конформістське переродження демократії як влади Б. або ж у деспотизм, або ж в охлократію, яка так само завершувалася деспотизмом. Відтак знову постала проблема визначення меж волі Б., щоб захистити права особистості. Таке визначення досягається з допомогою різних механізмів: поділу держ. влади з системою стримувань і противаг, що унеможливлює або принаймні суттєво обмежує можливості для узурпації держ. влади; обмеження волі Б. правами та свободами окремої людини, яка визнається цінністю, вищою за будь-які соц. спільноти; механізми прямої демократії обмежуються, лімітуються механізмами представницької демократії; періодично проводяться вибори, які дають змогу робити волю Б. динамічною, гнучкою, допомагають меншості пропагувати свої погляди й формувати нову Б. У ході виборів саме воля Б. втілюється в результатах голосування. При цьому застосовуються різні системи врахування волі Б.: система відносної Б. (владу здобуває той кандидат, який зібрав більше голосів виборців, аніж будь-який інший кандидат); система абсолютної Б. (владу здобуває той кандидат, який зібрав більш як половину голосів виборців від числа тих, які взяли участь у голосуванні). Під час голосування у представницьких органах влади так само застосовуються кілька систем, які дають змогу по-різному встановити волю Б.: волю виявила Б. від присутніх на засіданні (зазвичай тоді встановлюється і певний кворум, необхідний для правочинності роботи такого органу влади); волю виявила Б. від конституційного (чи законом визначеного) складу цього органу (т. зв. проста Б.); волю виявила кваліфікована Б. (дві третини або ж три чверті складу відповідного органу; це зумовлюється необхідністю прийняття особливо важливого рішення, як, напр., внесення змін до конституції, оголошення імпічменту президентові тощо). Для поліпшення організації роботи колегіальних представницьких органів влади в них утворюється ситуативна (неформалізована) або постійна, інституціалізована Б., до якої входить більш як половина членів складу відповідного органу.

В Україні перша неформальна парламентська Б. була утворена 1991 представниками комуніст. партії — група «За соціальну справедливість» (т. зв. група 239). У ВР України 3-го скликання на поч. 2000 11-ма депутат. групами і фракціями сформовано постійну неліву парламентську Б. 8 жовтня 2002 оголошено про створення постійно діючої парламент. Б. у ВР України 4-го скликання.

Завантажити статтю