Б’єрнсон Б’єрнстьєрне

Б’ЄРНСОН Б’єрнстьєрне (Bjørnson Bjørnstjerne; 08. 12. 1832, парафія Б’єрґан побл. м-ка Квікне, Норвегія — 26. 04. 1910, Париж) — норвезький письменник і громадсько-політичний діяч. Нобелівська премія в галузі літератури (1903). Народився в сім’ї пастора. Навчався у Християнії (нині Осло) у приватному ліцеї для старших учнів (1850–52). Уже в студентські роки брав активну участь у суспільному житті країни, приєднавшись до ліберального крила норвезької інтелігенції, що вела боротьбу за скасування унії зі Швецією, нав’язаної Норвегії після тривалої унії з Данією (1650–1818). У 2-й пол. 19 ст. Б. став ідейним провідником боротьби за незалежність Норвегії. 

Творчу працю почав як театральний критик у «Моrgenbladet» (1854–56). Від 1856 видавав газету «Illustreret Folkeblad», а 1857–59 працював художнім керівником та режисером найдавнішого норвезького театру в Берґені. Там він став також редактором газети «Bergenposten» і змінив її напрямок з консервативного на ліберальний. 1865–67 Б. працював художнім керівником Національного театру в Християнії, а 1866–71 редагував «Norsk Folkeblad», популярну серед селян. У 50-і роки почав писати поезію, прозу, п’єси. Багато його поетичних творів цієї пори (згодом вони склали збірку «Dikter og saga» — «Вірші та балади», 1870) покладено на музику, а вірш «Ja, vi elsker dette land» («Так, ми любимо цей край», 1859) став національним гімном Норвегії. Повісті Б. «Synnøve Solbakken» («Сюневе Сульбакен», 1857), «Arne» («Арне», 1859; український переклад М. Павлика опубліковано у газеті «Батьківщина», 1889, № 1–14), «En glad gut» («Веселий хлопець», 1860) та низка оповідань були написані на тему селянського життя й відкрили нову епоху в розвиткові норвезької прози. Персонажі цих творів романтизовані, письменник знаходить у них риси справжніх героїв. У п’єсах цього періоду «Halte-Hulda» («Крива Гульда», 1858), «Kong Sverre» («Король Свере», 1861 ), «Sigurd Slembe» («Сіґурд Лютий», 1862) Б. опрацьовував сюжети з давньої норвезької історії, їхні мотиви перегукувалися з сучасною йому проблематикою. У 1870-і роки Б. перейшов на позиції реалізму й у творах звернувся до суспільної тематики. У драмі «En fallit» («Банкрутство», 1875) він порушив тему моральності капіталу й фінансового світу, а в драмі «Redaktøren» («Редактор», 1875) — моральності преси. Соціальним та етичним проблемам присвячені й інші драми цього періоду. 

Найбільшим досягненням Б. у драматургії стала символічна дилогія «Over ævne» («Понад силу», ч. 1, 1883; ч. 2, 1895; український переклад у «Літературно-науковому віснику», 1900, т. 12). У 1-й ч. показано драму пастора, в душі якого відбувається боротьба між потребою віри та релігійними сумнівами, між радістю буття й почуттям цілковитої безвиході, а в 2-й — конфлікт між верхівкою багатих промисловців, що їх породжує індустріалізація країни, і злиденною верствою робітників, на яких перетворює колишніх селян той самий процес. Герой п’єси розв’язує конфлікт анархічним актом у ніцшеанському дусі — фізичним знищенням купки багатіїв ціною власного життя. Альтернативу цим подіям письменник бачить у компромісі. Суспільним проблемам присвячена й пізня проза Б.: повісті «Støv» («Порох», 1882), «Det flager і byen og på havnen» («Місто й гавань у прапорах», 1884), «På Guds veje» («Божою дорогою», 1889; український переклад у газеті «Діло», 1907, № 161–280). Б. плідно працював також у царині публіцистики, відгукуючись у європейській пресі на актуальні питання сучасності. Упродовж усього життя, борючись за самостійність Норвегії, він співчував іншим поневоленим народам, які домагалися своїх національних прав (фінам, словакам, чехам), і ставав на їхню оборону. 1903 Б., завдяки редакторові німецькомовного часопису «Ruthenische Revue» (1903–05, від 1906 — «Ukrainische Rundschau») Р. Сембратовичу, з яким листувався до смерті останнього (1906), познайомився з Україною та її історією. 

Відкриття України було для Б., за його словами, великою подією, він не раз ставав на захист прав українців (лист до міністра внутрішніх справ Росії В. Плеве з приводу політичного гніту у підросійській Україні 1903; відповідь на анкету часопису «Ruthenische Revue» «Заборона української мови в Росії» (1904), стаття «Русини» в паризькому часописі «Le Courrier Europeen» (1906), співредактором якого він був, стаття «Поляки-гнобителі» (1907), надрукована одночасно в «Ukrainische Rundschau», віденському щоденнику «Die Zeit» та «Le Courrier Europeen», а також у скороченому українському перекладі в часописі «Діло»). Після смерті Р. Сембратовича Б. підтримував листування з його наступником В. Кушніром. Завдяки великому авторитетові Б. у західному культурному світі його виступи на захист українців мали значний розголос. В Україні твори Б. почали перекладати 1886 (казка «Ліс» у перекладі І. Франка, часопис «Зоря», № 8), серед перекладачів — М. Яцків, Л. Лопатинський, Л. Гринюк, А. Крушельницький, Є. Ярошинська, в наш час О. Сенюк та інші. Лесь Курбас, переклавши вірш Б. «Я вибираю березіль» («Барикади театру», 1923, № 1), узяв із нього назву для свого театру.

Рекомендована література

1. Франко І. Передмова до драми Б. «Понад наші сили» // ЛНВ. 1900. Т. 12;
   Google Scholar Internet
2. Украинка Леся. Новые перспективы и старые тени // Жизнь. 1900. № 12;
   Google Scholar Internet
3. Її ж. Новейшая общественная драма // Твори. К.; Х., 1930;
   Google Scholar Internet
4. Лозинський М. Бєрнштерне Бєрнзон // Люди: Біогр.-літ. нариси. Л., 1909;
   Google Scholar Internet
5. Сенюк О. Післяслово // Б. Б’єрнсон. Небезпечне сватання. К., 1986;
   Google Scholar Internet
6. Іваничук Н. Б’єрнстьєрне Б’єрнсон — поборник прав українського народу // Українська періодика: історія і сучасність. Л., 1997.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю