Абстрактне і конкретне

АБСТРА́КТНЕ і КОНКРЕ́ТНЕ (від лат. abstraho — від­тягую, від­риваю; лат. concretus — згущений, затверділий, цілісний) — філософські терміни, що за­стосовуються і як слова звичайної мови. У філософії ці терміни мають дещо від­мін­ний зміст в онтології, епістемології, психології. В онтології їх за­стосовують у класифікації (поділі) обʼєктів на одиничні (індивіди, партикулярії) та загальні (універсалії). Саме одиничні обʼєкти перед­усім і є цілісними, звʼязаними (конкретними) утворе­н­нями. До них належать т. зв. фіз. тіла (зокрема біол.): їм властива просторово-часова локалізація і сталість (лат. res exensa); вони зберігають свою ідентичність, якщо заг. перед-умови їхнього буття не змінилися. Ці фіз. тіла (які можуть бути у твердому, рідкому та газоподіб. станах) називають також емпірич. обʼєктами — вони, як правило, є джерелом наших від­чут­тів та спри­ймань. Особливим видом фіз. тіла (фіз. матерії) є поля (гравітац., електромагнітні). Ідентифікацію тіл здійснюють або за певними зовн. ознаками (зокрема способом їхньої взаємодії з ін. тілами), або ж за внутр. структурою (напр., будовою молекули чи атома). Структурна ідентифікація перед­бачає ви­окремле­н­ня (шляхом аналізу) деяких елементар. тіл та способу звʼязку цих «простих» тіл у певне складне ціле. Кожна з наук перед­бачає певний рівень (глибину) роз­кладу цілого на простіші складники (аналіз); звідси зро­зуміло, що поня­т­тя простого і складного є від­носним — залежно від того, що береться за базисні (елементарні) одиниці аналізу. Однак до одинич. обʼєктів належать не тільки фіз. тіла, а й психічні утворе­н­ня — індивід. психіка, «душа», психічні стани, образи, думки тощо (лат. res cogitans, intelligens, imaginans, sentiens, volens і т. п.). Напр., спри­йма­н­ня фізич. обʼєкта є психіч. обʼєктом. До одинич. обʼєктів належать не тільки одиничні сталості, а й зміни (події) та процеси. Процес — це послідовність взаємоповʼязаних змін. Отже, процес необхідно від­різняти від послідовності ніяк не повʼязаних між собою змін (подій). Серед на­званих осн. видів одинич. цілостей роз­різняють простіші утворе­н­ня і комплекси (складні цілості), а також сукупності (чи послідовності) — просте «сусідство» у просторі і часі певних тіл, подій, процесів. В онтології пере­рахованим конкрет. обʼєктам проти­ставляють абстрактні, або, інакше, теор. обʼєкти (див. Теорія). Абстрактні обʼєкти є ро­зумовими утворе­н­нями, які зʼявляються внаслідок того, що в мислен­ні ми неначе від­окремлюємо від конкрет. обʼєктів ознаки (властивості), форми і структури, суб­станції, звʼязки та від­ноше­н­ня. Так зʼявляються абстрактні поня­т­тя, ідеї та теорії. Хоча будь-яке поня­т­тя правомірно від­носити до абстракт. обʼєктів (res cogitans), у логіці поня­т­тя, як правило, поділяють на К. та А.: поня­т­тя тим абстрактніше, чим більше якась ознака (форма, структура, від­ноше­н­ня) мислиться у від­риві від носія цих ознак. Напр., припускають, що за словом «вологість» стоїть більш абстрактне поня­т­тя, ніж за словом «вологе», бо в першому випадку мислять властивість, узяту більшою мірою у від­риві від носія цієї властивості, ніж у другому випадку. Але важливішим в онтології є пита­н­ня про природу абстракт. обʼєктів. Прикладом може бути суперечка щодо природи матем. понять (див. Філософія математики). У новочас. емпіризмі наївно припускалося, що абстрактні поня­т­тя утворюються тільки шляхом порівня­н­ня і від­окремле­н­ня спільних ознак (форм, структур, звʼязків, від­ношень). Тим самим недооцінювали активність ро­зуму в утворен­ні понять, ідей, теорій. Окрім того, в онтології предметом гострих дис­кусій є пита­н­ня про онтол. статус дій, значень (див. Семантика), цін­ностей (див. Філософія цін­ностей). Поня­т­тя «А.» і «К.» є важливим також в епістемології та філософії науки, зокрема в дослідж. філос. пі­зна­н­ня. В емпірич. фундаменталізмі (позитивізмі) джерелом конкретності понять, ідей, теорій вважали факти. Факти дані нам у ви­гляді чут­тєвих спри­ймань та від­повід. описів. Одначе, як показав ще Г. Геґель у стат­ті «Хто мислить абстрактно», без­посередні спри­йма­н­ня (як і будь-яка без­посередність) є чимось А. для мисле­н­ня: тільки роз­клад цілого на склад. частини, пі­зна­н­ня звʼязків між цими елементами та обʼ­єд­на­н­ня (синтез) у мислен­ні елементів у звʼязане ціле дає нам ту конкретність, якої не має без­посереднє спри­йма­н­ня цілого. Більше того, оскільки факти добираються у світлі певної ідеї чи теорії (К. Поп­пер), то можна твердити, що факт не є чимось простим і без­посередньо цілісним. У сучас. філософії запорукою конкретності певного поня­т­тя чи ідеї вважають їх звʼязок з іншими поня­т­тями чи ідеями у межах певного темат. дискурсу (ширше — інтелект. традиції) чи системи понять. Якщо залишити осторонь суто теор. науки (напр., математику), то будь-яке поня­т­тя набуває конкретності завдяки взаємоповʼязаності понять включно з певною сукупністю від­повід. фактів. Когерентна (звʼязна) концепція істини якраз і ґрунтується на такому ро­зумін­ні конкретності істини: вислів Г. Геґеля «істина завжди конкретна» має своїм джерелом когерентне ро­зумі­н­ня істини. Будь-яка ідея чи поня­т­тя, вирвані з контекс­ту темат. дискурсу (чи з певної системи понять), стають загальними або неви­значеними, тобто абстрактними.

Завантажити статтю