Австро-Угорщина

Визначення і загальна характеристика

А́ВСТРО-УГО́РЩИНА (Österreich-Ungarn; офіційно від 14 листопада 1868 — Österreichisch-Ungarische Monarchie — Австро-Угорська монархія) — дуалістична (дво­єдина) монархія на чолі з династією Габсбурґів, імперія яких протягом більш як чотирьох століть була однією з наймогутніших європейських держав. Утвор. 1867 в результаті пере­творе­н­ня адм.-територ. структури Австр. імперії на основі ком­проміс. угоди між австр. і угор. правлячими колами, що стала одним із наслідків угор. революції 1848–49. Габсбурґи прагнули викори­стати це обʼ­єд­на­н­ня сил для придуше­н­ня нац.-визв. і демократ. руху в імперії, зокрема вимог незалежності для Угорщини. За Кон­ституцією 1867, що стала зразком для країн Центр. Європи, землям Австр. імперії — Ціслейтанії та Угор. королівства — Транс­лейтанії (назви від р. Лейта, де проходив кордон між ними) гарантувалося самоврядува­н­ня: вони ви­знані суверен­ними й рівноправ. частинами монархії зі своїми окремими вищими законодав. установами (парламентами та кабінетами міністрів), обʼ­єд­нані владою єдиного монарха — австр. імператора і угор. короля (австр. імператор від 1848 Франц Йосиф І (1830–1916) коронувався на угор. престол у червні 1867). А.-У. була другою за територією (676545 км²) і третьою за кількістю насел. (понад 51 млн осіб) державою Європи, до складу якої, крім власне австр. та угор. земель, Чехії, Моравії, Силезії, Ґрацу, Далмації, Крайни, Істрії, Трієсту, Транс­ільванії, Хорватії, Славонії, Баната, Словач­чини і порту Фіуме, входили й укр. землі — Галичина i Буковина, що були під­владні Відню і ре­презентовані у Держ. імпер. Раді, Угорська Русь (Закарпа­т­тя), під­владна Будапешту. Делегації парламентів Австрії та Угорщини здійснювали заг.-держ. законодавчу владу: засі­да­н­ня від­бувалися почергово у Відні та Будапешті. Викона­вча влада в Австрії належала імператорові (цісареві) і йому ж як королю — в Угорщині через кабінети міністрів; а законодавча — рейхсратові (Імпер. раді, що складалася з палат панів і депутатів) та сеймові (складався з верх. (магнатів) і ниж. (депутатів) палат) в Угорщині. Хорватія і Славонія мали окремий сейм, а Галичина та Чехія — обмежений автоном. статус. А.-У. була багатонац. державою: серед її насел. були пред­ставники бл. 30 націй та народностей, найчисельніші з яких — німці (12 млн), угорці (10 млн), чехи (6,5 млн), поляки (5 млн), хо­рвати і серби (3,5 млн), румуни (понад 2 млн), словаки (2 млн), словенці (понад 1 млн). Українці (істор. назва — русини) складали до 8 % насел. монархії (понад 4 млн — понад 3,5 млн галичан і буковинців в Австрії та бл. 0,5 млн закарпатців в Угорщині). Феодал. пере­житки, соц.-кастова нерівність, екон. екс­плуатація труд. люду, нац. гнобле­н­ня, перед­усім словʼян. народів, спів­існували в А.-У. з заг. тенденціями демократ. роз­витку й обʼєктивно-істор. процесами консолідації на основі екон. про­гресу, зміцне­н­ня соц. звʼязків, урбанізації та культур. інтеграції, що при­скорилися на межі 19–20 ст. завдяки здійснен­ню широких реформ: за­проваджено суд присяжних, заг. військ. повин­ність, рівність віро­сповідань, заг. виборче право (від 1907) тощо. Українці, по­збавлені, як і ін. народи імперії, багатьох прав, все ж завдяки порівняно толерант. ставлен­ню влади досягли певних успіхів у своєму нац.-культур. й соц.-екон. роз­виткові, зокрема в Галичині та Буковині (в Закарпат­ті вони за­знавали значних утисків з боку угор. влади, що проводила політику мадяризації). Під час 1-ї світової війни А.-У. — союзниця Німеч­чини (чл. т. зв. Четверного союзу, що протистояв Антанті) і разом з нею за­знала поразки, що при­скорило паді­н­ня династії Габсбурґів (остан­ній з них — Карл І, правив від 1916) та роз­пад імперії у 1918. На тер. А.-У. в результаті нац.-демократ. революцій виникли самост. держави — Австрія, Угорщина, Чехословач­чина; частина земель А.-У. вві­йшла до складу Югославії, Румунії, Польщі. Укр. землі, не­зважаючи на опір і прагне­н­ня населе­н­ня до суверен­ності і воз­зʼ­єд­на­н­ня з Великою Україною, за договорами, роз­робленими країнами-пере­можницями Антанти на Паризькій мирній конференції 1919–20, знову опинилися в складі чужих держав: Буковина — Румунії, Галичина — Польщі, Закарпа­т­тя — Чехо-Словач­чини.

Літ.: Трайнин И. П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее ра­спад. Москва; Ленин­град, 1947; Писарев Ю. А. Освободительное движение югославских народов Австро-Венгрии. 1905–1914 гг. Москва; 1969; Освободительное движение народов Австрийской империи. Период утверждения капитализма. Москва, 1981; Балканы в конце 19 — начале 20 ст. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва, 1991; Скоропадський П. Спогади. К.; Філадельфія, 1992; Верига В. Нариси з історії України (кін. 18 — поч. 20 ст.). Л., 1996; Австро-Венгрия: интеграцион­ные процесы и национальная специфика. Москва, 1997; Грендвилл Дж. История 20 века. Люди. События. Факты / Пер. с англ. Москва, 1999; Попик С. Д. Українці в Австрії 1914– 1918. Ав­стрійська політика в українському питан­ні періоду Великої війни. К.; Чц., 1999; Фісанов В. П. Про­гране суперництво (США та Австро-Угорщина у Центральній Європі в роки Першої світової війни). Чц., 1999; Фрейдзон В. И. Нация до национального государства. Историко-социологический очерк Центральной Европы 18 — начала 20 вв. Дубна, 1999.

С. В. Від­нянський

Завантажити статтю