Антипатія

Визначення і загальна характеристика

АНТИПА́ТІЯ (грец. ἀντιπάϑεια — огида; від анти… і грец. πάϑος — біль, страж­да­н­ня) — негативна емоційна реакція людини на щось або когось. Викликає внутр. не­вдоволе­н­ня від реал. або мисленого контакту з певним обʼєктом. Протилежністю А. є симпатія. А. може виникати як на ґрунті вражень від певних особистих рис людини (зовн. ви­гляд, голос, манери, звички), так і на ґрунті принцип. роз­ходжень (клас., політ., світо­глядних) або не­прийня­т­тя морал.-психол. якостей тієї чи ін. особи. А. обмежує спілкува­н­ня людей, пере­шкоджає згуртуван­ню соц. групи, є одним із чин­ників соц.-психол. некомунікабельності. А. може посилюватися за рахунок не­стабільної сфери особистості. У поведінці субʼєкта А. об­умовлює обмеженість у кількості і тривалості контактів з її обʼєктом; тенденцію до ди­станціюва­н­ня; акцентува­н­ня роз­біжностей у позиціях; замасковані конфліктні вчинки та від­криті зі­ткне­н­ня. У між­особовому спілкуван­ні антипатичні стосунки продукують низьку чутливість до по­глядів та нюансів взаємооцінок, невисоку довіру, сут­тєві деформації в ро­зумін­ні іншого і самого себе. Можуть су­проводжуватися різноманіт. ефектами сприйня­т­тя, зокрема «ефектом ореолу» — ігнорува­н­ня або недооцінка позитив. якостей особи на тлі надмірно загостреної уваги до недоліків; асиметрії позитив. та негатив. результатів — пере­більшена оцінка свого успіху з одночасним знеціне­н­ням досягнень обʼєкта А.; пере­несе­н­ня мотиву на мету — негативність сприйня­т­тя особи субʼєктивно ви­ступає як кінцева мета контакту; каузальної атрибуції — приписува­н­ня негатив. характеристик, не наявних у колі ситуації, але необхідних як інформація, що до­зволяє побудувати цілісну когнітивну одиницю. У виникнен­ні від­чу­т­тя А. можуть брати участь механізми, що від­повід­ають обʼ­єд­нан­ню емоц. процесів з процесами когнітив. пере­робки інформації. Як приклад можна навести проекцію, стереотипізацію, ідентифікацію — у кожному з них емоційність від­ноше­н­ня стимулює спроби спів­ставлень «я-концепції» та «антипатичного образу». Про­блема А. як психол. реальності роз­глядається у теоріях атрибуції. У Ф. Гайдера вона знаходить від­ображе­н­ня в концепції «балансних моделей», де антипатичне сприйня­т­тя притаман­не не­збалансованій когнітив. структурі, коли позитивне від­ноше­н­ня не поширюється на ін. обʼєкти (нетранзитивне), а негативне, навпаки, ір­радіює (транзитивне). Т. Ньюком, уточнюючи когнітивну схему Гайдера, вводить необхідність узгодже­н­ня ат­титюдів як регулювальний механізм від­носин. Згідно з цим А. до третьої персони може стимулюватися партнером зі спілкува­н­ня, незалежно від попереднього субʼєкта. Г. Бірн трактує А. як ієрархічну модель, що від­творює рівень прояву не­приязні у конкрет. вчинках. Другий напрямок теор. пошуку спрямов. на пошук детермінанта А. в «я-концепції» субʼєкта (Д. Брокстон, С. Тейлор, В. Мет­тел). Згідно з такими по­глядами, подібність образів себе та iн. особи може під­силювати А. внаслідок стимулюва­н­ня від­чу­т­тя сорому, провини, неповноцін­ності за механізмом ідентифікації з не­привабл. поведінкою цієї особи. Контрастність збільшує ди­станцію і послаблює такі ефекти. Пред­ставники третьої течії вбачають витоки А. в умовах середовища, яке продукує ситуацію суперництва, внутр.-групових дис­позицій між­статевої взаємодії (Б. Паригін, А. Єршов, Ю. Цуканова, М. Алексєєва).

Літ.: Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. К., 1990.

О. Т. Баглюк, А. П. Коняєва

Завантажити статтю