Антиутопія

АНТИУТО́ПІЯ (від анти… і утопія). У сучасній теоретичній думцi не iснує усталеного визначення А. Під поняттям «А.» зазвичай виокремлюють, по-перше, iдейну течiю сучас. сусп. думки, яка ставить пiд сумнiв можливiсть досягнення справедливого сусп. устрою; по-друге, полiт. i мист. твори, в яких доводиться небезпечнiсть реалiзацiї того чи iн. варiанта розвитку людства; по-третє, твори, що належать до т. зв. «антипрогресистського» напряму фiлософування, в яких заперечується сама можливiсть прогресу людства та окремих регiон. цивiлiзацiй (культур). Проте так чи iнакше, А., вочевидь чи приховано, розглядається як протилежнiсть утопiї. В iсторiї сусп. думки утопiя виникає передусiм як розгорнута модель бажаного суспільства — перевлаштування соц. буття згiдно з тими чи iншими iдеалами, цiнностями, мрiями, переконаннями. За допомогою рiзних засобiв — наук., худож., релiг. тощо — проектуються картини iдеал. життєустрою i визначаються (явно чи неявно) засоби реалізації цих проектiв (Т. Мор, Т. Кампанелла, Мореллі та ін.). В А. виявляється негативне ставлення до певних шляхiв соц. розвитку, до цiлiсної моделі свiту, яка не повинна чи не може здiйснитися. Тому автори А., заперечуючи щось як утопію, завжди мають на увазі певну «реалістичну» програму або й вiдкрито говорять про неї, — навiть тоді, коли йдеться про «антипрогресистський» напрям в антиутопiч. мисленнi. Останній так чи iнакше, висуваючи альтернативу наявному станові речей, заперечує можливість i потрiбнiсть прогресу й iдеалiзує консервацiю на невизнач. час архаїч. соц.-культур. структур. А. попереджає про небезпеку, найчастiше вона є доповненням чи антагоністом до певних утопiч. програм, нерiдко «розчиняється» в iн. соцiокультур. формах, передусiм у мистецтвi та політиці. Історiя 20 ст. є прикладом реалiзацiї числен. утопіч. проектiв, чимало з яких пов’язані з тоталiтар. iдеологiєю та практикою. Для демократ. напрямiв свiт. сусп. думки Рад. Союз був утiленою А., хоча з погляду «зсередини», пpитaмaнного бiльшостi населення СРСР (до часу перебудови), рад. лад виступав утiленням всеосяж. утопiї (хоч би як офiц. iдеологи заперечували утопічнiсть марксизму-ленiнiзму). В укр. культурі сплески антиутопіч. мислення припадають на 20-і, 60-і та 80–90-і рр. 20 ст. Спектр творів, у яких об’єктивуються антиутопічні ідеї, вельми широкий — від сатир. циклу Остапа Вишні про «країну Чукрен» до памфлетів М. Хвильового, від філос.-політ. розвідок В. Мороза і Ю. Бадзьо до фантаст. романів та оповідань Г. Пагутяк і О. Тесленка. Проте в підцензур. літературі А. як заперечення панівної більшов.-великодерж. утопії не могла розвиватися. Нині в сусп. думці певну популярність здобула «антипрогресистська» А. (від комуніст. публіцистики до романів фантаста А. Дмитрука), яка заперечує принципову можливість поєднання ринк. відносин із гуманізмом. Антиутопічні риси притаманні й теор. побудовам деяких філософів (М. Булатов), які вважають, що «золота ера» людства, час ноосфери, уже позаду — в 19 ст. Найвідоміші представники А. — Є. Замятін («Ми»), О. Гакслі («О, дивний новий світе»), Дж. Орвелл («Ферма тварин», «1984»), А. Бйорджасс («Механічний апельсин»), У. Ґольдінґ («Володар мух»). Близькими до А. були романи-попередження («Машина часу» Ґ. Веллса, «Легша за абетку» Р. Кіплінґа, «Спогади про майбутнє» Р. Нокса, «R. V. R.» К. Чапека та ін.).

Розмір шрифту

Антиутопія

Рекомендована література

Інформація про статтю