Апеляція

АПЕЛЯ́ЦІЯ (від лат. appellatio — звернення) — оскарження судових рішень у цивільних і кримінальних справах до суду вищої (апеляційної) інстанції, що наділений правом переглядати справу. Апеляц. суд заново розглядає наявні у справі та нові докази і або затверджує оскаржене рішення, або приймає нове. А. називають також звернення за підтримкою (напр., А. до громад. думки). Як гарантія законності та обґрунтованості суд. рішень А. закріплена у законодавстві переважної більшості країн світу. Інститут апеляц. провадження здавна відомий і в Україні. Зокрема він докладно врегульований у «Правах, по которым судится малороссийский народ» (1743), де А. визначалася як «правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них уважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді». Як сторонам у цивіл. процесі, так і підсудному та потерпілому у кримін. процесі належало право подавати А. на тій підставі, що суд. рішення не відповідало праву і справедливості. «Права…» визначали підстави, строки й порядок подання А., порядок її розгляду та вирішення. Перешкоджання з боку суддів у поданні обґрунтованої А. до вищого суду або передчасне виконання рішення (тобто до перегляду справи вищим судом) тягло скасування рішення, а особі, яка постраждала від нього, судді сплачували штраф і відшкодовували завдану їй шкоду. Якщо вищий суд, розглянувши А., встановлював, що нижчий суд виніс неправил. вирок, за яким підсудного засуджено до жорстокої або смерт. кари, то судді підлягали такому ж покаранню. Разом з тим жорстоко каралося і подання учасниками процесу необґрунтованих А., особливо поєднаних з обвинуваченням суддів у винесенні вироку з мотивів користолюбства чи злоби. «Права...» передбачали перелік обставин, за яких подання А. не допускалось (зокрема, якщо апелянт-підсудний добровільно зізнався у суді у вчиненні злочину), зазначалися безперечні підстави для скасування суд. рішення. За Статутом цивіл. судочинства Рос. імперії (1864), що діяв в Україні до 1918, сторонам цивіл. процесу надавалося право подати мотивовану А. на рішення окруж. судів (без участі присяжних) до суд. палат, а на рішення мирових судів — до з’їзду мирових суддів. Право на А. мали також підсудний, приват. обвинувач, прокурор, цивіл. позивач і цивіл. відповідач, в окремих випадках — поліція. ЦР УНР, прагнучи створити власну суд. систему, Законом від 30 листопада 1917 визнала «неправомочність Київської, Харківської та Новочеркаської суд. палат з 1 грудня 1917 орудувати в справах, що постали на території України», а ще одним Законом «Про заведення апеляційних судів», прийнятим того ж дня, визначила статус цих судів, причому повноваження, обсяг розгляду та внутр. організація нових апеляц. судів майже не відрізнялася від попередніх суд. палат, ліквідованих «за відчуженість і неприхильність до українського життя». За Законом «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 усі судді обиралися ЦР більшістю у 3/5 голосів з числа осіб, які могли навіть не мати вищої освіти. У ЗУНР Законом Укр. Нац. Ради від 15 лютого 1919 вищою (другою) інстанцією у цивіл. і кримінал. справах було передбачено Вищий суд у Львові, а до його створення «в часі надзвичайних обставин, спричинених війною» функції другої інстанції надавалися «Окремому судовому Сенату другої інстанції», спеціально створ. розпорядженням Держ. Секретаріату судівництва при окруж. суді у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Голову і членів Сенату призначав Держ. секретар судівництва з наступ. затвердженням Укр. Нац. Радою або її Виділом. Засідання окремих сенатів відбувалися щомісяця. Більшов. влада скасувала А. як таку, що нібито послаблювала діяльність суду першої інстанції, ускладнювала і затягувала судовий процес. Постановою Нар. Секретаріату України «Про введення народного суду» (04. 01. 1918) та декретом РНК УСРР «Про суд» (14. 02. 1919) ліквідовано стару судову систему, введено нар. суд та касацію, що не дозволяла судові другої інстанції повторно переглядати цивіл. чи кримінал. справу. Конституція України 1996 передбачає апеляц. оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом (ст. 129). В А. учасника цивіл. чи кримінал. процесу має бути зазначено: якому суду і від кого вона подається, місце проживання апелянта; предмет скарги, мотиви, що спростовують законність та обґрунтованість суд. рішення (вироку); вимоги апелянта, його підпис і дата скарги. Подання А. зупиняє виконання суд. рішення (вироку) до розгляду справи відповідним апеляц. судом. А. розглядається за правилами апеляц. провадження.

В Україні термін «А.» має ще кілька значень. Відповідно до «Положення про Апеляційну раду Державного департаменту інтелектуальної власності України» А. — це письм. заперечення, що подається до Апеляц. ради проти рішення Департаменту щодо заявки або міжнар. реєстрації знака, чи видачі охорон. документа, або поширення дії міжнар. реєстрації знака на території України. А. вважається також скарга щодо питань сертифікації продукції та послуг у системі сертифікації. Відповідно до «Умов прийому на перший курс вищих навчальних закладів України» під А. розуміють скаргу на результати вступ. іспитів, яку розглядає апеляц. комісія ВНЗу. Письмова незгода з висновками комісії експертів у справі атестації того чи іншого виробництва або його продукції також вважається апеляцією. Скарга на низку рішень держ. податк. адміністрацій (інспекцій), зокрема про припинення операцій за розрахунковими та ін. рахунками, відкритими для платників податків у банках та ін. кредит. установах; примус. стягнення не внесених вчасно податків та ін. платежів до бюджету; застосування фінанс. санкцій розглядаються як апеляція.

Завантажити статтю