Акомпанемент музичний

АКОМПАНЕМЕ́НТ МУЗИ́ЧНИЙ (франц. accompagnement, від accompagner — су­проводжувати) — функція музичного матеріалу, що полягає у доповнен­ні, «від­тінюван­ні» іншого мистецького (музичного, сценічного, образотворчого тощо) матеріалу, що звучить (екс­понується) одночасно. А. м. поділяється на зовн., що перед­бачає викори­ста­н­ня музики в синтезі мистецтв (муз. су­провід до танців, сценіч. та екран. дії, образотвор. екс­позиції тощо) чи позамист. ситуацій (викори­ста­н­ня музики в обрядах, ритуалах, під час масових гулянь та ін.), і внутр., що функціонує лише в межах муз. мистецтва (су­провід сольної партії твору). А. м. є антитезою муз. соло і перед­бачає поділ функцій виконавців на соліста (спів­ака, інструменталіста), хор, вокал. або інструм. ансамбль і акомпаніатора. А. м. може бути колективним (ансамблевим — інструм., вокал., вокал.-інструм.; оркестр. хор., оркестр.-хор. тощо) та індивід., який перед­бачає викори­ста­н­ня інструментів із роз­виненими фактурними можливостями — клавішних (фортепіано, орган), струн­но-щипкових (гітара, бандура, арфа та ін.) або ударних. У царині А. м. вирізняється автоакомпанемент (або самосу­провід), коли виконавець — пере­важно спів­ак або деклама-тор — по­єд­нує функції соліста і акомпаніатора. Такий тип А. м. набуває найбільшого пошире­н­ня в нар. епосі (мистецтво кобзарів, аедів, ашугів тощо), у міській побут. традиції (романс, авторська акуст. пісня, турист. студент. пісні та ін.), подекуди — у вокал. джазі, поп- і рок-музиці. За способом спів­від­ноше­н­ня із су­проводжуваним матеріалом А. м. ві­ді­грає такі функції: ритмо-динаміч. тла (напр., су­провід ритуал. танців та ін. обряд. дій у прадавніх нар. культурах), ритмо-гармон. су­проводу (в нар. епосі, пісен­но-танц. мистецтві міської побут. традиції, поп- і рок-музиці), колористич. тла (притаман­на муз. модернізмові — починаючи від ім­пресіонізму, та авангардизмові, зокрема — сонористиці й алеаториці), роз­винутого су­проводу — «змага­н­ня», де А. м. є не лише тлом, а й худож. «партнером» сольної партії, здатним, залежно від конкрет. мист. задуму, пере­бирати на себе функції соліста (камерно-симф., вокал. та вокал.-симф. музика 18–20 ст., насамперед жанр сольного інструм. і вокал. концерту, сольні та ансамблеві епізоди в операх тощо). Жанр.-стильова еволюція А. м. су­проводжувалася і його еволюцією в нотописі: від кін. 16 й подекуди до серед. 18 ст. в країнах Європи А. м. виписувався умов. по­значками — цифр. кодами акордів, що давало змогу виконавцеві довільно тлумачити їх фактурне втіле­н­ня. Лише у 18 ст., у процесі стрімкого ускладне­н­ня й урізноманітне­н­ня муз. фактури, А. м. почали занотовувати повністю. В укр. мистецтві явище А. м. ві­доме від доби Київ. держави (у мистецтві гуслярів-билин­ників та скоморохів). У нац. фольклорі пізнішої доби А. м. най­яскравіше втілився в жанрах, повʼязаних з інструм. музикою, — мистецтві «тро­їстих музик», що су­проводжували нар. танці, кобзар. мистецтві, де уособилося явище автоакомпанементу на кобзі, бандурі, торбані та ін. давніх нац. інструментах, а також у мистецтві лірників та дударів (волинярів), де склався особл. тип А. м. — мелодичний, що фактично ві­ді­грає роль «паралельного соло» (або «голосу-від­лу­н­ня», коли су­провід. інструмент певною мірою імітує та варіює партію спів­ака-оповід­ача). Укр. музика міської побут. традиції та нац. «академічна» музика, які роз­вивалися в річищі європ. муз. культури, успадкували й роз­винули типи і функції А. м., що склалися в країнах Європи, водночас транс­формувавши його в дусі традицій укр. кобзар. та лірниц. мистецтва (у вокал.-інструм. музиці) і нац. «партесного» і хорового духового концерту (у вокал. музиці із хор. су­проводом — деякі хори Б. Лятошинського, С. Людкевича, Л. Дичко та ін.). Роз­виток в укр. музиці стильових засад авангардизму збагатив її зразками сонорно-колорист. А. м. (Медитація № 2 для віолончелі та камер. оркестру В. Сильвестрова, симфонії № 3 (2-а ч.) і № 5 Є. Станковича та ін.). У поп-музиці кін. 20 ст. «живий» А. м. по­єд­нується із фоно­грамою («мінусовою», яка перед­бачає сольне викона­н­ня під А. м. у мех. записі, і «плюсовою», під яку виконавець лише імітує спів, що повністю, разом із су­проводом подається в записі) та компʼютер. музикою.

Завантажити статтю