Амністія

АМНІ́СТІЯ (грец. ἀμνηδτία — прощення, від ἀμνηδτέω — забуваю) — повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності й покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Звільнення від покарання за А. відоме із давніх часів. У стародав. Римі, напр., за часів республіки А. застосовувалася за рішенням нар. комісій та сенату, а в часи імперії це право перейшло до імператорів. У епоху середньовіччя А. за своїм юрид. значенням не відрізнялася від помилування. Ці інститути нерідко використовувалися феодалами з метою особистого збагачення. Пізніше А. і помилування широко застосовувались щодо засуджених із привілейов. станів, що давало можливість залишати безкарними тяжкі злочини аристократії. Тому прогресивні діячі 18 ст. різко засуджували інститут помилування. Пізніше А. на Заході розвивалася як самост. інститут. На відміну від помилування, що вважалося актом милосердя стосовно окремої особи, А. — акт політичний, що здійснюється в інтересах усього суспільства. У законодавстві Рос. імперії між помилуванням і А. не проводилося чіткого розмежування; власне, в ньому не вживано термін «А.», а використовувано терміни «помилування» та «прощення», що застосовувалися у випадках звільнення від покарання як окремих осіб, так і багатьох засуджених. Кримінальне Укладення 1903 вживало і термін «загальний милостивий маніфест». У ст. 165 Укладення про покарання 1845–85 зазначалось, що помилування і прощення винних ні в якому разі не залежить від суду. Воно безпосередньо виходить від верховної самодерж. влади і може бути лише справою монаршого милосердя. У багатьох сучас. країнах право А. належить законодав. органам, а право помилування — виконав. владі. Так, відповідно до Конституції Франції 1946 президент мав право помилування, здійснюване ним у Вищій Раді Магістратури; А. могли бути даровані лише законом, тобто ці акти у встановленому Конституцією порядку повинні були видавати Нац. Збори. У Англії акти про А. можуть видаватися як закони. Юридично помилування є прерогативою короля (королеви), а фактично акти помилування видає міністр внутр. справ. За Конституцією США, президенту належить право помилування засуджених федерал. судами за злочини, вчинені проти США. Щодо осіб, засуджених судами штатів за місц. законами, помилування здійснюють губернатори штатів у порядку, обумовленому законодавством відповідного штату. У Конституціях СРСР 1924 та 1936 передбачалося право застосування А. як вищими держ. органами СРСР, так і Центр. виконав. комітетами республік. Акти А. видавались як закони, укази Президії ВР СРСР, а також укази Президії ВР союз. республік. У виняткових випадках це право надавалось АР. Так, у Кримінал. Кодексі УРСР тих часів передбачалась можливість застосування А. не лише ЦВК УРСР, а також і ЦВК Молд. АРСР. Але видання акту А. союз. республікою щодо осіб, які були засуджені суд. органами СРСР, було можливим лише за згодою Президії ЦВК СРСР.

У пострад. період розвитку України акт А. міг бути виданий ВР України як Закон, її Президією та Президентом України як Указ. За період 1991–2001 А. в Україні застосовувалась 14 разів: двічі Президією ВР України (обидва рази у 1991), 6 разів — Указами Президента України (1992–96) і 6 разів — Законами України (1996– 2001). Для порівняння: за період 1920–27 постановами Всеукр. з’їздів Рад та ВЦВК А. застосовувалась 23 рази, актами РРФСР — 56 разів (1918–37), актами СРСР — 30 разів (1923–57).

Акт А., крім виконання кримінал.-правової функції, може бути спрямов. на досягнення певної соц. чи політ. мети. За рад. часів А. надавалось великого політ. значення. Вони, як правило, проводились у зв’язку з визначними для рад. держави політ. подіями, а також «на честь видатних перемог радянського народу». Така традиція певною мірою збереглась і після набуття Україною незалежності. Якщо у рад. період А. переважно приурочувались до відповідної річниці більшов. революції (А. 1 листопада 1957 — до 40-річчя; А. 31 жовтня 1967 — до 50-річчя; А. 4 листопада 1977 — 60-річчя; 18 червня 1987 — 70-річчя) чи до річниці ін. політ. дат (А. 27 грудня 1982 — до 60-річчя утворення СРСР), то в останнє десятиріччя — до відповід. річниць прийняття Декларації про держ. суверенітет (11 липня 1991), прийняття Конституції України (26 червня 1997), набуття Україною незалежності (27 червня 1996). Хоча у ряді випадків А. були приурочені також до ін. дат (19 квітня 1995 — з нагоди 50-ї річниці Перемоги у 2-й світ. війні; 16 квітня 1996 — у зв’язку з десятою річницею Чорнобил. катастрофи), обумовлювались окремими подіями (розпадом Рад. Союзу і Рад. Армії — «Про амністію військовослужбовців, які ухилились від військової служби» (20 грудня 1991), або пов’язувались із соц.-екон. ситуацією — «Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат» (21 листопада 1996). Три передостанні А. (1998, 1999, 2000) офіційно не приурочувались до якоїсь певної дати чи конкрет. події, і тому можна говорити про певну деполітизацію застосування цього кримінал.-правового інституту. Соц.-політ. аспект А. проявляється також у обґрунтуванні її винятково реалізацією принципів гуманізму (у рад. період — соц. гуманізму), що є частковим і не зовсім коректним з юрид. точки зору. Акт А., крім прояву гуманізму до певної категорії осіб, які вчинили злочини, може бути зумовлений цілком практ. обставинами екон. чи соц. характеру, зокрема недоцільністю з точки зору людяності і відповідальності держави перед громадянами притягнення до кримінал. відповідальності та відбування покарання за злочин, вчинений внаслідок антигуман. ставлення держави до громадян (амністія 1996 щодо осіб, які брали участь у мас. акціях протесту проти несвоєчас. виплат заробіт. плати, пенсій, стипендій та ін. соц. виплат); неможливістю забезпечення нормал. умов утримання певної кількості засуджених у місцях позбавлення волі (прийняття закону про А. у 2000 Президент України обґрунтовував переповненням місць позбавлення волі засудженими, що значно загострило проблеми їх розміщення, працевлаштування та створення необхід. умов утримання. Цією А. передбачалось звільнити з місць позбавлення волі бл. 33 тис. осіб). Таким чином, А. виступає як засіб коригування репресив. політики держави.

Політ. характер А. проявлявся також у тому, що вона, як правило, не застосовувалась до тих, кого кваліфікували як політ. «злочинців» — осіб, які були засуджені за злочини проти держави або за деякі ін. категорії злочинів, вчинені з політ. мотивів. Декларований принцип гуманізму на таких осіб здебільшого не поширювався. Це можна показати на прикладі Указу Президії ВР СРСР від 27 березня 1953 «Про амністію» (більше відомий як акт А., виданий у зв’язку зі смертю Й. Сталіна). Під дію цього Указу потрапило широке коло засуджених, зокрема особи, засуджені, незалежно від строку покарання, за посадові, госп., а також ряд військ. злочинів. Звільнення з місць позбавлення волі внаслідок цієї А. великої кількості засуджених негативно вплинуло на криміногенну ситуацію в країні. Разом з тим, цей Указ передбачав, що А. не застосовується до осіб, засуджених за контрреволюц. злочини на строк більше 5 р. (вказівка на зазнач. строк фактично не мала ніякого значення, оскільки відомо, що покарання за такі злочини, як правило, призначалось понад 5 р. позбавлення волі). У цьому Указі відбилася глибинна політ. сутність А. Було лише декілька випадків застосування А. до окремих категорій політ. злочинців. Так, у 1920–22 під А. потрапили деякі категорії емігрантів та тих, хто виступав проти більшов. перевороту. У цей період А. застосовувалася до учасників повстан. селян. руху, зокрема 5 березня 1921 Всеукр. з’їзд Рад проголосив А. всім «бандитам», які з’являться з повинною протягом місяця. 13 квітня 1921 ВУЦВК ухвалив продовження дії терміну А. ще на місяць. Зазначена А. була елементом боротьби з укр. повстанством у 20-х рр., важл. фактором впливу на тодішнє селянство, дієвим заходом, що на противагу ін., вжитим рад. владою до повстанців, дав очікувані результати. Проголошення цієї А. зумовило послаблення повстан. руху на селі в цілому і розгром окремих повстан. загонів, зокрема осн. сил військ. формувань Н. Махна. Психол. фактор і низка ін. причин змусили повстанців здаватися на умовах А. Напр., у Павлоград. пов., що вважався взірцевим з питання А., здалося 300 озброєних повстанців, а загалом на Катеринославщині за квітень–травень 1921 склали зброю 458 повстанців та добровільно з’явилися 688 дезертирів. Схожа ситуація спостерігалася в ін. губерніях України. Загалом до осені 1921, за офіц. даними, здалося і було амністовано понад 10 тис. рядових повстанців і бл. 200 отаманів. Над ними встановили легал. або таєм. контроль комітетів незамож. селян, міліції, партосередків, вони зобов’язані були проходити періодичну перереєстрацію за місцем проживання і не відразу отримали цивіл. права. Досвід 20–30-х рр., коли більшість амністованих за участь у антибільшов. діях у 1917–21 рр. були заарештовані й заслані, викликав недовіру до А. учасникам укр. підпілля і УПА, виданих після 2-ї світової війни. Ті, хто повірив цим А., згодом знову були заарештовані.

Про те, що А. використовували з політ. метою, свідчить той факт, що союзні респ. (зокрема й УРСР), починаючи від 1936– 37, на тривалий час припинили видання актів про А. і обмежились лише актами помилування, що суперечило діючій Конституції СРСР і конституціям союз. республік, які містили положення про право союз. республік на видання актів А. Такий стан речей можна пояснити лише тим, що на вказаний період припадає початок широко-масштаб. масових політ. репресій, здійснюваних за допомогою кримінал. закону, і політ. керівництво СРСР прагнуло уникнути жодного випадку А. щодо жодного «ворога народу».

Нині в Україні А. оголошується Законом про А., який приймається відповідно до ст. 92 Конституції України, Кримінал. кодексу України та Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996. Право видавати акт А. має лише ВР України. Закон про А. може передбачати повне звільнення зазначених у ньому осіб від кримінал. відповідальності чи від відбування кримінал. покарання (повна А.) або частк. звільнення зазначених у ньому осіб від відбування признач. судом покарання (частк. А.). Категорії осіб, які підлягають А., встановлюються у кожному конкрет. випадку у самому акті А. Закон про А. не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання. Не допускається застосування А.: до особливо небезпеч. рецидивістів, яких визнано такими за вироком суду, що набрав закон. сили; до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі; до осіб, що мають дві і більше судимостей за тяжкі злочини; до осіб, що засуджені за тяжкий злочин і відбули менше половини признач. вироком суду осн. покарання. Дія закону про А. поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про А. У винятк. випадках, з метою припинення суспільно небезпеч. групових проявів, чинність А. може бути поширена на діяння, вчинені до певної дати після оголошення А., за умови обов’язк. виконання до цієї дати вимог, передбач. у законі про А. (умовна А.). Особи, на яких поширюється А., можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додатк. покарання, признач. судом. А. не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяні злочином збитки, покладеного на винну особу за вироком чи рішенням суду. Особи, які відповідно до закону про А. підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніш як протягом трьох місяців після опублікування цього закону. Особи, щодо яких відповідно до закону про А. застосовується скорочення терміну покарання, мають бути офіційно поінформовані про нове обчислення терміну покарання і про дату закінчення відбування покарання протягом місяця після опублікування закону про А. Закони про А., за винятком законів про умовну А., ВР України може приймати не частіше одного разу протягом календар. року. В останні роки неодноразово вносились законодавчі пропозиції про повернення до поперед. практики оголошення А. більше одного разу на рік. Однак, вони не були підтримані парламентом. Прийняття закону про А. частіше одного разу на рік може призвести до того, що суб’єкти законодав. ініціативи будуть подавати по декілька законопроектів про А. щорічно, виходячи з ідеолог., політ., соц.-екон. кон’юнктури чи інтересів окремих осіб чи груп осіб. Часте ж прийняття законів про А., в свою чергу, створить суттєві тех. складнощі з їх застосуванням, а головне — спотворить саму ідею А. як акту гуманізму, перетворить її в систему обов’язк. звільнення від покарання осіб, законно і справедливо засуджених за вчинення злочинів, а також сприятиме ускладненню криміноген. ситуації у суспільстві, оскільки за такого підходу особи, які і сьогодні не вважають повагу до закону своїм обов’язком, фактично отримають «кримінально-правову індульгенцію».

У 2-й пол. 90-х рр. в Україні досить широко обговорювалось питання про оголошення такого виду умовної А., як податкова. У 2000 на розгляд парламенту внесено законопроект про податкову А., суть якої полягає у звільненні за певних умов від фінанс., адм. та кримінал. відповідальності платників податків, зборів (обов’язк. платежів) чи їхніх посад. осіб за недекларування, ухилення від сплати, або умисне ухилення від сплати податк. зобов’язань, або ухилення від декларування валют. цінностей, розміщ. за кордоном України. Вперше на офіц. рівні про необхідність проведення такої А. висловлювався колиш. Прем’єр-міністр України П. Лазаренко, стосовно якого Ген. прокуратура України висунула звинувачення у розкраданні держ. майна в особливо великих розмірах, приховуванні валют. виручки та вчиненні ін. злочинів.

Акт А. слід відрізняти від акта помилування. А. як акт нормат.-правового характеру стосується цілих категорій злочинів або груп осіб, які їх учинили. Помилування стосується індивідуально визначених осіб, стосовно яких відповід. суб’єктами на ім’я Президента України подано клопотання про помилування. Акт помилування відрізняється від акта А. ще й тим, що, по-перше, здійснюється лише стосовно осіб, засуджених за вчинення злочинів, щодо яких вироки набрали закон. сили, по-друге, помилування засуджених здійснюється не лише у вигляді повного або частк. звільнення від відбування покарання, а й у вигляді заміни довіч. позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, заміни покарання або його невідбутої частини м’якшим покаранням, зняття судимості. Про помилування засудженого Президент України видає Указ.

Завантажити статтю