АМУ́РСЬКА О́БЛАСТЬ — регіон на пів­ден­ному сході Російської Федерації. Утворена 20 жовтня 1932 у складі Хабаровського краю, в само­стійну область виділено 2 серпня 1948. Центр — м. Благовіщенськ. Площа 363,7 тис. км2. Населе­н­ня 1050 тис. осіб (1989); пере­важають росіяни, українці, живуть також білоруси, евенки, якути та ін. Станом на 1996 населе­н­ня Амурської області зменшилося до 1032 тис. осіб унаслідок від­току до інших регіонів (зокрема й поверне­н­ня українців в Україну). Нині значний від­соток сучасного населе­н­ня Амурської області складають особи українського походже­н­ня, які вважають себе росіянами. Амурська область поділяється на 20 р-нів, має 9 міст і 29 смт. Амурська область роз­ташована у басейні Амуру — головної річки Амурської області, з Пів­ночі її територія обмежена Становим хребтом (найбільша висота 2312 м). У межах області — Верх­ньозейська, Зейсько-Буреїнська рівнини і Амурсько-Зейське плато. Клімат різко континентальний. Амурська область пере­буває під впливом далеко­східних мусонів. Ґрунти пере­важно підзолисті, бурі лісові, подекуди чорноземоподібні. Близько 65 % території Амурської області вкрито лісами хвойними (пере­важають модрина даурська та сосна) і мішаними (дуб, клен, кедр корейський, ясен, липа, вино­град амурський, лимон­ник, бархат амурський). В Амурській області є родовища золота, залізної руди, вугі­л­ля, каоліну, вапняків, кварцових пісків, мінеральні джерела. Роз­виваються сільськогосподарська, харчова, лісова, деревооб­робна та гірнича промисловість. Є машинобудівні, суднобудівні та металооб­робні під­приємства. Виробляються будівельні матеріали. Основні сільськогосподарські культури — пшениця та соя. Вирощують картоплю, овочі. Роз­водять велику рогату худобу та свиней. Бджільництво, оленярство, хутровий промисел. Територію Амурської області пере­тинає Транс­сибірська залізнична магістраль, на Пів­ночі області проходить центральна ділянка Байкало-Амурської магістралі. Судноплавство по Амуру, Зеї, Селемджі, Буреї. В Амурській області — 4 вищі на­вчальні заклади, 22 середні спеціальні на­вчальні заклади; 2 театри, крає­знавчий музей.

Українці брали активну участь у процесі формува­н­ня сучасного населе­н­ня Амурської області. Перші українські родини з Полтавщини прибували в ці краї 1860–61, а 1863–64 тут було засновано перші українські села: Троїцьке, Середньобільське та Новотроїцьке на річці Голуба. Основну масу українських пере­селенців у перші роки дали Полтавська, Київська, Харківська та Чернігівська губернії. Значна кількість українських пере­селенців була з Кубані, Воронезької, Курської губерній, Бес­сарабії та Донщини. Українці осідали пере­важно на Зейсько-Буреїнській рівнині, сприятливій для хліборобства; вздовж Амуру на теренах Амурського козачого війська, а згодом уздовж Амурської залізниці, де працювали службовцями на залізничних станціях. Українці мешкали пере­важно у сільській місцевості. 

За даними пере­пису, 1923 в Амурській області проживало 124 407 українців — 33 % від усього населе­н­ня (слід за­уважити, що за методикою цього пере­пису як українців записували лише осіб, народжених в Україні, а їхніх нащадків уважали вже росіянами). Крім того, на даних пере­пису, без­сумнівно, по­значилися ре­пресії, яких за­знав український рух на Зеленому Клину після встановле­н­ня там більшовицької влади, що зумовило сві­доме приховува­н­ня українцями своєї справжньої етнічної приналежності. Пере­пис 1926 засвідчив зменше­н­ня кількості українців до 103 536 осіб (24 % усього населе­н­ня), що було наслідком за­значених вище причин та пере­кручень під час проведе­н­ня пере­пису. У 20-х роках українська мова найкраще збереглася в центральних ра­йонах Амурщини з найбільш компактним українським населе­н­ням, однак, як свідчать дослідже­н­ня діалектологів, уже на той час серед українського населе­н­ня поширювалася українсько-російська двомовність. У середині 50-х років в Амурській області на спецпоселен­ні було 4,4 тис. українців. Під час першого повоєн­ного пере­пису населе­н­ня (1959) на­звали себе українцями 56,2 тис. осіб, 1970 — 41,5 тис., 1979 — 57,6 тис., 1989 — 70,7 тис. З-поміж усього населе­н­ня області українці становили від­повід­но 7,84 % у 1959; 5,23 % — 1970; 6,16 % — 1979 і 6,73 % — 1989. Частка українців, які вважають рідною мовою українську, зросла від 37 % у 1959 до 44,6 % у 1989. 

Початком організованого українського національного життя в Амурській області можна вважати створе­н­ня в Благовіщенську Українського клубу, який 1911 здобув офіційний до­звіл на свою діяльність. Значне під­несе­н­ня української громадської активності від­булося після Лютневої революції 1917; вже весною цього року створюються українські громади в містах Благовіщенськ, Свободний, на станції Рухлово (нині Сковородино), Гондат­ті (нині місто Шимановськ), Бочкарьово (нині місто Білогорськ), Завита, селах Білоногове, Добрянка, Велика Сазанка, Ку­станаївка, Ключі, Нижнєбузулі, Чембари, Верх­нєполтавка, Грибське, Костянтино­градівка, Черкасівка, хуторах Волковський, Миколаївський. Крім пере­лічених громад, що мали сталу організацію, виборні органи, печатки, існувало ще багато місцевих громад з аморфнішою структурою. У травні 1917 в Благовіщенську від­бувся Амурський Український обласний зʼїзд, де було обрано Амурську обласну українську раду, яка подала свій список кандидатів на вибори до Всеросійських Установчих зборів (1917). 

1918 на території Амурської області було створено дві Українські окружні ради — Благовіщенську та Свободненську. Тут також діяли українські ко­оперативи «Хлібороб» та «Українець». У 1920–22 у місті Свободний існувало товариство «Просвіта». У 1917 в Благовіщенську почала виходити газета «Українська Амурська справа». У 1919 Свободненська окружна рада зорганізувала своїми силами дві українські школи (у Свободному та Великій Сазанці), а в період існува­н­ня Далеко­східної Республіки (1921–22) на Амурщині закладається ціла мережа українських шкіл. Однак ця діяльність українських організацій зу­стрічала гостру протидію з боку місцевої влади (уряд есера Алексєєвського в 1918, комуністи — в 1920–21), що виявлялася у забороні діяльності українських організацій, ре­пресіях проти українських діячів та конфіскації майна українських ко­оперативів. 

Остаточно діяльність українських організацій в Амурській області заборонили більшовики на­прикінці 1922, після встановле­н­ня там радянської влади, а їх активісти та провід­ники були заарештовані. У період проведе­н­ня політики українізації на Далекому Сході (1931–32) Олександрівський та Завитинський ра­йони Амурської області були пере­творені на українські національні ра­йони, а Іванівський, Мазановський та Тамбовський — оголошені ра­йонами часткової українізації, де мало бути забезпечене обслуговува­н­ня українського населе­н­ня рідною мовою. У Благовіщенському агропедагогічному ін­ституті було від­крито українське від­діле­н­ня. Однак від 1933, з припине­н­ням політики українізації, всі українські культурно-освітні установи ліквідовано. 

Протягом 1920–80-х років від­бувався по­стійний притік до Амурської області українців з різних регіонів України, як примусового характеру (втікачі від голодомору та ре­пресій каральних органів, вʼязні до таборів ГУЛАГу, молоді фахівці за при­значе­н­ням після закінче­н­ня на­вчальних закладів, військові), так і добровільного (організоване пере­селе­н­ня до сільської місцевості, законтрактовані робітники та спеціалісти для промисловості, молодь за комсомольськими путівками на будівництво Зейської та Бурейської ГЕС, БАМу тощо), однак через від­сутність будь-яких умов для збереже­н­ня національної ідентичності це українське населе­н­ня за­знавало без­упин­ної асиміляції. Сучасне українське населе­н­ня Амурської області складають пере­важно особи, народжені в Україні, які прибули сюди за остан­ні десятилі­т­тя. Після проголоше­н­ня незалежності України від­бувається процес поверне­н­ня українців на Батьківщину і від­повід­но — скороче­н­ня місцевого українського населе­н­ня. На початку 1990-х років у місті Завитинськ засновано Амурське товариство української мови.