Анабаптизм
АНАБАПТИ́ЗМ (від грец. ἀναβπίζω — знову занурюю, знову хрещу) — напрям у християнстві, що вимагав хрещення у зрілому, свідомому віці, коли, згідно з його вченням, тільки й можливе «істинне» прилучення до християнської віри. Виник напередодні Селян. війни в Німеччині 1524–25. Секти анабаптистів розповсюдились по всій Європі, а згодом і в Америці. Гол. діячі — Т. Мюнцер, М. Сімонс, Я. Маттіс та ін. Анабаптисти проповідували реліг. і громад. рівність; вважали «освячення духом» вирішал. умовою правильного розуміння Біблії; вірили у близьке Друге пришестя і Тисячолітнє царство Христа; заперечували вчення про приречення та формал. гріховність людей і твердили, що людина здатна змінити себе; намагалися втілити в життя принципи зрівняльно-спожив. комунізму, за що їх жорстоко переслідували й винищували. У серед. 16 ст. А. розпався на ряд сектант. напрямків. В Україні анабабтисти, як і баптисти, були в середовищі нім. колоністів та в околицях їх поселення. Послідовники Менно Сімонса (звідси термін «менноніти») компактно жили в Хортиц. і Молочан. колоніях. Як незначне явище анабапт. рух існував на Західній Україні між двома світ. війнами.
Рекомендована література
- Бондарь С. Д. Секта меннонитов в России (в связи с историей немецкой колонизации в России). Петроград, 1916;
- Ипатов А. И. Меннониты. Вопросы формирования и эволюции этноконфессиональной общности. Москва, 1979;
- Кулинич І. М., Кривець Н. В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. К., 1995;
- Осташева Н. В. На переломе эпох… Меннонитское сообщество Украины в 1914–1931 гг. Москва, 1998;
- Очерки истории немцев и меннонитов Юга Украины (конец 18 — первая половина 19 вв.). Дн., 1999.