Анабаптизм

АНАБАПТИ́ЗМ (від грец. ἀναβπίζω — знову занурюю, знову хрещу) — напрям у християнстві, що вимагав хреще­н­ня у зрілому, сві­домому віці, коли, згідно з його вче­н­ням, тільки й можливе «істин­не» прилуче­н­ня до християнської віри. Виник напередодні Селян. війни в Німеч­чині 1524–25. Секти анабаптистів роз­по­всюдились по всій Європі, а згодом і в Америці. Гол. діячі — Т. Мюнцер, М. Сімонс, Я. Мат­тіс та ін. Анабаптисти проповід­ували реліг. і громад. рівність; вважали «освяче­н­ня духом» вирішал. умовою правильного ро­зумі­н­ня Біблії; вірили у близьке Друге пришестя і Тисячолітнє царство Христа; заперечували вче­н­ня про прирече­н­ня та формал. гріховність людей і твердили, що людина здатна змінити себе; намагалися втілити в життя принципи зрівняльно-спожив. комунізму, за що їх жорстоко пере­слідували й винищували. У серед. 16 ст. А. роз­пався на ряд сектант. напрямків. В Україні анабабтисти, як і баптисти, були в середовищі нім. колоністів та в околицях їх поселе­н­ня. Послідовники Менно Сімонса (звідси термін «мен­ноніти») компактно жили в Хортиц. і Молочан. колоніях. Як не­значне явище анабапт. рух існував на Західній Україні між двома світ. війнами.

Завантажити статтю