Андрич Іво

А́НДРИЧ Іво (Andriħ Ivo; 09. 10. 1892, с. Долац, перед­містя Травника, Боснія — 13. 03. 1975, Белґрад) — боснійський і сербський письмен­ник, громадський діяч. Дійсний член Сербської АН (1946), член-кореспондент Югославської (1951) та Словенської (1953) академій наук і мистецтв, почесний доктор наук Сараєвського і Краківського університетів; депутат Скупщини Боснії і Герцеґовини та Союзної скупщини Югославії. Нобелівська премія за літературу (1961). Закінчив гімназію у Сараєві (1911); літературу й історію словʼян ви­вчав в університетах Заґреба, Відня, Кракова, Ґраца, де 1924 захистив докторську дисертацію. Під час 1-ї світової війни за пі­дозрою у нелояльності до австро-угорської влади майже рік пере­бував у кількох вʼязницях та на заслан­ні у рідній Боснії, по­близу Травника. В 1921–41 працював у дипломатичних пред­ставництвах Югославії у Римі, Парижі, Мадриді, інших європейських столицях, в остан­ні роки — посол у Берліні. 

Творчий шлях починав як поет: перші поезії опубліковані 1911–12 у сараєвському часописі «Босанска вила», перша добірка поезій зʼявилася у колективному збірнику «Hrvatska mlada lirika», ви­даному 1914 у Заґребі. 1918 і 1920 там само ви­йшли друком 2 книги поетично-медитативної прози «Ex ponto» та «Nemiri», головним мотивом яких було болісне прагне­н­ня-шука­н­ня абсолютного у дусі С. Кʼєркеґора. Опубліковане 1920 у Белґраді перше оповіда­н­ня А. «Пут Али ħeрзелеза» — смілива інтер­претація поетичної перлини боснійського мусульманського епосу — виявила у модерного поета-верлібриста хист до прози. Три збірники оповідань, що ви­йшли у між­воєн­ний період, а також повоєн­ні «Иза­бране приповетке» (Сараjeво, 1945), «Мост на Жепи. Приповетке» (1947), «Нове приповетке» (1948; обидва — Белґрад), «Priča o vezirovom slonu» (Zagreb, 1948; Беоґрад, 1952) засвідчили зро­ста­н­ня таланту А. Світову славу письмен­никові принесли створені ним у 40-х рр. романи «Травничка хроника. Конзулска времена» (1942) та «На Дрини ħу­приja. Више­градска хроника» (1943; обидва — Белґрад, 1945), роман «Госпоħица» (1944, ви­дана — Сараєво, 1945), повісті «Зеко» (1950) і «Проклета авлиjа» (1954, обидві — Белґрад). 

По смерті опублікований незакінчений роман «Омер-паша Латас», близький за концепцією до перших двох великих творів, і, можливо, також задуманий як «хроніка», цього разу «Сараєвська». Близькі за драматичною тональністю до екзистенційного світовід­чу­т­тя, історичні романи А. водночас ви­промінюють потужний заряд гуман­ності й незнищен­ного оптимізму, є історією не фактів і подій, а історією людини та її долі. Серед епізодичних персонажів «Мосту на Дрині» своєю болісно-трагічною історією справляє незабутнє враже­н­ня по­стать українського вояка австро-угорського війська Федуна, причиною загибелі якого стала його власна щирість і душевна чистота. Вагомий внесок А. у літературо­знавчу есе­їстику пред­ставлений публікаціями різних років про значе­н­ня для історії культури творчості П. Нєгоша, В. Караджича, С. Матавуля, П. Кочича, З. Джумгура та інших. Українською мовою окремі твори А. пере­клали С. Панько, І. Ющук, М. Шпаковатий, Є. Пащенко, З. Гончарук та інші.

Завантажити статтю