Анекдот

Визначення і загальна характеристика

АНЕКДО́Т (франц. anecdote, від грец. ἀνέκδοτος — «не готовий у люди», у пере­нос. значен­ні — не при­значений для публікува­н­ня, неви­даний) — коротка, з від­тінком гумору оповідь про історичну особу, подію, пригоду, випадок. У сучас. літературо­знавстві — коротка оповідь актуального побут. чи су­спільно-політ. змісту із жартівливим чи сатир. забарвле­н­ням і неочікуваною дотепною кінцівкою. Уперше терміном «А.» скори­стався у своїй «Таємній історії» візант. історик 6 ст. Прокопій Кесарійський, на­звавши А. вміщені до книги оповіді (до вид. книги ці оповіді поширювалися усно, на противагу офіц. хронікам). Події з життя ві­домих людей, що не зна­йшли від­ображе­н­ня в документах, бо знеславлювали особу або мали скандал. характер, стали джерелом створе­н­ня перших А. Уже тоді А. користувався популярністю, і були складені перші збірки, які швидко роз­по­всюджувалися. Вершинами ран­ньої анекдот. літ-ри стали «Римські дія­н­ня» — літ. зб. повістей псевдо­істор. характеру, складена в 13 ст. в Англії, і «Смішні оповід­ки» сирій. письмен­ника 13 ст. Абу-аль-Фараджа. У європ. літературі 15 — поч. 16 ст. виходять зб. оповідань на сюжети багатьох А., що сприяло їхньому роз­по­всюджен­ню. Так, збірка італійця П. Брач­чоліні «Книга фацецій», ви­дана 1470, без­ліч разів пере­вид. й пере­клад. багатьма мовами. З роз­витком жанру правдивість оповіді, її документальність по­ступово втрачалися. Від­булося зміще­н­ня зі сфери спогадів, оповід­ей про реал. факти до сфери фікції (вига­дані історії та плітки). Від 18 ст. А. називають не лише оповіді про над­звичайні і смішні події з життя ві­домих людей, а й різні побут. випадки з парадокс., неочікуваним роз­витком подій. У широкому ро­зумін­ні жанр А. охоплює різні види дрібних жартівливих фольклор. творів: лаконічні за формою смішні оповіда­н­ня, вигадки й жарти з коротенькими сюжетами й дотеп. чи несподівано коміч. роз­вʼязками, художньо завершені каламбури, нісенітниці, дит. смішинки, жартівл. й «нескінчен­ні» діалоги. Поруч із заг. жанр. на­звою А. у побуті й фольклористиці, особливо в 19 ст., існували також ін. терміни для цих нар.-поет. творів, напр., П. Єфименко називав їх «можебилицями», а Ю. Федькович — «придабашками».

У сучас. укр. фольклористиці існує тенденція називати А. твори сатир. та політ. спрямува­н­ня, а «усмішкою» чи «жартом» — дотепні роз­повіді з «мʼяким гумором». Однак нині А. називають також короткі жартівл. твори побут. характеру. Із укр. діячів культури вперше вжив цей термін і опублікував А. у ж. «Вестник Европы» (1832) українською мовою «Про татар, Наполеона та чумаків» Г. Квітка-Основʼяненко. 1859 ви­йшла «Маленька книжка малоросійських анекдотів». Б. Грінченко зібрав і видав книжку «Веселий оповід­ач» (1888, 1893 в Москві, 1898 — у Чернігові). Одна з найповніших зб. — «Галицько-руські анекдоти» (Л., 1899, упоряд. В. Гнатюк). У цих зб. опубліковані т. зв. традиц. А., у яких від­бився специф. нар. гумор, звичаї, родин­ні та сусп. стосунки. Протягом 20 ст. ви­йшли зб.: «Українські народні казки, легенди, анекдоти» (1957), «Українські народні анекдоти, жарти, дотепи» (1967), «Мудрий оповід­ач: українські народні казки, байки, притчі та анекдоти» (1969), «Біля райських воріт» (1980; усі — Київ) та ін. Традиц. А. формувалися трьома шляхами: на основі реал. жит­тєвих випадків, між­жанр. взаємодії всередині фольклор. масиву (з казок, міфів тощо) та запозичень з усних і літ. джерел ін. народів. Нац. особливістю укр. усної нар. творчості, на думку Л. Білецького, є широкий роз­виток у ній сатир. і коміч. казок, новел та А. Ця багата й роз­винена традиція усної жартівл. оповіді наклала поміт. від­биток на нову укр. літературу на початк. етапі її становле­н­ня — у 1-й пол. 19 ст. Гіперболізація, непередбачений під­текст, який пере­водить увагу з сер­йозного на смішне, жартівл. діалоги, каламбури, викори­ста­н­ня мовного непоро­зумі­н­ня, що створює комічні ситуації, — усі ці при­йоми нар. оповід­ної традиції присутні в творчості Г. Квітки-Основʼяненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, С. Ру­данського, І. Нечуя-Левицького, І. Котляревського, М. Гоголя, Остапа Вишні. Інший жанр літ. творчості, джерелом якого став традиц. А., — спів­омовка, у якій сюжети від­творюються у віршов. формі (спів­омовки С. Ру­данського). Творчість П. Глазового можна роз­глядати як сучасне продовже­н­ня цієї літ. традиції.

Психол. опір тоталітар. комуніст. режимові ставав поштовхом до роз­витку жанру А. «Сер­йозна», офіц. культура, яка спиралася на «священ­ність радянської історії», давала чимало «сировини» для створе­н­ня й швидкого роз­по­всюдже­н­ня А. «Радянські» А. за тематикою можна поділити на такі групи: політичні, еротичні, ксенофобські (етно-стереотипні), побутові. Політ. А. були пере­важно російськомовними, бо рад. міфологія творилася в російськомов. центрі. Хоча існували й користувалися популярністю україномовні політ. А., напр., про «бандерівців» та «москалів». Послабле­н­ня зовн. цензури на А. зменшує активність їхнього побутува­н­ня, а хвиля публікацій, що заполонила на­прикінці 80-х рр. газети й журнали, породивши велику кількість збірок, у наш час по­ступово спадає. Сфера забороненого зменшується, отже, сучас. А. в Україні втрачає свою чи не гол. функцію рад. часів — способу творе­н­ня альтернативної (щодо офіціозу) картини світу, а також свою гол. «видову» ознаку — усне побутува­н­ня, хоча й продовжує існувати як жанр гуморист. літ-ри.

Літ.: Галицько-руські анекдоти. Л., 1899; Лавріненко Ю. Остап Вишня. Літературна спадщина // Роз­стріляне Від­родже­н­ня. Париж, 1959; Білецький О. І. Від давнини до сучасності: В 2 т. Т. 1. К., 1960; Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренес­санса. Москва, 1990; Українські анекдоти. К., 1995; Кімакович І. Г. Традиційний анекдот у контекс­ті сміхових явищ української культури. К., 1996; Українська масова культура. К., 1998.

Н. К. Гончаренко

Завантажити статтю