Кулешов Лев Володимирович

Визначення і загальна характеристика

КУЛЕШО́В Лев Володимирович (Кулешов Лев Владимирович; 01(13). 01. 1899, м. Тамбов, Росія — 29. 03. 1970, Москва) — російський кінорежисер, сценарист, кіноактор, художник і теоретик кіно, педагог. Чоловік О. Хохлової. Доктор ми­стецтво­знавства (1946). Нар. арт. РРФСР (1969). Держ. наго­роди СРСР. Навч. у Строганов. худож.-пром. училищі (Москва, 1915), в Моск. училищі живопису, скульпту­ри та архітектури (1916–18). Від 1916 почав роботу художника кіно кінофабрики О. Ханжонкова, де оформив стрічки, по­ставлені реж. Є. Бауером. Перші теор. праці з про­блем кіномистецтва опубл. у часописі «Вестник кинемато­графии» (1917). Режисер. дебют — фільм «Проект інженера Прайта» (1918, автор сценарію), по­знач. впливом кон­­структивізму, у якому К. прагнув утілити власне баче­н­ня мон­таж. при­йомів. Керував докум. зйомками під час воєн. дій 1918–20, по­єд­нав їх з ігровими у філь­мі «На Червоному фронті» (1920, автор сценарію, актор). Свої теор. по­гляди реалізував як педагог, працюючи від 1919 у Держ. кіно­школі (від 1938 — ВДІК, Москва): від 1939 — проф., 1944–46 — ректор, від 1946 — за­ступник рек­тора з твор. питань, завідувач кафедри кіноре­жисури. Водночас у 1930-х рр. викладав у Київ. ін­ституті кінемато­графії. 1922 разом із однодумцями («колектив К.», куди входи­ли Б. Барнет, С. Комаров, В. Пу­довкін, Л. Оболенський, В. Фогель, О. Хохлова та ін.) створив філію кіно­школи, де роз­робив нові принципи режисури і актор. гри в кінемато­графі (теорія «натурника») та втілив у своїх філь­мах, узагальнив у теор. пра­цях. Сформулював власну теорію монтажу, екс­периментально до­вів, що реж., по­єд­нуючи один і той самий кадр з ін., здатний створити нову естет. реальність («ефект К.»), за допомогою монтажу втілити на екрані динаміку часу, активувати глядац. сприйня­т­тя. 1924 випустив кінокартину «Не­звичайні пригоди містера Веста в країні більшовиків», у якій, не­зважаючи на обмеженість ма­теріал. ресурсів, створив захопливе, динамічне видовище, що не по­ступалося популяр. на той час амер. бо­йовикам, які до­тепно спароді­йовано. 1926 по­ставив одну зі своїх найкращих стрічок «За законом» (за оповіда­н­нями «Неочікуване» Джека Лондона), яку по­значено пла­стич. виразністю і психол. глибиною, що нехарактерно для його поперед. стрічок. Х/ф «Ве­села канарка» (1929) користував­ся в СРСР великим успіхом, утім жорстоко роз­критиков. у пресі, де К. називали формалістом й контр­революціонером. Кінокар­тина «Горизонт» (1932, спів­автор сценарію) по­знач. екс­пери­ментами зі звуком. Твор. злет К. — стрічка «Великий утішник» (1933, за новелами О. Генрі, автор сценарію), у якій по­єд­на­но німі і звук. кадри, а також введено кольор. епізод. У звʼяз­ку із пере­слідува­н­нями та звинуваче­н­нями у формалізмі К. від­мовився від сміливих мист. екс­периментів. Серед знятих фільмів: «Пісня коха­н­ня недо­співана» (1919, худож­ник), «Про­мінь смерті» (1925, актор; обидві — спів­реж.), «Згідно закону» (1926), «Ваша зна­йома» (1927), «Викраде­н­ня зору» (1934), «До­хунда» (1936, за однойм. романом С. Айни), «Сибіряки» (1940), «Клятва Тимура» (1942), «Ми з Уралу» (1944, спів­реж.). Оформив кінокартини: «Король Парижу» (реж. Є. Бауер, О. Рахманова), «Тіні коха­н­ня» (реж. О. Громов; обидві — 1917), «Сльота бульварна» (1918, реж. Б. Чай­ковський) та ін. Знявся у кількох влас. стрічках. Автор кн. «Искус­ство кино» (1929), «Основы ки­но­­режис­суры» (1941; обидві — Москва). До 80-річчя від дня народж. К. у Москві ви­дано кн. «Л. В. Кулешов. Кинемато­графическое наследие. Статьи. Ма­териалы» (1979).

Пр.: Репетицион­ный метод в кино. 1935; Практика кинорежис­суры. 1935; Кадр и монтаж. 1961; Первые кино­съемки. 1962; Азбука кинорежис­суры. 1969; 1999 (усі — Москва).

Літ.: Брик О. Путь Кулешова // Кино. 1932. № 22; Громов Е. С. Л. В. Ку­лешов. Москва, 1984; Левчук Т.В. Тому що люблю: Спогади кінорежисера. К., 1987; Росляк Р. Кіноосвіта в Україні (перша третина ХХ столі­т­тя). К., 2006; Без­­ручко О. Київський період педагогічної діяльності Л. В. Кулешова // Ми­­стецтво­знавчі зап.: Зб. наук. пр. К., 2009. Вип. 16.

О. С. Мусієнко

Завантажити статтю