Курди

КУ́РДИ  — народ у Південно-Західній Азії, автохтонне населення Курдиста­­ну. ­­Самоназва — курманджі. У 14–18 ст. К. перебували у номінал. залежності від Ірану й Ос­­ман. імперії. Єдина їхня держава припинила існування у 17 ст., останні напівнезалежні курд. князівства Бухтан, Хаккярі, Бах­­дінан, Соран і Бабан втратили автономію у серед. 19 ст. Історично курд. етнос виявився поділеним між Туреччиною (Пн. Курдистан), Сирією (Зх.), Іраком (Пд.) та Іраном (Сх.), де він становить нац. меншини. На поч. 21 ст. за приблиз. оцінками у Туреччині мешкало 10–12 (за дея­кими даними — бл. 20), в Іра­ні — 6–9, в Іраку — 4–5, у Сирії — понад 2 млн К. (заг. кількість — від 20-ти до 30-ти млн осіб). У країнах колиш. СРСР їх найбіль­ше у Вірменії — бл. 56, Грузії — бл. 33, Казахстані — понад 25, Азербайджані — понад 12, Киргизстані — понад 14 тис. (загалом бл. 153 тис. осіб). За переписом 2001, в Україні проживало 2088 К., з них визнало рідною мовою курд. — 1173, рос. — 396, укр. — 236 осіб. Курд. спіль­ноті притаманні певні автохтонні риси, зокрема мовні. Курд. мова належить до іран. групи індоєвроп. мов. Бл. 60 % К. користуються діалектом курманджі, 30 % — діалектом сорані, решта — діалектами заза та гурані. Писемність на араб., лат. (у Туреччині та Сирії), рос. (у краї­нах СНД) графіч. основах. Більшість К. — мусульмани-суніти, меншість — мусульмани-шиїти, зустрічаються також прихильники синкретич. культів (єзіди й ін.). За етногр. рисами з К. часто помилково ототожнюють деякі близькі до них етнічні групи (напр., лурів і бахтіарів). Кровно-родинні зв’язки у середовищі курд. насел. Ірану та Іраку значно міцніші, ніж у ін. країнах їхнього розселення. Севр. мирний договір 1920 передбачав утво­рення незалеж. Курдистану на частині сх. вілаєтів Туреччини, але Лозанн. угода 1923 по­­клала край цим сподіванням. Та­ким чином регіоналізація курд. питання змінилася на локалізацію у межах країн перебування. Оскільки Курдистан має важливе геостратег. розташування між Сходом і Заходом, до нього при­кута значна увага США і провід. держав Зх. Європи. Країни, де мешкають К., намагаються не допустити об’єднання розділених частин соціокультур. системи в єдину нац. курд. державу, тому нині йдеться лише про роз­­в’язання нац. (курд.) проблеми у межах країн їхнього компакт. проживання. Ірак. К. 1974 вперше домоглися законодав. оформлення у межах араб. держави Курд. автоном. р-ну, однак його статус залишався декларативним. Під час ірано-ірак. війни 1980–88 К. виступили на боці Ірану. У відповідь 1988 ірак. диктатор С. Хусейн застосував проти них отруйні гази, внаслідок чого загинуло бл. 11 тис. осіб (2003 Гааз. суд визнав цей інцидент актом геноциду). Наступ. спробою роз­в’я­зання цього питання стало створення 1991 в умовах дез­організації держ. і військ. упр. країною автономії. 1992 проведено вибори до парламенту (Нац. ради) Ірак. Курдистану, де місця на паритет. засадах поділили дві гол. політ. організації ірак. К.: Патріот. союз Курдистану Дж. Та­­лабані та Демократ. партія Кур­дистану М. Барзані. Перший коа­ліц. уряд почав відновлювати інфраструктуру, економіку, налагоджувати нормальне життя насел. автономії, проте ефективність цих заходів мінімізу­валася через протиріччя між М. Барзані та Дж. Талабані, що призвели до воєн. зіткнень між їхніми прибічниками (конфлікт врегульовано 1998). Після повалення режиму С. Хусейна ірак. К. спромоглися отримати гідне представництво у федерал. ор­ганах законодав. і виконав. вла­ди (президентом Іраку став Дж. Талабані), створити об’єд­­нані регіон. і місц. органи влади (пре­­зидентом Ірак. Курдистану обраний М. Барзані). Шляхи роз­­в’язання курд. проблеми шукало й керівництво Ірану. Ідея повалення шахського режиму наприкінці 1970-х рр. згуртувала практично все насел. Ірану, незалежно від етніч. походження, соц. статусу й конфес. приналежності. Однак скориставшись підтримкою малих народів, зокрема К., уряд аятоли Хомейні, який при­­йшов до влади 1979, надалі ігнорував їхні політ. вимоги. Інте­­реси К. обстоювала Демократ. партія Іран. Курдистану, однак після вбивства 1992 її лідера А. Шарифкінді курд. рух в Ірані значно послабшав. Офіц. влада намагається не тільки знищити військ. бази партії, але й повніс­тю покінчити з політизов. курд. рухом на своїй тер., зміцнюючи виключно нац.-культурну автономію. У Сирії курд. питання як внутр.-держ. проблема постало після 1-ї світової війни, коли на уламках Осман. імперії виникла нова країна — спочатку під франц. мандатом, а після 2-ї світової війни — як незалежна держава. І франц. влада, і араб. уряди проводили стосовно курд. етніч. меншини дискримінац. політику, що викликало її опір. З поч. 1970-х рр. у нац. політиці Сирії відбулися певні позитивні зміни, серед яких — надання К. реал. можливості обирати своїх депутатів до Нар. ради Сирії, толерантне став­лення влади до курд. політ. фор­мувань, усунення обмежень при прийнятті К. на держ. службу. У воєн. протиборстві опозиції з ре­жимом президента Б. Асада, що триває від 2011, сирій. К. практично не беруть участі, хоча й заявили про створення влас. не­­залеж. тимчас. перехід. уряду. З часів створення Турец. Респ. політика офіц. керівництва спрямовувалася на позбавлення курд. етніч. групи прав нац. само­вираження. Це викликало зрос­та­ючий спротив, який з поч. 1980-х рр. переріс у збройну боротьбу. Курд. робітн. партія на чолі з А. Оджаланом створила визв. бригади, що розпочали воєнні операції проти уряд. турец. армій. і поліц. формувань. Певного консенсусу, незважа­­ю­чи на арешт А. Оджалана 1999, вдалося досягнути наприкінці 1990-х рр. Позитивні зрушення в політиці турец. керівництва у курд. питанні знач. мірою пояснюють­ся прагненням Туреччини вступити до ЄС. Нині жодна з курд. політ. партій не ставить питання про незалеж. Курдистан, а схиляється до ідеї обмеженої демократії і екон. розвитку Турец. Курдистану. Існує велика курд. діаспора (від 1-го до 2-х млн) й у Зх. Європі, де перші К. з’явилися як мігранти-робітники, а згодом до них долучилися політ. мігранти та біженці. Найбільше К. мешкає у Німеччині (800–900 тис.), Великій Британії (200–250 тис.), Франції (135 тис.), Швеції (100 тис.), Нідерландах (80 тис.). 1998 у Брюсселі відбулося перше зібрання Нац. кон­гресу курдів, у якому взяли участь представники 20-ти курд. парт. організацій з Туреччини, Іраку, Ірану і Сирії, а також сотні позапартійних.

Завантажити статтю