Курди

КУ́РДИ — народ у Пів­ден­но-Західній Азії, авто­хтон­не населе­н­ня Курдиста­­ну. ­­Самона­зва — курманджі. У 14–18 ст. К. пере­бували у номінал. залежності від Ірану й Ос­­ман. імперії. Єдина їхня держава припинила існува­н­ня у 17 ст., остан­ні напів­незалежні курд. князівства Бухтан, Хак­кярі, Бах­­дінан, Соран і Бабан втратили автономію у серед. 19 ст. Історично курд. етнос виявився поділеним між Туреч­чиною (Пн. Курди­стан), Сирією (Зх.), Іраком (Пд.) та Іраном (Сх.), де він становить нац. меншини. На поч. 21 ст. за при­близ. оцінками у Туреч­чині мешкало 10–12 (за дея­кими даними — бл. 20), в Іра­ні — 6–9, в Іраку — 4–5, у Сирії — понад 2 млн К. (заг. кількість — від 20-ти до 30-ти млн осіб). У країнах колиш. СРСР їх найбіль­ше у Вірменії — бл. 56, Грузії — бл. 33, Казах­стані — понад 25, Азербайджані — понад 12, Киргиз­стані — понад 14 тис. (загалом бл. 153 тис. осіб). За пере­писом 2001, в Україні проживало 2088 К., з них ви­знало рідною мовою курд. — 1173, рос. — 396, укр. — 236 осіб. Курд. спіль­ноті притаман­ні певні авто­хтон­ні риси, зокрема мовні. Курд. мова належить до іран. групи індоєвроп. мов. Бл. 60 % К. користуються діалектом курманджі, 30 % — діалектом сорані, решта — діалектами заза та гурані. Писемність на араб., лат. (у Туреч­чині та Сирії), рос. (у краї­нах СНД) графіч. основах. Більшість К. — мусульмани-суніти, меншість — мусульмани-шиїти, зу­стрічаються також прихильники синкретич. культів (єзіди й ін.). За етногр. рисами з К. часто помилково ототожнюють деякі близькі до них етнічні групи (напр., лурів і бахтіарів). Кровно-родин­ні звʼязки у середовищі курд. насел. Ірану та Іраку значно міцніші, ніж у ін. країнах їхнього роз­селе­н­ня. Севр. мирний договір 1920 перед­бачав утво­ре­н­ня незалеж. Курди­стану на частині сх. вілаєтів Туреч­чини, але Лозанн. угода 1923 по­­клала край цим сподіва­н­ням. Та­ким чином регіоналізація курд. пита­н­ня змінилася на локалізацію у межах країн пере­бува­н­ня. Оскільки Курди­стан має важливе геостратег. роз­ташува­н­ня між Сходом і Заходом, до нього при­кута значна увага США і провід. держав Зх. Європи. Країни, де мешкають К., намагаються не допустити обʼ­єд­на­н­ня роз­ділених частин соціокультур. системи в єдину нац. курд. державу, тому нині йдеться лише про роз­­­вʼяза­н­ня нац. (курд.) про­блеми у межах країн їхнього компакт. прожива­н­ня. Ірак. К. 1974 вперше домоглися законодав. оформле­н­ня у межах араб. держави Курд. автоном. р-ну, однак його статус залишався декларативним. Під час ірано-ірак. війни 1980–88 К. ви­ступили на боці Ірану. У від­повідь 1988 ірак. диктатор С. Хусейн за­стосував проти них отруйні гази, внаслідок чого загинуло бл. 11 тис. осіб (2003 Гааз. суд ви­знав цей інцидент актом геноциду). На­ступ. спробою роз­­вʼя­за­н­ня цього пита­н­ня стало створе­н­ня 1991 в умовах дез­організації держ. і військ. упр. країною автономії. 1992 проведено вибори до парламенту (Нац. ради) Ірак. Курди­стану, де місця на паритет. засадах поділили дві гол. політ. організації ірак. К.: Патріот. союз Курди­стану Дж. Та­­лабані та Демократ. партія Кур­ди­стану М. Барзані. Перший коа­ліц. уряд почав від­новлювати інфра­структуру, економіку, налагоджувати нормальне життя насел. автономії, проте ефективність цих заходів мінімізу­валася через протиріч­чя між М. Барзані та Дж. Талабані, що при­звели до воєн. зі­ткнень між їхніми прибічниками (конфлікт врегульовано 1998). Після повале­н­ня режиму С. Хусейна ірак. К. спромоглися отримати гідне пред­ставництво у федерал. ор­ганах законодав. і виконав. вла­ди (президентом Іраку став Дж. Талабані), створити обʼєд­­нані регіон. і місц. органи влади (пре­­зидентом Ірак. Курди­стану обраний М. Барзані). Шляхи роз­­­вʼяза­н­ня курд. про­блеми шукало й керівництво Ірану. Ідея повале­н­ня шахського режиму на­прикінці 1970-х рр. згуртувала практично все насел. Ірану, незалежно від етніч. походже­н­ня, соц. статусу й конфес. приналежності. Однак скори­ставшись під­тримкою малих народів, зокрема К., уряд аятоли Хомейні, який при­­­йшов до влади 1979, надалі ігнорував їхні політ. вимоги. Інте­­реси К. об­стоювала Демократ. партія Іран. Курди­стану, однак після вбивства 1992 її лідера А. Шарифкінді курд. рух в Ірані значно послабшав. Офіц. влада намагається не тільки знищити військ. бази партії, але й повніс­тю покінчити з політизов. курд. рухом на своїй тер., зміцнюючи виключно нац.-культурну автономію. У Сирії курд. пита­н­ня як внутр.-держ. про­блема по­стало після 1-ї світової війни, коли на уламках Осман. імперії виникла нова країна — спочатку під франц. мандатом, а після 2-ї світової війни — як незалежна держава. І франц. влада, і араб. уряди проводили стосовно курд. етніч. меншини дис­кримінац. політику, що викликало її опір. З поч. 1970-х рр. у нац. політиці Сирії від­булися певні позитивні зміни, серед яких — на­да­н­ня К. реал. можливості обирати своїх депутатів до Нар. ради Сирії, толерантне став­ле­н­ня влади до курд. політ. фор­мувань, усуне­н­ня обмежень при прийнят­ті К. на держ. службу. У воєн. протиборстві опозиції з ре­жимом президента Б. Асада, що триває від 2011, сирій. К. практично не беруть участі, хоча й заявили про створе­н­ня влас. не­­залеж. тимчас. пере­хід. уряду. З часів створе­н­ня Турец. Респ. політика офіц. керівництва спрямовувалася на по­збавле­н­ня курд. етніч. групи прав нац. само­вираже­н­ня. Це викликало зрос­та­ючий спротив, який з поч. 1980-х рр. пере­ріс у збройну боротьбу. Курд. робітн. партія на чолі з А. Оджаланом створила визв. бригади, що роз­почали воєн­ні операції проти уряд. турец. армій. і поліц. формувань. Певного консенсусу, не­зважа­­ю­чи на арешт А. Оджалана 1999, вдалося досягнути на­прикінці 1990-х рр. Позитивні зруше­н­ня в політиці турец. керівництва у курд. питан­ні знач. мірою пояснюють­ся прагне­н­ням Туреч­чини вступити до ЄС. Нині жодна з курд. політ. партій не ставить пита­н­ня про незалеж. Курди­стан, а схиляється до ідеї обмеженої демократії і екон. роз­витку Турец. Курди­стану. Існує велика курд. діаспора (від 1-го до 2-х млн) й у Зх. Європі, де перші К. зʼявилися як мі­гранти-робітники, а згодом до них долучилися політ. мі­гранти та біженці. Найбільше К. мешкає у Німеч­чині (800–900 тис.), Великій Британії (200–250 тис.), Франції (135 тис.), Швеції (100 тис.), Нідерландах (80 тис.). 1998 у Брюс­селі від­булося перше зі­бра­н­ня Нац. кон­­гресу курдів, у якому взяли участь пред­ставники 20-ти курд. парт. організацій з Туреч­чини, Іраку, Ірану і Сирії, а також сотні позапартійних.

Завантажити статтю