Лагуті Абулкасем

ЛАГУТІ́ Абулкасем (Лоҳутӣ Абулқосим; справж. — Қосим Аҳмадзода Кир­моншоҳӣ; 04. 12, за ін. даними — 12. 10. 1887, м. Кирманшах, Іран — 16. 03. 1957, Москва) — ірансь­кий і таджицький поет, пере­кла­дач, громадсько-політичний діяч. До 1922 жив в Ірані. У 16 р. здо­був ви­зна­н­ня серед земляків як поет-суфій, ді­ставши почесне літ. імʼя Л. — Просвітлений. Навч. у суфій. школі «Тарбіят» в Тегерані. Дебютував 1907 віршем у перс. г. «Хабл ал-Матін» у Калькут­ті. Учасник Перс. кон­ституц. революції 1905–11. Після придушен­ня революції та окупац. роз­ділу Ірану Росією та Великою Британією Л. був засудж. до смерт. кари, однак він утік і емігрував у Багдад. Після поверне­н­ня, 1916 випускав у Кирманшасі рев.-де­­мократ. г. «Бісотун». 1917 емігру­­вав до Стамбула, де 1918–21 ви­­давав ж. «Парс» перс. і франц. мовами. Повернувшись 1922 на батьківщину, очолив антиімперіаліст. 2-е Тебриз. пов­ста­н­ня, ві­доме в історії нац.-визв. боротьби в Ірані як «Пов­ста­н­ня Ла­­гуті-хана». Після придуше­н­ня пов­ста­н­ня Л. із залишками свого загону в 400 вершників від­ступив з іран. Азербайджану в рад. Азербайджан, де їх роз­зброїли більшовики. Жив у Нахі­чевані, Баку, Тбілісі та Москві, де очолював таджиц. секцію у Центр. видавництві народів СРСР (1923–25). Після утворе­н­ня Таджиц. АРСР Л. працював у Душанбе (1925–30) над організацією Таджиц. держ. видавництва, був заст. нар. комісара освіти Таджиц. РСР. Від 1931 — кор. г. «Правда», від 1934 — секр. СП СРСР у Москві. Творча спад­­щина Л. багата й різноманітна за жанрами: філос.-духовна, інтим­на й громадян. лірика, поеми, притчі, драми, проза, пере­клади. Майже всї свої твори написав в еміграції. У Стамбулі ви­­йшли книжки віршів і поем «Книга Наврузу — книга Ірану» (1918), «Веснянка» (1919), «Рубіни Лагуті» (1921). В Ірані поезія Л. пере­бувала під суворою забороною впродовж 20-річ. правлі­н­ня Реза-шаха Пехлеві (1922–41), і лише 1941 у Тебризі вперше на батьківщині ви­йшла збірка його поезій. У 1940-х рр. Л. жив у Таджики­стані й 1947 завершив один з найбільших, най­­значніших своїх творів — поему-алегорію «Пері щастя». За цю найдовершенішу в новіт. таджиц. літературі поему, написану в дусі нар. епіч. оповіді з при­йомами поет. інослівʼя, що є ви­значал. рисою нац. худож. мисле­н­ня іранців і таджиків, критики-космополіти роз­горнули в Таджики­стані кам­па­нію цькува­н­ня Л. Поет змуше­ний був знову пере­братися до Москви, але й там його не залишили в спокої. У роки замовчува­н­ня (1949–53) Л. написав цикл поезій-спогадів про Іран своєї юності, пройнятих тугою за батьківщиною, які згодом уві­­йшли до зб. «Поклик життя» (1956) та «Диван Абулкасема Лагуті» (1957). Після смерті Л. у Душан­бе ви­йшло повне зібр. його тво­рів у 6-ти т. (1960–1963), а 1987 до 100-річчя від дня народж. — у 7-ми т. Творчість Л. стала сполуч. ланкою між сучас. іран. й таджиц літ-рами — спадкоємицями ціліс. перс.-таджиц. пись­менства 10–15 ст. Л. вніс у сучасну таджиц. поезію свіжий ду­­ховно-філос. струмінь, увів нові строфічні форми, роз­міри, побудовані на фольклор. основі. Особливе місце в оригін. і пере­кладац. творчості Л. належить укр. культурі, чому сприяло його товаришува­н­ня з В. Сосюрою, П. Тичиною, які зокрема й пере­кладали його твори, а В. Сосюра залишив про Л. сердечні спогади в романі «Третя рота». Л. — перший пере­кладач і популяризатор поезії Т. Шевченка в Таджики­стані. У вересні 1933, їдучи через Україну в Крим на лікува­н­ня, пере­клав таджиц. мовою «Заповіт» Т. Шевченка, в якому тонко пере­дав зміст і пісен­ну форму оригіналу. Одночасно з пере­кладом написав вірш «Тарасу Шевченкові. Від­повідь на “Заповіт”» («Литературная газета», 1933, 10 октября). Після по­їздок в Україну у нарисах, листах, ви­ступах на Всесвіт. кон­гресі культури (Париж, 1935), на виїз. пленумі СП СРСР (Мінськ, 1936) Л. звертався до шевченків. доробку, зокрема роз­повід­ав про вшановува­н­ня його памʼяті, наводив факти з його біо­графії, порівнював значе­н­ня творчості Т. Шевченка в укр. культурі зі значе­н­ням О. Пушкіна для росіян і Сааді для таджиків. Імʼя укр. поета згадує у поезіях, присвяч. Україні, — «На березі Дні­пра» (1936), «Павлу Тичині» (1937), «Народові України, який бореть­ся», «Тарасів дім буде звільнений» (обидві — 1942), в яких викори­став мотиви та образи «За­­повіту» Т. Шевченка. Л. при­святив Україні чимало сторінок не­­завершеної автобіогр. книги, де поезія й проза становлять не­­роз­дільне ціле. Пере­клав тад­жиц. мовою окремі твори В. Шек­спіра, Лопе де Веґи, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Горького, В. Маяковського та ін. Твори Л. пере­кладено багатьма мовами світу, зокрема й укр. — перекл. М. Рильського, В. Мисика, Т. Ма­сенка, А. Глущака, П. Мовчана, Г. Халимоненка, О. Шокала, В. Ге­­расимʼюка, І. Римарука, І. Малковича, М. Василенка, О. Мо­кро­вольського, В. Неборака, І. Маленького, В. Па­влова, О. Пав­­лова.

Завантажити статтю