ЛЕВА́ДА (від давньогрец. λιβάδιον — волога, вода, джерело, водо­йма; в середньо- та новогрец. — зрошувана рівнина, галявина, лука, пасовище). У традиц. укр. селян. госп-ві Л. — частина присадиб. території на заплаві річки, струмка, балки, біля ставка, яку використовують як пасовище, сіножать, город, від­окремлюють від сусід. угідь живоплотом, огорожею чи канавою для без­печ. випаса­н­ня худоби. Іноді Л. називали й заплав. ліс (без­від­носно щодо його присадиб. належності), а у конярстві — ви­окремлене пасовище (2–4 га). Деяка роз­митість нар. термінології до­зволяла (локально) називати Л. галявину, площу біля церкви і, навіть, квітник. Однак гол. значе­н­ня терміна «Л.» стосується угідь з водопіл. режимом. Заплави в природ. стані вкриті лісом (вільха, вʼяз, верба, тополя, іноді дуб). Під впливом госп. діяльності вони змінюють свій ви­гляд у певній послідовності: ліс парк. типу з роз­­виненим травʼяним покривом; лучне рідколіс­ся з рясним травостоєм; лука з потуж. дерниною багаторіч. трав, окремими деревами та кущами, при подальшій зміні присадиб. функції — городня Л. — присадибне угі­д­дя, цінувалося як джерело свіжої паші для коней і волів (корови пере­важно паслися в череді на громад. вигоні), частково сіна та деревини, згодом — городини. Біля берега на моріжку сушили та вибілювали на сонці вимочені коноплі, полотно та вироби з нього. При необхідності на Л. робили копанки для водоплав. птиці, сажавки для риби тощо. Ґрунти на Л. вирізнялися під­вищеною родючістю. Тварини та рослин­ні залишки збагачували їх органікою, водопі­л­ля — мулистими частками, прилеглі городи на схилах — змитим гумусом. Тому в умовах «земел. голоду» 2-ї пол. 19 ст. деякі господарі пере­творили частину луч­них Л. у високо­продуктивні городи. Непересічна госп. цін­ність Л. (поруч з садком, городом, па­сікою) ви­значала планув. особ­ливості давніх укр. сіл, садиби яких роз­ташовувалися на роз­логих схилах і терасах неподалік від зруч. ділянок заплави. Таку вигідну структуру угідь мали господарства перших поселенців та їхніх нащадків, що засновувалися як козац. хутори, зимівники тощо. Протягом кількох сотень років Л. за­знавали втрат і транс­формацій у звʼязку зі змінами гідрол. режиму заплав малих річок, викликаних по­стій. зро­ста­н­ням кількості ставків, які обслуговували водяні млини, рибне госп-во, потреби оборони тощо. Л. часто потрапляли в зони затопле­н­ня та під­топле­н­ня, зникали або втрачали госп. цін­ність. У 2-й пол. 20 ст. зʼявилися водо­сховища в долинах серед. і великих річок. Крім того, у «кол­госп. період» присадибні тер. були пере­плановані, Л. і тягл. худоба усу­спільнені. Значні масиви заплав у 1960–70-х рр. ме­ліоровано та роз­орано. Тому нині класичні Л. з їхніми традиц. госп. функціями залишилися ландшафтно-етнокультур. феноменом минулих століть і обʼєктом ви­вче­н­ня ландшафто­знавства історичного й етногео­екології. Слово «Л.», ймовірно, було запозичене від візант. купців, місі­онерів, священиків ще за Київ. Русі та поширене й адаптоване до укр. реалій вихованцями Києво-Могилян. академії і нині спри­­ймається як виключно українське. Його також вживають у Болгарії, Румунії та у межах укр. етніч. ареалів у РФ і Білорусі. У селян. середовищі Л. була оз­на­­кою міцного господарства, наявнос­ті худоби та певного до­статку, що від­образилося і в худож. літ-рі. Напр., убога Маланка («Fata morgana» М. Коцюбинського) у мріях бачить себе на влас. зеленій веселій Л. і почувається справж. господинею. Письмен­ники, поети, художники 2-ї пол. 19 — 1-ї чв. 20 ст. вбачали в Л. перш за все окрасу традиц. укр. культур. ландшафту. Так, майже в кожному творі І. Нечуя-Левиць­кого сільс. краєвид оздоблений Л. У повісті «Кайдашева сімʼя» автор порівнює ставочки, в облямуван­ні Л. на дні глибокої балки, зі сріб. прикрасами на зеленому оксамит. поясі. Серед творів пейзаж. живопису вирізняється полотно знавця укр. краєвидів С. Васильківського «Козача ле­вада» (1893, НХМ України, Київ).