Мандат

МАНДА́Т (лат. mandatum — доруче­н­ня, від mandare — доручати, довіряти, пере­давати) — документ, що посвідчує повноваже­н­ня особи, органу, установи тощо, яким вони на­дані, із за­значе­н­ням строку дії цих повноважень. У широкому ро­зумін­ні М. — повноваже­н­ня, наказ, доруче­н­ня бути пред­ставником волі та інтересів особи, обʼ­єд­на­н­ня людей, су­спільства, держави та її органів, ви­ступати від їхнього імені; правові від­носини, що виникають та існують у звʼязку із пред­ставництвом за від­повід. М. У Давньому Римі цим терміном по­значали різновид імператор. кон­ституцій (законів), сутність яких полягала у повноваже­н­нях чи ін­струкціях, на­даних імператором своїм намісникам у провінціях або ін. чиновникам. М. у рим. праві — цивільно-правовий договір (угода), згідно з яким одна особа (ман­данс — довіритель) доручала, а ін. особа (мандатарій — повірений) брала на себе викона­н­ня певних дій або функцій. Нині учасниками (субʼєктами) від­носин, що виникають у звʼяз­­ку з М., є мандатарій — фіз. або юрид. особа, яка бере на себе викона­н­ня доручень ін. особи (мандатора), що повʼязане зі здійсне­н­ням певних дій, які мають юрид. значе­н­ня; і мандатор — фіз. або юрид. особа, держ. орган, установа тощо, яка дає юрид. доруче­н­ня ін. субʼєктові й наділяє його від­повід. повноваже­н­нями. Осн. види М.: пред­ставниц. — доруче­н­ня, повноваже­н­ня, що виникають та існують у звʼязку з пред­ставництвом; депутат. — зміст від­повід. повноважень, на­даних депутату виборцями шляхом його під­тримки на виборах, публічна функція, якої набуває чл. пред­ставниц. органу держ. влади у звʼяз­­ку з його обра­н­ням і наділе­н­ням певними повноваже­н­нями. Сучасне пред­ставництво депутатів у парламенті за своєю природою має політ., а за змістом — кон­ституц.-правовий характер. Тому депутат — не посада на держ. службі, за яку нараховується заробітна плата, а почесна політ. служба на під­ставі депутат. М. (від­повід. повноважень), здійснен­ню якої має матеріально сприяти певна спец. депут. винагорода. На реалізацію депутат. М. спрямов. також депутат. індемнітет та імунітет. Практично в усіх парламентах роз­винених країн світу ви­значений і ви­знаний заг.-нац. або вільний депутат. М. — кожного депутата вважають повноваж. пред­ставником усього народу, а не виборців конкрет. вибор. округу. У своїй діяльності він не повʼяза­­ний жодним наказом і не може бути до­строково від­кликаний. Антиподом вільного М. є імператив. М., ви­знаний у теорії і за­стосований у практиці рад. системи держ. влади. У кон­ституц. теорії та політології заг.-нац. М. за­звичай роз­глядають як такий, що найповніше забезпечує депутатові можливості за­йматися справами, від­несеними до компетенції парламенту. Він надає діяльності пред­ставника політ. характеру і не зводить його до рівня уповноваженого у місц. справах. З ін. боку, за наявності імператив. М. встановлюється зовні тісніший звʼязок між депутатом і виборцями. Однак від­сутність імператив. М. у депутата не означає, що між ним та його без­посеред. виборцями не існує прямого звʼязку, оскільки від активності депутата у вибор. окрузі багато в чому залежатиме його парламент. карʼєра. Дію депутат. М., як правило, повʼязу­­ють зі скла­да­н­ням пред­ставником спец. присяги в парламенті або перед самим парламентом. Від­повід. припис міститься у ст. 79 Кон­ституції України, де, зокрема, викладено текст присяги нар. депутата України. У між­нар. публіч. праві М. — повноваже­н­ня на упр. тер., які внаслідок 1-ї світової війни 1914–18 втратили статус колоній Німеч­чини (у Центр. Африці) та колиш. Осман. імперії (низка араб. тер.) і були пере­дані Лігою Націй під упр. держав Антанти (мандатаріїв) — Бельгії, Великої Британії, Франції, Японії та ін. Фактично мандатна система закріпила особл. форму анексії тер., що стали обʼєктом колоніал. політики великих європ. держав у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. і опинилися у колоніал. залежності від них. М. Ліги Націй від­різнялися від­повід­но до стадії роз­витку пі­допіч. тер., її геогр. роз­ташува­н­ня, екон. умов, ін. подіб. об­ставин та поділялися на 3 класи: М. А за­стосовували до колиш. володінь Осман. імперії, статус яких на­ближався до статусу протекторату; М. В — до колоній у Центр. Африці, які пере­давали під без­посереднє упр. держави-мандатарія при збережен­ні певного ступ. самоврядува­н­ня; М. С — до Пд.-Зх. Африки та о-вів Тихого океану, які управлялися як інтегров. частини тер. держави-мандатарія. Після 2-ї світової війни мандатну систему замінено системою опіки ООН; усі за­знач. тер., окрім тих, які мали М. А і здобули незалежність, стали пі­допіч. тер. ООН.

Завантажити статтю