Мандат
МАНДА́Т (лат. mandatum — доручення, від mandare — доручати, довіряти, передавати) — документ, що посвідчує повноваження особи, органу, установи тощо, яким вони надані, із зазначенням строку дії цих повноважень. У широкому розумінні М. — повноваження, наказ, доручення бути представником волі та інтересів особи, об’єднання людей, суспільства, держави та її органів, виступати від їхнього імені; правові відносини, що виникають та існують у зв’язку із представництвом за відповід. М. У Давньому Римі цим терміном позначали різновид імператор. конституцій (законів), сутність яких полягала у повноваженнях чи інструкціях, наданих імператором своїм намісникам у провінціях або ін. чиновникам. М. у рим. праві — цивільно-правовий договір (угода), згідно з яким одна особа (манданс — довіритель) доручала, а ін. особа (мандатарій — повірений) брала на себе виконання певних дій або функцій. Нині учасниками (суб’єктами) відносин, що виникають у зв’язку з М., є мандатарій — фіз. або юрид. особа, яка бере на себе виконання доручень ін. особи (мандатора), що пов’язане зі здійсненням певних дій, які мають юрид. значення; і мандатор — фіз. або юрид. особа, держ. орган, установа тощо, яка дає юрид. доручення ін. суб’єктові й наділяє його відповід. повноваженнями. Осн. види М.: представниц. — доручення, повноваження, що виникають та існують у зв’язку з представництвом; депутат. — зміст відповід. повноважень, наданих депутату виборцями шляхом його підтримки на виборах, публічна функція, якої набуває чл. представниц. органу держ. влади у зв’язку з його обранням і наділенням певними повноваженнями. Сучасне представництво депутатів у парламенті за своєю природою має політ., а за змістом — конституц.-правовий характер. Тому депутат — не посада на держ. службі, за яку нараховується заробітна плата, а почесна політ. служба на підставі депутат. М. (відповід. повноважень), здійсненню якої має матеріально сприяти певна спец. депут. винагорода. На реалізацію депутат. М. спрямов. також депутат. індемнітет та імунітет. Практично в усіх парламентах розвинених країн світу визначений і визнаний заг.-нац. або вільний депутат. М. — кожного депутата вважають повноваж. представником усього народу, а не виборців конкрет. вибор. округу. У своїй діяльності він не пов’язаний жодним наказом і не може бути достроково відкликаний. Антиподом вільного М. є імператив. М., визнаний у теорії і застосований у практиці рад. системи держ. влади. У конституц. теорії та політології заг.-нац. М. зазвичай розглядають як такий, що найповніше забезпечує депутатові можливості займатися справами, віднесеними до компетенції парламенту. Він надає діяльності представника політ. характеру і не зводить його до рівня уповноваженого у місц. справах. З ін. боку, за наявності імператив. М. встановлюється зовні тісніший зв’язок між депутатом і виборцями. Однак відсутність імператив. М. у депутата не означає, що між ним та його безпосеред. виборцями не існує прямого зв’язку, оскільки від активності депутата у вибор. окрузі багато в чому залежатиме його парламент. кар’єра. Дію депутат. М., як правило, пов’язують зі складанням представником спец. присяги в парламенті або перед самим парламентом. Відповід. припис міститься у ст. 79 Конституції України, де, зокрема, викладено текст присяги нар. депутата України. У міжнар. публіч. праві М. — повноваження на упр. тер., які внаслідок 1-ї світової війни 1914–18 втратили статус колоній Німеччини (у Центр. Африці) та колиш. Осман. імперії (низка араб. тер.) і були передані Лігою Націй під упр. держав Антанти (мандатаріїв) — Бельгії, Великої Британії, Франції, Японії та ін. Фактично мандатна система закріпила особл. форму анексії тер., що стали об’єктом колоніал. політики великих європ. держав у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. і опинилися у колоніал. залежності від них. М. Ліги Націй відрізнялися відповідно до стадії розвитку підопіч. тер., її геогр. розташування, екон. умов, ін. подіб. обставин та поділялися на 3 класи: М. А застосовували до колиш. володінь Осман. імперії, статус яких наближався до статусу протекторату; М. В — до колоній у Центр. Африці, які передавали під безпосереднє упр. держави-мандатарія при збереженні певного ступ. самоврядування; М. С — до Пд.-Зх. Африки та о-вів Тихого океану, які управлялися як інтегров. частини тер. держави-мандатарія. Після 2-ї світової війни мандатну систему замінено системою опіки ООН; усі зазнач. тер., окрім тих, які мали М. А і здобули незалежність, стали підопіч. тер. ООН.
Завантажити статтю
Світ-суспільство-культура 