Медицина судова

МЕДИЦИ́НА СУДОВА́  — галузь медичної науки, що вивчає медичні, біологічні та медико-криміналістичні проблеми, що виникають у процесі діяльності органів правосуддя, законодавства та охорони здоров’я. М. с. акумулює не лише здобутки медицини, а й окремі галузі знань із юриспруденції. На думку Ю. Сапожникова, М. с. — медицина в праві (медицина, обмежена правовими нормами). Це зумовлено тим, що судово-мед. діяльність проводять винятково для потреб правоохорон. галузі та судочинства, оскільки під час розслідування справ, пов’язаних із посяганням на здоров’я та життя людини, у слідства й суду завжди виникають питання мед. та біол. характеру. Поняття «М. с.» запропонував Й. Бонн у праці «Spe­cimen medicinae forensis» («Спеціальна судова медицина», 1690). Вона розробляє питання встановлення причини смерті, часу її настання, механізму травми та її судово-мед. оцінки, визначення зажиттєвості та давності спричинення ушкоджень, ідентифікації невідомої особи, правильності лікування тощо. Підґрунтям для розвитку М. с. є не тільки власні наук. дослідж., але й здобутки морфол., клін., теор. та ін. мед. дисциплін. На розвиток галузі впливають також правові науки, особливо криміналістика, що вивчає та розробляє методи, прийоми й тактику розкриття злочинів. Криміналіст. методи дослідж. активно використовують у М. с. та судово-мед. практиці, тому криміналістику іноді важко відмежувати від М. с. Наук. судово-мед. знання, які використовують у практиці за вимогою та потребою правоохорон. органів чи суду, називають судово-медичною експертизою. Судово-мед. діяльність виникла відповідно до потреб правової науки, судочинства та держ. управління. У кодексі вавилон. царя Хаммурапі (2200 р. до н. е.) вперше наведено законодавчу норму, за якою лікар, винний у смерті хворого, підпадав під кримінал. відповідальність. У пам’ятках Стародав. Греції, Риму та Індії збереглися згадки про здійснення мед. обстежень для потреб суду та слідства. Напр., 44 р. до н. е. в Стародав. Римі під час огляду вбитого Юлія Цезаря придвор­ний лікар Антистій виявив на його тілі 27 ран, та лише одну, яка проникала в грудну порожнину, визнав смертельною. М. с. як наука почала розвиватися в країнах Азії, зокрема в Китаї, де 1247 Сун-Ци створив трактат «Сі Юань-Лу» («Спосіб помсти за кривду»), в якому висвітлено питання су­­дово-мед. діагностики у випадках насильниц. і раптової смерті, вперше описано трупні плями, заклякання тіла, ознаки смерті від удару блискавки, техніку огляду трупа, визначено ділянки на тілі людини, в яких пошкодження небезпечні для життя тощо. У 13 ст. в Європі під час судового розгляду деяких справ почали звертатися за роз’ясненням до лікарів, особливо ця практика поширювалася, коли мала місце насильниц. смерть, яку трактували в мед. і юрид. аспектах. Для середньовіч. Європи важливе значення мав Бамбер. кодекс (1507), в якому судово-мед. аспекти набули законодав. оформлення. Виникнення наук. М. с. в Європі, зокрема в Німеччині, пов’язане з ім’ям імператора Карла V, який 1532 запровадив карний кодекс «Lex Carolina». Цей документ стимулював розвиток М. с., оскільки судді були зобов’язані запрошувати лікарів для обстеження трупів, огляду осіб із тілес. пошкодженнями, а також у випадках дітовбивства, отруєння, смерті хворої людини під час лікування тощо. За цим кодексом важливе значення надавалося судовим доказам, зокрема питанням судово-мед. характеру. Франц. хірург А. Паре в низці праць описав експертизу імпотенції, тілес. ушкоджень, дітовбивства, дослідж. ран, питання мех. асфіксії, отруєння чадним газом тощо. Важливе значення мали книга «De relationibus medicorum» («Про висновки лікарів», 1602), написана сицилій. лікарем Ф. Фіделісом, та посібник «Questionum medico legalium» («Судово-медичні питання», 1621) папського лейб-медика П. Закхіаса. Участь лікарів у слідчій і судовій практиці сприяла новим відкриттям у галузі М. с. Так, К. Рейгер (1677) і Й. Шреєр (1682) застосували гідростат. легеневу пробу для встановлення живонародженості немовлят. У цей період на Пд. Франції у м-ку Монпельє вперше дозволено провести розтин трупа. У 18–19 ст. на Пн. Європи видано «Leges Barbarorum» («Варварські правди»), в яких рекомендовано запрошувати лікарів для визначення ступ. тяжкості та характеру тілес. ушкоджень. У 18 ст. засн. перші каф. судової медицини у європ. університетах, зокрема у Великій Британії М. с. почали викладати 1770, у Франції — 1801. Перший судово-мед. журн. з’явився в Берліні 1782. У Німеччині 1819 опубліковано біб­ліогр. покажчик, що містив 2980 назв наук. праць із М. с. В історії розвитку укр. М. с. вио­кремлюють 5 періодів: допетров., петров., наук.-експерим., рад. та сучасний. Допетров. період охоплює час від запровадження християнства на Русі до поч. правління Петра І. У Київ. Русі передбачалося покарання за нанесення побоїв та ран і за статеві злочини. У правовому зб. «Руська правда» пошкодження, зумовлені злочинами проти життя і здоров’я людини, поділяли на дві групи: тяжкі та легкі. При цьому їхня судова оцінка ґрунтувалася лише за зовн. проявами на тілі потерпілої особи. Крім того, не було спец. положень про те, як і ким мають проводитися обстеження. У цар. статутах і грамотах 16 ст. уже вказували, в яких випадках необхідно залучати лікарів для складання мед. висновків і подання їх до суду. С. Шершавкін в монографії, присвяч. вивченню історії судово-мед. експертизи (1968), навів кілька таких справ. Так, 1537 лікар Феофіл оглянув князя Андрія, який через хворобу відмовився виконати наказ царя про повернення в Москву з м. Углич (нині Ярослав. обл., РФ). Також обстежували трупи для визначення причини смерті, зокрема 1571 голланд. лікар Е. Бомеліус встановив, що дружина Івана ІV Грозного померла від отруєння. Від 16 ст. лікарі Аптекар. приказу і Бояр. приговору здійснювали огляд осіб з метою встановлення придатності їх до держ. служби, визначали, чи правильно було призначене лікування (за лікар. помилки передбачалося покарання), з’ясовували причини смерті тощо. Висновки лікарів були важливими доказами та впливали на рішення суду. Петров. період, що тривав до поч. судової реформи 1864, характеризується розвитком М. с. й судово-мед. експертизи. 1714 опубліковано «Инструкціи и артікулы военные», що мали важливе значення для розвитку та формування судово-мед. експертизи в Рос. імперії. У цей період видано «Руководство вра­чамъ къ правильному осмотру мертвыхъ человѣческихъ тѣлъ для узнания причины смерти, особливо при судебныхъ изсле­дованіяхъ» І. Буяльського (1824), «Наставленіе врачамъ при су­деб­номъ осмотре и вскрытіи мерт­выхъ тѣл» (1829), підручник «Крат­кое изложеніе судебной меди­цины для академическаго и практическаго употребленія» С. Громова (1832) і «Уставъ судебной медицины» (1842; усі — С.-Петер­бургъ). У 1730-х рр. у Москві й С.-Пе­тербурзі створено мед. контори — «фізикати», що здійснювали огляд осіб та проводили розтини. 1797 у всіх губерн. містах засновано лікар. управи, до складу яких входили інспектор і два лікарі. Крім керівництва всією мед. службою, вони виконували су­дово-мед. дослідж. (розтин тіл тощо). До положення про лікар. управи входили «Генеральные правила до врачебно-судной науки относящиеся» (1797) — перший офіц. документ, що визначав порядок судово-мед. розтину з обов’язковим розкриттям трьох порожнин тіла. Незважаючи на те, що за указом Петра І судово-мед. дослідж. в разі насильниц. і раптової смерті стали проводити частіше, їхня якість була порівняно низькою, оскільки фахівців із М. с. ще не було. Викладати М. с. почали на мед. факультеті Моск. університету, де Й.-Ф. Еразмус читав лекції з основ лікар.-судової науки. 1804 при Університеті створ. каф. анатомії, фізіології та лікар.-судової науки, яку очолив І. Венсович. У С.-Пе­тербур. військ.-мед. академії лекції з М. с. почали читати 1798. Першим завідувач кафедри був О. Рінгебройн. Важливу роль у розвитку М. с. відіграв М. Пирогов, який видав спец. атлас «Анатомическіе изображенія чело­вѣ­ческаго тѣла, назначенные преімущественно для судебныхъ врачей» (С.-Пе­тербургъ, 1846). В Україні каф. судової медицини відкрито в Харків. мед. університеті (1835), на мед. факультеті Університету св. Володимира в Києві, на юрид. відділ. Рішельєв. ліцею в Одесі (обидва — 1841). Наук.-експерим. період розпочався після судової реформи 1864, коли судочинство з таємного стало гласним, що передбачало участь у судових справах не тільки обвинувачення, але й захисту. Якщо в судовому процесі як експерт брав участь лікар, він мав надати не лише свій висновок, але й підтвердити його наук. даними. У галузі М. с. працювали П. Нейдінг, П. Мінаков, Ф. Ергардт, М. Оболонський та ін. У 1860-і рр. значно збільшилася кількість друк. праць. Від 1865 почав періодично виходити «Ар­хивъ судебной медицины и общественной гигіены» (від 1872 — «Сборникъ сочиненій по судебной медицинѣ, судебной психіат­ріи, медицинской полиціи, общественной гигіенѣ эпидеміологіи, медицинской географіи и медицинской статистикѣ», від 1828 — «Вѣстникъ судебной медицины и общественной гигіены», 1889–1917 — «Вѣстникъ общественной гигіены, судебной и практической медицины»). Незважаючи на певні досягнення, характерні для М. с. цього періоду, на її розвиток негативно вплинуло підпорядкування судово-мед. служби мін-ву внутр. справ, яке мало змогу втручатися в хід проведення су­дово-мед. експертизи. Про це свідчить низка справ того часу, зокрема резонансна Бейліса Справа. Після більшов. перевороту 1917 проведено прогресивні зміни організац. структури судово-мед. служби. 1918 утворено Нар. комісаріат охорони здоров’я РРФСР, до складу якого увійшов підвідділ із судово-мед. експертизи — керів. центр судово-мед. служби держави. Із підпорядкування мін-ву внутр. справ цю галузь медицини переведено в систему охорони здоров’я. 1920 прийнято «Положеніе о правахъ и обя­занностяхъ государственныхъ судебно-медицинскихъ экс­пер­товъ». 1924 при Нар. комісаріаті охорони здоров’я РРФСР затверджено посаду судово-мед. експерта, 1937 при відповід. Нар. комісаріаті СРСР — гол. судово-мед. експерта СРСР, яку займали М. Попов, В. Прозоровський (1939–79), О. Громов (1979–91). В Україні організація судово-мед. служби почалася 1919, коли в Києві при Нар. комісаріаті охорони здоров’я УСРР було створено відділ мед. експертизи, що займався підготовкою інструкцій для проведення різних видів експертизи, керував діяльністю судово-мед. органів. М. с. в Україні розвивалася як складова частина медицини СРСР, збагачуючи її наук. досягненнями, що належать, зокрема, київ. і харків. школам судових медиків. Знач. внесок у розвиток укр. судово-мед. науки зробили М. Райський, Ю. Сапожников, М. Бокаріус, М. Марченко, І. Концевич та ін. Каф. судової медицини у вищих мед. навч. закладах стали базами для створення наук. мед. шкіл і підготовки судових мед. фахівців до практ. діяльності. Одним із напрямів наук. дослідж. у М. с. є вивчення об’єктів істор.-культур. надбання. 1990 на каф. судової медицини Київ. мед. університету під керівництвом І. Концевич проведено комплексне наук. дослідж. муміфіков. решток, умов їхнього зберігання та експонування в Києво-Печер. істор.-культур. заповіднику. Наук. групою вивчено 54 мумії та скелетованих решток із Ближніх печер Лаври, серед яких — мумія лікаря Агапіта, билин. богатиря Іллі Муромця. У СРСР існувала єдина форма організації су­дово-мед. експерт. служби — держ. судово-мед. експертиза, яка мала 4 інстанції: рай. (міжрай.) відділ., обл., респ. Судово-медичної експертизи Бюро та НДІ судової медицини. Держава не надавала гарантій незалежності експерта під час проведення судових та судово-мед. експертиз, а громадяни не мали вільного вибору експерта та експерт. установи. Із здобуттям незалежності України розпочався сучас. період розвитку М. с. Укр. науковці активно розробляють важливі судово-мед. проблеми — встановлення часу настання смерті, діагностику зажиттєвості та давності травми, причини смерті, вогнепальні та ін. ушкодження, експертизу речових доказів на принципово новому підґрунті із застосуванням сучас. методів дослідж. та використанням як діагностич. показників біол.-актив. речовин (біоген. амінів, катехоламінів, простагландинів, гормонів, хім. елементів тощо) та ДНК. У 2009–11 під керівництвом Б. Михайличенка проведено наук. дослідж. залишків кісток із гробниці Яро­слава Мудрого в Софій. соборі в Києві.

Завантажити статтю