КІЗЕВЕ́Т­ТЕР Олександр Олександрович (Кизевет­тер Александр Александрович; 10(22). 05. 1866, Санкт-Петербург — 09. 01. 1933, Прага) — російський історик, громадсько-політичний діяч. Член-кореспондент Академії наук СРСР (1917). Закінчив Московський університет (1888), де від­тоді й працював: від 1909 — професор; водночас від кінця 1880-х років читав лекції на педагогічних курсах, у Лазаревському ін­ституті східних мов та ін.; від початку 1900-х років дописував до журналів «Рус­ская мысль», «Освобождение», газети «Рус­ские ведомости». Член ЦК партії кадетів (від 1906), депутат 2-ї Державної думи Російської імперії (1907). Увів у науковий обіг значну кількість документів з історії російських міст 18 ст., яку досліджував. Працю «Городовое положение Екатерины ІІ 1785. Опыт исторического ком­ментария» (1909) захистив як докторську дисертацію. Автор статей про Івана ІV Грозного, Петра І та інших історичних діячів. 1911 на знак протесту проти політики міністра народної освіти Л. Кассо разом із іншими професорами звільнився з Московського університету. Від­тоді читав лекції у Московському народному університеті й комерційному ін­ституті. Позитивно сприйняв Лютий революцію 1917 й повале­н­ня самодержавства, натомість різко негативно — більшовицький пере­ворот того ж року. У березні 1917 поновився у Московському університеті, 1920 йому заборонено викладати у вищих на­вчальних закладах. 1918–21 був тричі заарештований, 1922 у складі великої групи інтелігенції висланий із РФ. Мешкав у Празі, працював професором російської історії у Російському юридичному ін­ституті, Російському народному і Карловому університетах. Ви­ступав з лекціями у містах Чехо-Словач­чини, зокрема й Закарпатської України. Спів­засновник, перший голова (від 1930) Російського історичного товариства у Празі. Автор спогадів «На рубеже двух столетий (1881–1914)» (Прага, 1929).