Мукачівська греко-католицька єпархія

Визначення і загальна характеристика

МУКА́ЧІВСЬКА ГРЕ́КО-КАТО́ЛИЦЬКА ЄПА́РХІЯ Створе­н­ня Мукачів. єпархії на тер. Угор. королівства без­посередньо повʼязане із виникне­н­ням Мукачів. монастиря св. Миколая (див. Мукачівський монастир святого Миколая ЧСВВ, Мукачівський Свято-Миколаївсь­кий жіночий монастир), єпис­коп. кафедра засн. 1491 декретом угор. короля Владислава ІІ (у грамоті йшлося про Іоан­на як «єпис­копа русинів і волохів»). Єпис­коп Іоанн востан­нє зга­даний 1498, від­тоді ві­домостей про єпис­копів Мукачівських не існує до 1556, коли єпис­копом був Іларіон (Іларій) — чернець-василіянин, якого вельможа Г. Баторій роз­порядився допустити до монастиря св. Архангела Михаїла (ймовірно, Грушів. монастир; нині Тячів. р-н Закарп. обл.). Ще за життя Іларіона єпис­копом став монах-василіянин Євфимій, який пробув на цій посаді недовго, а вже в листі Ф. Друґета від 4 лютого 1568 як єпис­коп зга­даний ще один виходець із василіян — Василій. По­стійні вій­ни місц. феодалів з пошире­н­ням у краї ідей Реформації впливали на становище єпархії, тому владика Василій докладав зусиль для оборони монастир. прав. Він навіть вирушив 1597 зі своїми ченцями до Праги, щоб поскаржитися на сваві­л­ля магнатів (місц. князь С. Раковцій конфісковував монастир. маєтки), однак подорож не дала позитив. результату, а помістя при­єд­нано до володінь Мукачів. замку. 1601 новий владика Сергій домігся королів. за­ступництва й недоторканості монастир. майна. Зміцне­н­ня католицизму спричинило пов­ста­н­ня І. Бочкая, який надав владиці Сергію охорон­ну грамоту. За висловом А. Годинки, його іменували «єпис­копом всіх русинів з округу Мукачівського монастиря у нашій Мадярщині». Саме за владики Сергія (помер 1623) завершено єдиний період у роз­витку християнства сх. обряду Верх­ніх країв Угор. королівства. Початки унії з катол. Церквою повʼязані з ще одним василіян. чернечим осередком — Краснобрід. монастирем (див. Краснобрідський монастир зісла­н­ня Святого Духа ЧСВВ). Перша спроба від­булася 1614 за Ю. Друґета, який знав про Берестей. церк. унію 1596 і хотів реалізувати її на своїх землях (згадка про це є у літописі Краснобрід. монастиря). Надалі почергово єпис­копами Мукачівськими ставали монахи-василіяни Петроній (1623–27), І. Грегорович (1627–33) та В. Тарасович (1633–51). З цими по­статями найбільше повʼязані витоки Ужгород. унії 1646, що дала можливість зберегти грец. обряд Церкви (зокрема і зважаючи на посиле­н­ня проте­стантизму). У листі до Риму 1652 вказано тер. її пошире­н­ня — Ужанщина, околиці Гумен­ного (нині Словач­чина) та обл. Маковиця. 1655 першим греко-катол. єпис­копом Мукачівським Рим при­значив П. Парфенія. Однак тривала боротьба за єпис­коп. кафедру, спричинена пита­н­нями: хто має формально при­значати єпис­копа і кому він має під­порядковуватися. Так, після П. Парфенія (помер 1665) на єпис­коп. кафедрі опинилися одразу дві особи, також періодично її захоплювали персони, які навіть не мали на це від­повід. грамот і при­значень. Зловживаючи фактом під­порядкованості М. г.-к. є., римо-катол. єпис­копи Еґерські намагалися латинізувати її обряд. Спроби реформ І. Малаховського, котрий очолив кафедру 1671 й управляв нею через влас. вікарія, значно випереджали свій час: створе­н­ня по­стій. новіціату для василіян, заснува­н­ня семінарії для світського кліру, словʼян. друкарні, паритет уніат. і катол. обрядів. Але вони не були завершеними через спротив місц. церк. влади. Стабільність і порядок у єпархії за­проваджені з при­значе­н­ням на цю посаду 1690 ієромонаха ЧСВВ Й. де Камеліса (з походже­н­ня грек). Йому вдалося поширити унію на значні маси насел. Мукачева і Березького комітату (нині більша частина цієї тер. входить до Закарп. обл., менша — до Угорщини), повернути маєтності Мукачів. монастиря. 1692 угор. король Леопольд І видав декрет, у якому йшлося про на­да­н­ня усіх прав греко-катол. духовенству і заборону будь-кому ви­ступати проти прав грец. обряду. 1696 вперше замироточила ікона Божої Матері в Марія-Повч (нині Угорщина). Оскільки у єпис­копа Й. де Камеліса не було можливості створити семінарію для кліриків влас. єпархії, 1704 завдяки кардиналу Колоничу для кандидатів М. г.-к. є. при семінарії св. Адальберта у м. Трнава (нині Словач­чина) засн. фундацію Янія (на­дано 4 місця для вихідців з М. г.-к. є., згодом до­дано ще 2). Починаючи від 1716 у Трнаві навч. усі єпис­копи Мукачівські 18 — поч. 19 ст. Саме тут Г. Бізанцій пізніше видав коментар мовою, близькою до української, — «Краткое припадковъ моралныхъ, или нравныхъ Собриние Духовнымъ особамъ потребное… Въ Тернаве. 1727». У 1747 за єпис­копа М. Ольшавського створ. богослов. семінарію з церк.-словʼян. мовою на­вча­н­ня. Бул­лою «Eximia Regalium Princi­pum» від 19 вересня 1771 папа Климент XIV канонічно заснував М. г.-к. є. з умовою, що її єпис­коп щороку складатиме перед своєю Капітулою вірови­зна­н­ня (скасовано 1777) і під­лягатиме юрисдикції примаса катол. Церкви Угорщини, архі­єпис­копа Естерґома, як своєму митрополитові (скасовано 1928). У 1773–1809 єпархію очолював найбільш заслужений в її історії єпис­коп А. Бачинський. 1775 єпис­коп. резиденцію пере­несено з Мукачева до Ужгорода — у колиш. монастир ордену єзуїтів. Єпархіал. пере­пис від 1792 нарахував 434 265 греко-католиків, які проживали у 265-ти парафіях і 1193-х філіях. У 566-ти церквах літург. мовою була церк.-словʼян., у 164-х — румунська. За пере­писом 1806 і даними першого єпархіал. шематизму 1814, греко-католики М. г.-к. є. мешкали в 13-ти комітатах Угорщини (на площі, що дорівнює тер. сучас. Словач­чини) і були зорганізовані в 729-ти парафіях. 1818 від М. г.-к. є. до ново­створ. Пряшів. греко-катол. єпархії (нині Словач­чина) ві­ді­йшли 194 парафії та 158 615 вір­них. 1850 єпис­коп В. Попович про­голосив офіц. мовою в М. г.-к. є. руську, також він домігся викла­да­н­ня руської мови та викла­да­н­ня руською мовою релігії, історії, гео­графії в гімназіях Ужгорода та Сиґета (нині м. Сіґету-Мармацієй, Румунія). 1853 за по­да­н­ням імператора Франца-­Йо­сифа папа Пій ІХ ві­дібрав від М. г.-к. є. і пере­дав до румун. гре­ко-­катол. єпархії в Ґерла 94 парафії (104 977 вірян), з яких у 81 парафії проживали віряни румун. мовної ідентичності (86 812 осіб). 1863 угор. і змадяризов. час­тина духовенства з околиць м. Гай­дудороґ (Угорщина) почала вимагати від єпис­копа В. Поповича веде­н­ня богослужі­н­ня угор. мовою, однак він не до­зволив (1866 Апостол. Престол також категорично заборонив вжива­н­ня угор. мови в літургії). З приходом В. Поповича на посаду єпис­копа Мукачівського 1838 в єпархії було лише 30 мурованих церков (із цегли або каменю), на час його смерті 1864 — 234 церкви та 222 парафіял. будинки. 1866 з ініціативи тогочас. канцлера Угор. намісниц. канцелярії графа І. Майлата угор. урядовці домоглися в імператора при­значе­н­ня єпис­копом Мукачівським малові­домого в єпархіал. колах С. Панковича. Все, що ґрунтувалося на нар. традиціях і звичаях русинів, єпис­коп називав «москвофільством» і «православієм» (що певною мірою від­повід­ало дійсності), тоді як істин­но «католицьким» вважав привнесене угор. мовою, культурою, політикою. Ужгород. богослов. семінарія, яку раніше вважали опорою нац. роз­витку, при С. Панковичі пере­творилася на центр денаціоналізації культури та релігії русинів. Негативно він ставився й до видавн. проектів «Общества св. Василія Великаго» (засн. 1864 в Ужгороді, перший голова — русофіл А. Добрянський), натомість 1873 погодився провести «азбучну реформу» — замінити кириличну абетку латинською. Але завдяки єпис­копу Пряшівському Й. Ґаґанцю та рішен­ню Консисторії М. г.-к. є. від 15 січня 1874 втілити в життя серед русинів-греко-католиків «азбучну реформу» угор. уряду так і не вдалося. 1873 С. Панкович від­кликав усіх кліриків М. г.-к. є. з Ген. греко-катол. семінарії у Відні (засн. 1852) і наказав їм продовжувати навч. у Будапешт. центр. семінарії та митрополичій семінарії в Естерґомі. У часи єпис­копа С. Панковича духовенство М. г.-к. є. роз­кололося на т. зв. мадяронів і народників. Він намагався ввести у єпархії григоріан. календар, латинізовував сх. обряд, першим проповід­ував у своїй кафедрі угор. мовою, неофіційно до­зволяв деяким священикам від­правляти богослужі­н­ня угор. мовою (на той час це вважали поруше­н­ням норм каноніч. права), повернув до Ужгород. семінарії лат. мову як мову викла­да­н­ня, хоча деякі професори читали свої лекції угор. мовою. Після смерті С. Панковича новим єпис­копом Мукачівським 1874 став його племін­ник І. Ковач де Пастелій, 1891 — Ю. Фірцак. 1896 він разом з ін. 14-ма депутатами парламенту Австро-Угорщини звернувся до премʼєр-мі­ністра та міністрів у справах релігії і освіти, торгівлі, внутр. справ, с. господарства та міністра фінансів з «Меморандумом у справі допомоги і роз­витку духовних і матеріальних умов рутеномовного народу, який проживає у пів­нічно-східних Карпатах». Саме цей документ започаткував «Руську господарчу акцію» (пізніше під тиском уряду назву замінено на «Верховинська господарча акція») з метою під­несе­н­ня економіки краю. З благослове­н­ня владики Ю. Фірцака 1895 від­новлено роботу «Общества св. Василія Великаго», друк. органом якого стала г. «Наука», що від 1897 виходила двічі на місяць (1903–11 її редагував А. Волошин); АТ «Уніо» опублікувало «Букваръ» М. Врабеля (1898), а також низку богослужб. книг і церк. пісен­ників. За 20 р. владиц­тва Ю. Фірцак спорудив і від­крив понад 200 церк. шкіл, найбільше за усіх попередників жертвував на єпархіал. цілі. 1911 він першим із мукачів. єпис­копів від­знач. папою Левом ХІІІ титулом «Римського графа й Асистента папського трону». 1912 його на­ступником став угорець з походже­н­ня єпис­коп А. Папп. У тому ж році папа Пій Х заснував Гайдудороз. угор. греко-катол. єпархію, до якої уві­йшло 170 парафій і 215 498 вірян; 1915 М. г.-к. є. втратила 11 румуномов. парафій у Марамороші, в яких проживало 22 366 вірян. 1915 мін-во культів й освіти скликало в Будапешті конференцію Мукачів., Пряшів. і Гайдудороз. єпис­копів на чолі з угор. примасом кардиналом Я. Чернохом. Уряд наказав владикам за­провадити латиницю угор. транс­­крипцією до всіх шкіл. під­ручників, молитовників і церк. книг, але проти проведе­н­ня азбуч. і календар. реформ ви­ступили всі делегати від М. г.-к. є. включно з єпис­копом А. Пап­пом. 1916 у всіх школах заборонено вживати кирилицю і на­вчати на ній катехизму. Єпис­коп А. Папп змушений був змиритися з цим і роз­порядився перед­рукувати «Буквар» і «Читанку» А. Волошина латиницею. Не­зважаючи на свою угор. нац. ідентичність, єпис­коп А. Папп восени 1920 погодився, щоб реформу Угор. провінції ЧСВВ на Під­карп. Русі проводили реформовані монахи-василіяни з Галиц. митрополії, а не угор. єзуїти. Ними стали Є.-Й. Малицький, Г.-Г. Кінах і П. Булик. Владика також під­тримав А. Волошина у питан­ні від­новле­н­ня виходу г. «Наука», яку 1918–22 видавало АТ «Уніо».

З входже­н­ням Під­карп. Русі до складу Чехо-Словач­чини (1919) єпис­коп А. Папп і більшість духовенства, на від­міну від катол. священиків лат. обряду, від­мовилися присягнути на вірність новій владі. Зі свого боку, чехо-словац. уряд вимагав усуне­н­ня з посади А. Паппа й обіцяв після цього виділяти на єпархію 100 тис. чеських крон щорічно. На єпархіал. синоді 1921 вирішено налагодити стосунки з владою — до віце-губернатора краю П. Еренфельда від­правлено делегацію на чолі з каноніком П. Ґебеєм, яка під­твердила лояльність респ. урядові й висловила протест проти насильниц. від­бира­н­ня православними греко-катол. церков (40 храмів, які на той час насильно захопили православні, та бл. 70 тис. вірян, які пере­стали вважати себе греко-католиками). За таких об­ставин Римський Престол усунув А. Паппа від упр. М. г.-к. є. (він став Апостол. адміністратором, а 1943 — екзархом Мі­школьц. адміністратури в Угорщині, створ. для 26-ти здебільшого змадяризов. руських парафій) і при­значив на цю посаду П. Ґебея. 1924 він подав до уряду «Меморандум в справі плаче­н­ня державної допомоги священикам, замість знесеної коблини». 1926 ви­йшов Закон про від­шкодува­н­ня, згідно з яким кожен священик отримував держ. допомогу. Крім того, їм платили пенсію, а вдовам — утрима­н­ня, як і додатк. оплату за навч. дітей у школах. П. Ґебей дбав і про роз­шире­н­ня чернечих орденів, зокрема пере­селе­н­ня сестер-василіянок із Пряшева до Ужгорода, роз­горнув широку антиалкогол. кампанію (присвятив цій про­блемі окремий пастир. лист за 1927, де вказував на необхідність засновувати в парафіях гуртки тверезості). Після нього 1932 кафедру очолив О. Стойка. Він намагався піклуватися про бідних, особливу увагу присвятив поширен­ню марій. руху (див. Марійські товарист­ва). У пере­двоєн­ні роки єпис­коп О. Стойка під­тримав при­єд­на­н­ня Закарпа­т­тя до Угорщини, в часи Карпатської України (жовтень 1938 — березень 1939) залишався в окупов. угорцями Ужгороді. Від грудня 1943 тимчасово М. г.-к. є. керував єпис­коп Гайдудорозький М. Дудаш, у вересні 1944 Рим пере­дав адміністрацію єпархії єпис­копові Т. Ромжі. 1947 його вбили спів­роб. рад. спец­служб, 2001 у Львові папа Іван-Павло ІІ проголосив священ­номученика Т. Ромжу блажен­ним. 28 серпня 1949 по­збавлена керівництва М. г.-к. є. ліквідована, хоча під актом про пере­хід греко-католиків до православʼя під­писалося менше половини закарп. духовенства. У під­піл­лі єпис­копами Мукачівськими були П. Орос (1953 застрелений міліціонером), О. Хіра (неодноразово увʼязнений, 1983 помер на заслан­ні в м. Караґанда, Казах­стан) та І. Семедій (за­знав пере­слідувань за церк. діяльність), який 1991 отримав від папи Івана-Павла ІІ під­твердже­н­ня повноважень єпархіал. єпис­копа. Знач. внесок у легалізацію М. г.-к. є. зробив також І. Марґітич (1991 іменований єпис­копом-пом. єпис­копа І. Семедія). Від 2003 М. г.-к. є., яка напряму під­порядк. Ватикану, очолює єпис­коп Мілан, від 2013 єпис­копом-пом. є Н. Лущак. 2005 вона складалася із 370-ти, 2012 — з 421 громади. Від­новлено діяльність Ужгородської греко-католицької богословської академії ім. Т. Ромжі, діє ліцей ім. О. Стойки в с. Карачин Вино­градів. р-ну Закарп. обл. Друк. орган єпархії — часопис «Благовісник».

Літ.: Дулішкович И. Исторіческія черты Угро-Рус­скихъ. Т. 1–3. Унгваръ, 1874–77; Жаткович Ю. О место­пребываніи епи­скоповъ Мукачевскихъ // Месяце­слов на 1909 г.; A. Нodinka. A munkácsi görög katolikus püspökség története. Bu­dapest, 1909; Його ж. A munkácsi görög szertartásu püspökség okmánytára. Ungvár, 1911; Мукачевскій монастырь ОО. Василіян // Благовестник. 1928. № 8; Ваврик М. ЧСВВ. По василіянських манастирях. Торонто, 1958; Баран О. Церква на Закарпат­ті в роках 1665–1691. Рим, 1968; Пекар А. ЧСВВ. Нариси історії церкви Закарпа­т­тя. Т. 1–2. Рим; Л., 1997; Лучкай М. Історія Карпатських русинів. Уж., 1999. Т. 2; 2002. Т. 3; 2003. Т. 4; Фенич В. Заснува­н­ня Мукачівської єпархії у XV ст.: історіо­графічні міфи та історичні реалії // Carpatika — Карпатика: Наук. зб., присвяч. світлій памʼяті педагога і вченого Т. Сопка. Уж., 2005. Вип. 32; Кічера В. Девіантність парафіяльного духовенства за щоден­ником Йосифа де Камеліса // Наук. вісн. Ужгород. університету. Сер. Історія. 2011. Вип. 27; Кічера В., Фенич В., Штерр Д. Габсбурзька церква: Мукачівська греко-католицька єпархія в ав­стрійську добу (1771–1918). Уж., 2018.

ДА: Держ. арж. Закарп. обл. Ф. 64, оп. 1, спр. 12, 117; оп. 5, спр. 1; ф. 151, оп. 7, спр. 1278, 2000.

В. В. Кічера

Завантажити статтю